Глава XXXIV. Стежка повз попіл

Торо і Флекс упевнено повели виснажену колону крізь густі зарості вікового лісу. Зелене шатро велетенських дерев надійно вкривало їх від залишків небесної негоди, а м'який мох під ногами заглушував кроки. Попереду лежав знайомий, але водночас змінений до невпізнанності шлях.

Невдовзі зажевріла розлога лісова галявина. Коли загін підійшов ближче, перед очима постали сумні сліди жорстокого бою: понівечена вибухами земля, обгорілі стовбури вікових дубів і похмурі руїни колись затишної лісової хижки старого Архипа. Від будинку залишилися лише обуглені балки, уламки печі та розкидані рештки начиння.

Проходячи повз зруйноване згарище, Флекс поневолі сповільнила крок. Під забралом її шолома обличчя на мить зблідло, а на очах забреніли сльози. Вона чітко пригадала, яким теплим і мирним було це місце колись, і який неймовірний, запашний м'ятний чай заварював дід Архип у своїй глиняній чашці. У цьому жорстокому, холодному світі це був один із небагатьох острівців справжньої людської доброти та затишку.

Але ніхто з решти мандрівників — ані втомлені біженці, ані нові бійці — не знав старого Архипа. Для них ці похмурі руїни були лише черговим звичним свідченням війни та розрухи, яких повно на кожному кроці. Не знаючи, чиє це було житло, люди навіть не повернули голів у бік згарища, байдуже проходячи повз і продовжуючи триматися за рятівний канат.

Лише троє на всю колону знали й пам'ятали.

Торо на секунду міцніше стиснув руків'я свого випромінювача, кинувши похмурий, повний мовчазної поваги погляд на обгорілий поріг. А Сі, відчуваючи важку енергію місця, повільно опустив голову й тихо вигнув тіло, пробігаючи повз залишки старого колодязя. Вони мовчки віддали шану пам'яті людини, яка колись ділилася з ними теплом.

Ніхто нічого не казав. Не зупиняючись, колона оминула попелище та рушила далі вглиб лісу, залишаючи минуле позаду.