Глава XII. Голос із минулого

«Бархан», здіймаючи куряву з перетертого піску, повільно вкотився у величезну печеру, приховану за прямовисними скелями каньйону. Його потужні світлодіодні фари прорізали напівтемряву, вихоплюючи з тіні намети, укріплені позиції та здивовані обличчя диких людей, які зібралися навколо невідомого транспорту.

Торо та Флекс, в повному бойовому спорядженні, вийшли з машини. До них, крізь натовп, наближалася жінка суворого вигляду — ватажок табору. Її обличчя було вкрите шрамами та пилом, а погляд випромінював недовіру.

— Ми не від Мережі, — почав Торо, піднімаючи руки вгору, щоб показати, що він не озброєний. — Ми знайшли дещо... дещо, що змінить правила гри. Бункер Древніх із запасами зброї та насіння.

Жінка-ватажок примружила очі, її пальці міцніше стиснули рукоятку саморобного мачете. Але, подивившись на Сі, який м’яко ступав біля Торо, її вираз обличчя змінився на ледь помітний подив. Вона, як і всі дикі люди, дуже давно бачила таких істот.

— Бункер Древніх... — прошепотіла вона, і в її голосі на мить промайнула тінь надії.

Але в ту ж секунду з темряви печери пролунав металевий ляскіт затворів.

Червоні мерехтливі крапки лазерних прицілів затанцювали по броньованих пластинах герметичних латів Торо та Флекс, немов смертоносні світлячки. Десятки стволів саморобної та трофейної зброї з темряви були націлені їм у груди.

— Чому я повинна вірити тобі, Збираче? — сухо вела жінка, повільно ступаючи по витоптаному піску. Її обличчя в тьмяному світлі ламп здавалося вирізьбленим із сірого граніту. — Мій народ досить натерпівся від вас. Ви прийшли самі. Розвідники, дослідники чи просто дурні — немає значення. Завтра вас стратять, а ваші обладунки підуть на запчастини для моїх бійців. За що кажу вам дякую. Але ми не Мережа. Ми не вбиваємо просто так. Ви можете сказати щось на свій захист?

Флекс зробила обережний крок уперед, не піднімаючи зброї, і швидко, але з глибокою щирістю розповіла їхню з Торо та Сі історію. Вона говорила про обвал у вакуумній магістралі, про паяльники та інженерну магію Пірата, про боротьбу у розпечених лиманах Хаджабея та про Стрілку, яка пішла у свій останній бій.

— Ха-ха-ха! — різко розсміялася ватажок, і її гучний сміх луною відбився від задимленого склепіння. — Підземне місто Звягель? Та це ж казочка, яку розповідають дітям на ніч, щоб ті не витикали носа з бункерів! Старий міф для слабких духом. А ти що скажеш, здоровань?

Вона примружилася, вказуючи вістрям мачете на мовчазну постать Торо.

Вартівник не здригнувся. Він повільно підняв важку рукавицю й натиснув комбінацію клавіш на панелі свого шолома. З важким клацанням підсилювача на грудях увімкнувся потужний зовнішній гучномовець, і печеру наповнило густе шипіння далекого радіоефіру.

Торо перевів шифратор на високочастотний квантовий канал і спокійно промовив у мікрофон: — Звягель. Говорить Торо. Ярина, ти на зв'язку?

На кілька секунд у таборі панувала глуха тиша, яку порушувало лише потріскування радіоперешкод.

І раптом із гучномовця Торо на всю печеру лунко, чітко й виразно пробився спокійний, владний жіночий голос: — Чую тебе, Торо. Звягель на зв'язку. Оперативна рада слухає. Канал чистий, Пірат тримає магнітний щит. Що у вас у Північних каньйонах?

Десятки диких людей довкола заціпеніли. Червоні крапки прицілів затремтіли й повільно поповзли донизу. Ватажок табору розтисла пальці й випустила рукоять мачете на пісок, її суворе обличчя витягнулося від шоку, а у виснажених очах уперше за довгі роки спалахнула ошелешена, невідома досі надія.