Розділ 20. Несподівана пропозиція

     Оскільки тунель був природний, то він не мав постійних розмірів, і командиру доводилося весь час маневрувати. І, дійсно, іноді вони їхали й «боком», й мало не по стелі. Джош ніколи не належав до екстремалів, тому, вже за пару хвилин його почало нудити. Немов зрозумівши, що з ним відбувається, дівчина ляснула його по плечу і крикнула на вухо, що скоро його муки припиняться. Ледве стримуючи позиви нудоти, з посірілим обличчям, він дочекав до зупинки. Але далі терпіння не вистачило, і його знудило прямо на каміння.

     – Віддихайся, - заспокоювала його танцівниця, витираючи йому обличчя мокрою серветкою.

     – Виведіть його у повітря.

     Хлопці взяли його під руки і витягли через останню щілину назовні. Опинившись на свіжому повітрі, Джош почав приходити до тями.

     – Дебі, знищ сліди, – скомандував один із хлопців.

    Дівчина кивнула і повернулася до печери. Там вона засипала сліди блювоти та місце вивантаження залишками порошку.

    – Витягніть катер!

    Молоді люди взяли в неї предмет, який він про себе називав санями і виявився надувним човном, викрутили гайку і спустили з нього повітря.

     – Що за принцип роботи? – ледве повертаючи язиком, поцікавився Джош.

     – Політ на повітряній подушці, – як ні в чому не бувало, відповів один з викрадачів.

     – А-а-а, – ніби розуміючи, про що йдеться, простяг Джош.

     Він поки не розумів, радіти звільненню від поліції, чи – ні.

     – А чого ви від мене хочете?

     – Не поспішай, зараз приїдемо, відпочинеш і поговоримо.

    Група втікачів спустилася з гори і озирнулася. Перед ними розстилалася швидкісна автострада. За сто метрів від місця їхньої вилазки, знаходився маленький ресторанчик. Біля нього знаходилася парковка. Саме туди і попрямувала їхня команда.

     – Прошу, – відчинив танцівниці дверцята червоної спортивної машини один із викрадачів.

     – А скромнішу автівку можна було вибрати? – невдоволено пробурчала дівчина.

     – Куди ще скромніше? – весело заперечив їй хлопець.

   Джоша знову посадили на заднє сидіння, з іншим хлопцем. І за мить авто помчало. Валентайн намагався визначити, хто в цій групі є головним, але так і не зрозумів, хто саме із цих двох, що сидять на передніх місцях. Його сусід намагався вдавати, що його зовсім не цікавило, з яким виразом дивиться на танцівницю водій. Але Джош інтуїтивно чув, що їх пов'язує щось дуже сильне. То були не прості колеги по роботі.

     – Вибач, але нам доведеться, як банальним викрадачам, просити тебе надіти шапку на обличчя, – мовила, обернувшись, дівчина.

      – Та гаразд, давайте. Хоч висплюсь, – пробуркотів Валентайн.

   Він слухняно натягнув тканину на обличчя і спробував абстрагуватись. Але йому це погано вдавалося, оскільки в голову постійно лізли побоювання, що його можуть вбити. Взагалі, такий розвиток подій суперечив здоровому глузду. Навіщо його тоді було красти з величезним ризиком бути спійманими? Можна було ліквідувати його ще тоді. У такому разі його викрали, скоріше, неурядові структури, зацікавлені в його знаннях. 

     Він спробував ще раз проаналізувати ситуацію. Сани чи цей катер на повітряній подушці? Вони вже є у масовому вживанні чи ні? І цей предмет не міг бути гумовим, як надувні речі, бо пошкодився б через таку експлуатацію по нерівному кам'яному тунелю?

     До сих пір Валентайн вважав за краще працювати зі своєю комп'ютерною імперією вдома. Він ніколи не мандрував, і тому не знав відповіді на це запитання. Швидше за все, поки що у вільному обігу їх немає. До того ж, рівень організації його викрадення говорив про злагоджену роботу цієї групи. Кожен рух його визволителів був вигостреним і вивіреним за часом. Нічого зайвого та відволікаючого! Отже, дозволити собі такий рівень підготовки може лише дуже багата організація чи замовник. 

     Викрадений відчув, як машина уповільнює хід, плавно робить поворот та зупиняється.

    – Приїхали, – сказав водій.

    Джош стягнув шапку і вийшов. До них підскочив слуга.

    – Сере Дереку!

    Водій простяг йому ключі від машини.

    – Ви – мій гість, пане Валентайн. Тут вам нічого не загрожує, і вас ніхто не знайде. Прошу!

    Господар зробив запрошуючий жест. Вся група жваво пішла широкою алеєю до величезного будинку.

    Джош почав оглядатися. Такий маєток могла собі дозволити лише дуже заможна людина. Швидше за все – із золотим чи навіть платиновим ідентифікатором. Хто ж це? Втікач ще раз вдивився в обличчя господаря маєтку. Дуже знайоме. Хто ж це?

     Увійшовши до будинку, хазяїн розпорядився надати всім гостям кімнати та подати обід.

     – Я – у підвал? – наче само собою зрозуміле, спитала дівчина.

     – Звичайно, будь, як вдома.

   Джош помітив, як блиснули при цих словах очі його іншого викрадача. «Та тут ревнощі!» – здогадався Валентайн.