Глава XXXIII. Дихання поверхні

На екрані модуля «Арго» спалахнув довгоочікуваний зелений індикатор. Усередині стародавнього термінала щось важко клацнуло, і заблоковані стулки службових дверей із гучним всмоктувальним звуком повільно розійшлися вбік, відкриваючи темний, але вільний коридор службового тунелю.

— Є! Відчинено! — крикнула Флекс, висмикуючи кабелі «Арго» й закидаючи важкий модуль у наплічник.

— Усі в тунель! Швидко! — проревів Торо, прикриваючи відступ разом зі Стрілкою.

Бійці стріляли короткими чергами, стримуючи останню хвилю сліпих мутантів, поки поранені, діти та налякані цивільні один за одним забігали в темний проріз тунелю. Як тільки остання людина опинилася всередині, Торо активував аварійне зачинення дверей, і масивна сталь назавжди відрізала їх від кривавої біолабораторії, заглушивши несамовите виття тварюк.

Попереду лежав довгий, виснажливий марш. Упродовж кількох кілометрів загін просувався вузьким технологічним колектором у цілковитій тиші, порушуваній лише важким диханням людей та тихою скорботою за тими, хто залишився внизу. Ніхто не говорив про загиблих товаришів і цивільних — біль втрати кожен ніс мовчки, але він лише міцніше згуртовував тих, хто вижив.

Нарешті попереду зажеврів слабкий, блідий відблиск справжнього світла.

Важкий металевий люк наприкінці тунелю піддався під спільними зусиллями Торо та кількох бійців. Звідти повіяло вологим, але таким довгоочікуваним вітром. Вони вилізли назовні один за одним, мружачись від денного світла.

Перед їхніми очима розкинувся величний, дикий пейзаж.

На поверхні їх зустрів віковий ліс — кремезні, вкриті мохом стовбури велетенських дерев сягали неба, переплітаючись із густими кущами та дикою зеленню. Після металевих лабіринтів і похмурих залізобетонних куполів це місце здавалося майже казковим.

Тут, серед могутніх дерев і диких чагарників, повітря було наповнене запахом вологої землі, хвої та справжнього життя.