Глава II. Загін «Тінь» і перша кров Покоління «Зеро»

Руїни колишнього Хаджабея потопали у вічному брудно-жовтому смогу. Вітер із соляних лиманів гнав дрібний металевий пил, який скрипів на зубах і забивався у фільтри респіраторів.

Серед залишків понівечених іржавих конструкцій, що колись були мостом, зачаїлися двоє.

Кремезний чоловік у потертому кевларовому плащі, відомий під позивним «Хрущ», дивився в масивний оптичний бінокль. Його напарниця, гнучка дівчина на ім'я Стрілка, перевіряла заряд магнітно-імпульсної гвинтівки, зібраної з деталей знищених Збирачів. Вони були залишками загону «Тінь» — групи розвідників із пусток, які вже місяць намагалися пробитися крізь глушники Мережі й передати сигнал про загрозу.

— Ти бачив? Сигнал пройшов? — прошепотіла Стрілка, здуваючи з чола брудне пасмо волосся.

— Модулятор згорів одразу після передачі, — Хрущ не відривав очей від оптики. — Сподіваюся, хтось у тій міфічній Долині його почув... Тихо! Вони йдуть.

З боку велетенського, глухого моноліту Купола 960 почувся низький гул, що вібрував у повітрі. Броньовані ворота шлюзу, які не відчинялися роками, повільно поповзли вгору, випускаючи хмари охолоджувального газу з інкубаторів.

На випалену землю ступили перші шеренги.

Це не були знайомі їм кіборги зі старими шрамами та важкою ходою втомлених людей. І це не були бездушні металеві машини. Це було щось значно страшніше.

Сотні ідеально однакових фігур крокували в абсолютній синхронності. На них була гладка, вугільно-чорна синтетична броня, що ідеально повторювала анатомію тіла. Їхні рухи були плавними, немов у хижаків, без найменших затримок чи вагань. На блідих, ідеально гладких обличчях без жодної емоції чи зморшки світилися льодяні, мертві очі.

— Матінко рідна... — видихнула Стрілка. — Вони... виглядають як люди. Але вони не дихають. Я не бачу конденсату від їхнього дихання на холоді.

— Покоління «Зеро», — прохрипів Хрущ. — Вони не відчувають холоду, страху чи болю. Вони — просто шматки м'яса, підключені до прямого каналу Мережі. Їм не потрібні шоломи чи рації. Вони діють як єдиний організм.

Раптом одна з чорних фігур у колоні різко зупинилася. Її голова неприродно швидко сіпнулася вбік — прямо в напрямку руїн, де ховалися розвідники.

Мертві льодяні очі Об'єкта зустрілися з оптикою бінокля Хруща на відстані майже двох кілометрів.

— Він нас не міг помітити, — тремтячим голосом сказала Стрілка. — Ми під тепловими екранами. Радари нас не бачать.

— Їм не потрібні радари, — Хрущ різко відкинув бінокль і схопив автомат. — У них вбудовані сканери сітківки й мікрофони, здатні почути биття серця! Тікаємо! Зараз!

Але було пізно.

Об'єкт Покоління «Зеро» не підняв тривоги, не закричав і не зробив попереджувального пострілу. Він просто підняв руку з вмонтованим плазмовим випромінювачем і без жодних вагань, математично точно вистрілив.

Сліпучо-синій згусток плазми подолав дистанцію за долю секунди, рознісши бетонну опору мосту в пил. Хруща і Стрілку відкинуло вибуховою хвилею.

Коли пил почав осідати, Хрущ побачив, як від основної колони безшумно, наче тіні, відокремився десяток фігур. Вони рухалися з неймовірною швидкістю, перестрибуючи через уламки руїн, немов їм не заважала гравітація.

— Йди! — Хрущ штовхнув Стрілку, піднімаючи магнітно-імпульсну гвинтівку. — Передай іншим! Розкажи їм про «Зеро»!

Він відкрив вогонь. Блакитні імпульси влучили в груди першого Об'єкта, пропаливши броню. Той навіть не здригнувся. Не було крику болю чи спроби сховатися. З пропаленої діри не пішла кров — лише густа, чорна синтетична рідина. Об'єкт просто продовжив рух, стріляючи у відповідь, поки система не відключила його остаточно знищене тіло.

Стрілка, ковтаючи сльози й металевий пил, побігла вглиб соляних пусток, поки за її спиною спалахували сині вибухи й лунали холодні, механічні кроки тих, хто ніколи не знав пощади.