Глава XXIX. Зала Луна-Фантомів

Повітря у першій великій залі змінилося одразу. Воно стало густим, немов тепле желе, і наповнилося мерехтливим, примарним світлом. Екрани тактичних планшетів і сканерів Флекс миттєво згасли, забившись суцільним білим шумом — будь-які електронні прилади тут втратили сенс. Звичайний зір теж зраджував: із темряви виступали розмиті силуети, химерні тіні колишніх лабораторій і знайомі обличчя, які наче закликали зійти зі стежки.

Це була зала Луна-Фантомів.

— Не дивіться на них! — пролунав напружений голос Торо, що передавався від одного до іншого вздовж натягнутого каната. — Це марева! Мережа чи старі проєктори грають із вашим мозком. Дивіться тільки під ноги й на того, хто йде попереду!

Попереду, зовсім не звертаючи уваги на ілюзії, впевнено вів загін Сі. Шестилапий хижак орієнтувався за допомогою власних біосенсорів, вібрацій підлоги та магнітного чуття. Його сріблясте жало рівно й спокійно показувало напрямок, оминаючи невидимі для людського ока пастки.

Раптом простір попереду почав вигинатися й спотворюватися. Зала «попливла»: стіни розширювалися й звужувалися, а звуки кроків відбивалися назад дивною, запізнілою луною-фантомом. Вони наблизилися до просторової аномалії — залишкового технологічного збою епохи Древніх, де самі закони фізики й відстані були порушені.

— Увага! Аномалія! — крикнув Торо. — Міцніше тримайте канат! Не відпускайте ані на секунду!

Повітря навколо заіскрилося мільйонами крихітних синіх іскор. Гравітація на мить зникла, а потім різко вдарила вбік, намагаючись вирвати людей із рівноваги. Двоє літніх людей у середині колони захиталися, але сильні руки рейдерів та міцний зашморг каната втримали їх, не давши розчинитися в пастці спотвореного простору.

Крок за кроком, довіряючи лише хижакові Сі та міцному вузлу на шнурі, загін подолав химерне мерехтіння. Позаду залишилася зала примар, а попереду на них уже чекав наступний виклик — крижана й нещадна мерзлота другої зали.