Частина 1

Сонце давно відвернуло своє обличчя від Аркаїма. Місто, колись сповнене життя, тепер потопало в запустінні: будинки чорніли від часу, осипаючись від найменшого дотику. Високо в небесах парили ангели, а у віддалених сутінках інколи миготіли темні крила демонів. Здавалося, світи сплелися воєдино, підкоряючись невідомим законам — охороняти людське буття від вторгнень з іншого світу. Але межа, колись непорушна, була перетнута настільки глибоко, що вже неможливо було сказати — на біду чи на щастя.

На перший погляд могло здатися, що місто давно залишене своїми мешканцями, проте життя в ньому все ж теплилося — вірніше сказати, згасало. Тіла безмовно покоїлися на вулицях, на порогах осиротілих будинків, а інші помирали у власних ліжках, немов підкорившись долі. Що губило їх — дивна хвороба чи загадковий недуг, який мучив кожного наодинці, — залишалося невідомим. За вузькими провулками та похиленими маєтками, вдалині, височів похмурий палац. У ньому полягала сама сутність його господаря — таємничого, навряд чи кимось баченого. І щоранку, коли темрява поступалася місцем блідому світанку, над містом лунали тяжкі зітхання, глухі ридання та безвихідні прокляття.

Холодна земля затремтіла від кінських копит. За звуком можна було зрозуміти, що йде цілий, здавалося б, табун. Деякі люди, щойно побачивши силуети, відразу кинулися до своїх хатин, а ті, хто був без сил, залишилися тихо лежати, заховавши очі, щоб не накликати на себе біди.

П’ятеро вершників після довгої дороги нарешті перетнули межу міста і трохи натягнули поводи, даючи зрозуміти коням, щоб ті сповільнили хід.

— Якого біса? — прошепотів хлопець, чий страх і неспокій були рідкісними емоціями для нього, але не в цьому разі.

Видовище, що відкрилося перед подорожніми, було аж ніяк не з приємних: на дорозі покоїлися мертві тіла, над якими вже господарювали щури, а повітря було просякнуте важким, задушливим запахом розкладу. Коні йшли обережно, вдивляючись у шлях, немов відчуваючи біду й побоюючись ступити на чиєсь застигле обличчя. Чоловіки, що сиділи в сідлах, мовчали. На їхніх обличчях не здригнувся жоден м’яз — у їхніх поглядах читалася байдужість тих, хто бачив подібне безліч разів, і бувало, що видовище виявлялося куди жахливішим. Кілька хвилин вони їхали в гнітючій тиші, аж раптом із придорожньої тіні вирвалася жінка. В її виснаженому тілі ледь теплилася душа. Вона кинулася просто під копита. Кінь здибився, пронизливо заіржавши та здійнявши в повітря клуби пилу.

— Допоможіть, будь ласка, не будьте безсердечними! — заридала жінка хрипким голосом.

Вершник утримав поводи і заспокоїв тварину. Двоє чоловіків без найменшого співчуття проїхали повз, намагаючись не звертати уваги, а інші троє залишилися, чекаючи на дії головного. Той стрибнув з коня і підійшов ближче до жінки. Років їй було під тридцять, а вже половину голови вкривало сиве волосся, праве око було яскраво-сірого кольору і без сумніву погано бачило.

— Подивися на мене, — чітким і глибоким голосом сказав ангел. Його наказу просто неможливо було не підкоритися з першого разу. Жінка підвела свій хворобливий погляд і зустрілася з блакитними очима ангела. Ті вмить огорнули її, немов вона занурилася в рай, і серце відбило кілька спокійних ритмів, відчуваючи божий захист. Ангел кілька секунд оглядав жінку, ніби читаючи щось у ній.

— Візьми цю монету.

Ангел із білими, як хмари, крилами простягнув золоту монету, розтягуючи губи в легкій посмішці.

— Дякую, добрий пане. Посланнику Богів наших!

Жінка заридала сильніше, отримавши ще один шанс на життя. Тихо плачучи в кулаки, що стискали таке цінне золото, сивочола пані щодуху побігла до будинку.

— Ерагоне, годі, нам треба їхати. Час не залізний, — різко додав демон на ім'я Локей.

Важко зітхнувши, Ерагон скочив на коня, видивляючись щось удалині. Троє подорожніх рушили за іншими, бачачи, що відстали від них на досить пристойну відстань.

— Обов'язково треба було давати гроші цій повії, брате? — невдоволено запитав Локі, під’їжджаючи до старшого трохи ближче.

— Вона все одно помре. Це дитині, а не їй.

Більше Ерагон нічого не додав. Поїздка починала гнітити, тиснучи на нерви своєю похмурою одноманітністю. Довгий час їх супроводжувала лише непристойна тиша, що переривалася ледве чутними стогонами стражденних. Та невдовзі її прорізав різкий чоловічий крик, що долинав із кінця вулиці:

— Тримайте її! Тримайте!

Гучний крик чоловіка раптом розбудив увагу. Вершники зупинилися і роззирнулися довкола. Гуркіт стояв такий, ніби виття собак змішалося з криками півнів і свиней.

— Тримайте злодійку! — кричав уже інший чоловік.

У провулку з’явилася молода дівчина; вона ледь дихала й роззиралася на всі боки. Чуючи по голосах, що її ось-ось наздоженуть, вона міцніше стиснула мішечок із монетами й побігла просто на коней. Тварини різко стали дибки, тим самим даючи їй місце пробігти далі — ідея абсурдна, але вона про це не думала. Різкий ривок за руку зупинив прудку красуню.

— Відпусти мене! — різко верескнула брюнетка, а потім почала вириватися з міцної хватки.

Чоловіки в’яло добігли і, побачивши, що дівчина тепер від них нікуди не дінеться, почали віддихуватися.

— Гей, ти, з крилами, віддай нам це дівчисько!

Трохи вперед вийшов пухкенький чолов’яга, демонструючи свою сміливість. З чола скотилася крапля поту, яку той встиг витерти долонею. Його очі, наче у дикого кабана, зустрілися з дівочими — здивованими й наляканими.

— І що ж вона накоїла? — запитав Ерагон, усе так само тримаючи дівчину за руку.

— Гроші вкрала, паршивка, — тицьнув пальцем інший чоловік. Його брудний фартух був увесь у крові й майже сповз із нього, поки той біг.

Ерагон подивився на праву руку, яку дівчина ховала за спиною, явно не бажаючи добровільно віддавати свою здобич. Спритно забравши його, ангел кинув мішечок, перев’язаний золотою ниткою, чоловікові, який вправно спіймав його й сховав у кишені старих штанів.