Глава VI. Пекельні лимани

Шахтний підйомник Древніх рипів і тремтів кожні п'ять метрів. Коли масивні чавунні двері з сухим тріском розійшлися в боки, наш загін вдарила не прохолода, а задушлива, пекельна хвиля гарячого повітря.

Температура на поверхні Хаджабея зашкалювала за сорок п'ять градусів. Сонце висіло над головою брудно-жовтим розпеченим диском через густий, їдкий соляний смог. Випалені соляні лимани простягалися до самого горизонту — біла, розтріскана кірка солі блищала так засліпливо, що без світлофільтрів шолома можна було миттєво втратити зір. Повітря тремтіло й плавало від пекельного марева.

З підземного боксу «Бархан» виїхав повільно, мірно похитуючись на своїх величезних, армованих колісах. Гума високого тиску з глибоким протектором тихо рипіла, роздавлюючи кристали солі. Всередині кабіни миттєво ввімкнулися додаткові кулери, які Пірат інтегрував  — салон наповнився приємною прохолодою, а спеціальний конденсатор почав збирати перші краплі питної води з гарячого марева.

Сі — шестилапий кіт зі сріблястою лускою — висунув носик із кабіни, але відразу ж втягнув його назад. Гарячий, солоний вітер обпікав його чутливі вуса. Кіт невдоволено прищулив вуха, переступив своїми лапками й звернувся клубочком на затіненому пасажирському сидінні поруч із Флекс, шукаючи прохолоди.

— Зв'язок слабкий, — мовила Флекс, погладжуючи Сі між вушками.

Кіт тихо й вдячно замуркотів, коротким поштовхом голови притискаючись до її долоні. — Спека й сіль глушать діапазони.

— Тримайтеся... мене... — пробився з навушників далекий голос Пірата. — Вловлюю... імпульсний... сигнал за чотирнадцять кілометрів на південний захід... Хтось активно вистрілює енергозапас... Сигнал згасає...

Торо примружився, дивлячись у далечінь крізь брудно-жовту завісу смогу, і міцніше стиснув кермо: — Це не патрулі «Зеро». Вони не користуються імпульсною зброєю Опору. Рушаємо туди.

«Бархан» ревнув потужним дизель-квантовим двигуном, його велетенські колеса вибили сніп білої соляної крихти, і машина помчала крізь палахкотне марево.