Частина 2

— Що ти собі дозволяєш?! Відпусти мене! — продовжувала репетувати дівчина, намагаючись зістрибнути, але Ерагон прилаштувався поруч за її спиною, додатково притримуючи.

— Вона нам потрібна уже зараз? — запитав чоловік, очі якого світилися білуватим світлом, ніби він був напівбогом.

— Гей! Я нічого не зробила. Відпустіть мене!

— Вона надто голосно кричить, наче собака на місяць. Зроби щось із цим, Ерагоне, — пригрозив демон Левір Фреал. Його очі почервоніли від люті, наче йому у вухо сюрчав мерзенний комар.

— Терпіння, мій друже, скоро їй набридне, — заспокоїв ангел і хльоснув поводами.

— Якщо ні, то я згодую її Церберу, — сказав демон, причому так, щоб це почули всі. Дівчина вмить затихла і якось зщулилася, ховаючись за спиною ангела, намагаючись більше не провокувати. Все ж таки вона була занадто самовпевненою, намагаючись утекти від п’ятьох чоловіків.

Коні минули міст. Попри гнітючу обстановку, вода була єдиним живим джерелом і бігла кудись униз, утворюючи водоспад. Свіжий прохолодний вітер ударив в обличчя разом із довгим волоссям дівчини, яке неприємно потрапляло їй в очі. Прошипівши кілька прокльонів, вона роззирнулася навсібіч і зрозуміла, що раніше не бувала так далеко від дому, водночас чуючи, як ангел усміхнувся. Далі від міста природа була якоюсь жвавішою: співали птахи, а коні на ходу скубли свіжу траву.

— Навіщо я вам потрібна? — ледь чутно запитала молодиця, уткнувшись носом у власне плече.

— Скоро дізнаєшся. Сиди тихо, — так само тихо відповів Ерагон, трохи схиливши голову до вуха дівчини.

Зрозумівши, що ніхто не збирається давати їй відповіді, вона замовкла. З іншого боку, було приємно відчути тепло ангела, який спокійно дихав їй у шию. Її тонка біла водолазка перестала гріти в перші ж дні зими. Дівчина намагалася непомітно повернути голову і подивитися з-під плеча на вершника. Його спокійне обличчя та тепла енергія прихиляли до себе, змушували почуватися в безпеці.

Інші вершники виглядали менш приязно: троє демонів були вдягнені в чорні шати. Дехто носив накидки, щоб прикрити крила і не надто лякати людей. У демонів рідко можна було зустріти роги. Аж надто часто вони ламали їх у поєдинках або через необережність. Ангели ж не приховували своїх крил, а навпаки — ефектно демонстрували їх. Золоті кільця та браслети виблискували на їхніх руках, слугуючи не лише прикрасою, а й німим підтвердженням їхньої переваги над людьми.

За якийсь час перед дівчиною постав палац. Від його величезних розмірів брюнетка ледь не впала з коня, намагаючись окинути його поглядом від землі й до самого верху. Над чорними куполами кружляла невелика зграя воронів, ніби попереджаючи про щось сумне. Вершники не звернули на це уваги й, спішившись, почали прислухатися до стін палацу. Жодної душі. Жодного звуку. Наче всі вимерли. Ерагон допоміг заручниці злізти з коня, але побоявся розв’язувати їй руки.

— Підеш із нами. Поводься тихо. Рота розкриєш — без язика залишишся.

Ангел узяв її за плече і штовхнув уперед. Та лише роздратовано смикнула рукою, не наважившись грубо відповісти. Ноги самі понесли вперед, оскільки цікавість теж не збиралася стояти осторонь. Один демон без крил і рогів легко штовхнув величезну залізну браму, і та піддалася зі скрипом.

— Тут взагалі хтось залишився? — запитав напівбог, але його питання залишилося без відповіді.

Коли вони ступили на доріжку, вимощену темним, відполірованим каменем, усіх присутніх накрила урочиста тиша, яку лише зрідка порушував шелест вітру в кронах вікових дубів, що могутніми вартовими стояли по периметру. У центрі піднімався фонтан, чиї струмені злітали до неба, іскрячись у сонячних променях, а потім із мелодійним плескотом опускалися в мармурову чашу. Навколо фонтану, немов у вічному танку, розташувалися витончені клумби, де пишно цвіли троянди всіх відтінків, сповнюючи повітря солодким, запаморочливим ароматом.

Минувши вцілілу, хоч і торкнуту часом красу, подорожні один за одним піднялися широкими сходами, що вели до масивних дверей. Біля порога вони завмерли, бо не довелося докладати зусиль: двері були відчинені навстіж. Цей факт миттєво породив хвилю напруги серед деяких чоловіків, чиї погляди метнулися один до одного, шукаючи пояснення в насторожених обличчях. Дівчина ж, ще до того, як її очі звикли до напівтемряви, відчула поганий запах — їдкий, важкий, наче затхлий подих давнини, змішаний із чимось більш зловісним. Перед поглядом постав погано освітлений коридор, що простягався вглиб, ховаючи свої таємниці у приглушеній темряві. Під ногами слався червоний килим, його ворс, здавалося, був просякнутий віковим пилом, і кожен вдих ставав боротьбою з цим задушливим привидом. По обидва боки стояли кам’яні колони, незламні й прадавні, їхні поверхні були вкриті різьбленими крутими, хвилястими візерунками, що вилися до самої стелі, гублячись у вишині.

— Ані біса не бачу! — вилаявся Левір, чия рука раптом спалахнула вогнем, відкидаючи химерні тіні на стіни та обличчя супутників.

Молода брюнетка, вражена цим видовищем, злякано затамувала подих, її груди ледь помітно піднялися й опустилися, а тіло мимоволі зробило крок назад. У її очах, що хвилину тому були сповнені тривоги, застигла глибока цікавість до цих незвичайних супутників, які так легко вправлялися з невідомими силами. Вона настільки занурилася в це мовчазне спостереження, що навіть не помітила, як Ерагон з ледь вловимою спритністю непомітно звільнив її руки. На шкірі, що ще зовсім недавно була туго перетягнута шнурком, не залишилося жодного сліду, наче й не було кайданів.

— Здається, і справді нікого немає, — відповів демон, який мовчав усю дорогу. Він був найстаршим серед своїх молодих приятелів.

— Сейте, а я вже був подумав, що з тебе вийде непогана відьма-провидиця, — розрядив обстановку Локі.

— Зараз дізнаємося, — оксамитовим смішком відповів Сейт.

Він пройшов першим у наступний коридор. Спочатку погляд прикували брудні вікна, але потім усі різко завмерли: червоний килим перед ними був цілком засіяний трупами.