Розділ 16. Підстава з Тоніо Джо-джо

     Тоніо на прізвисько «Джо-джо» перебував у сумних роздумах. Самородок і веселун, що виріс, як і більшість реперів, на найбідніших вулицях Канзаустауна, що володів божевільним магнетизмом і завоював у короткі терміни шалену популярність серед вуличних слухачів й одразу ж підкорив відомих продюсерів й став улюбленцем мільйонів фанатів, кілька років тому потрапив до тюрми. Потрапив не тому, що продовжував займатися нелегальним та смертельним бізнесом. Із цим він давно зав'язав. Його елементарно підставили. Він мав багато конкурентів серед своїх же братів по цеху. У нього був талант, він з ходу міг читати тексти, які щойно спали йому на думку, він сам вивчив ноти і освоїв нотну грамотність у музичній школі, куди його влаштував його покровитель «Півтинник», який миттєво розкусив його унікальність.

     У той же час, на гребені хвилі важкого репу, з'явилося кілька виконавців, які зовсім не мали харизми, але були «авторитетами», які бажали зайняти перші рядки таблоїдів. Вони вийшли з місць ув'язнення, і прикриваючись маскою популярності, намагалися й надалі «штовхати» свій смертельний товар під час концертів. Зрозуміло, що робили це вони за допомогою своїх «шісток», і що більше збирали залів, тим успішніше йшов їхній «бізнес».

     Джо-джо ще в юності зрозумів, що з «чарівним пилом», «дурман-грибами» та іншою гидотою треба зав'язувати. З його домашньої ватаги вже багато хлопців пішли з життя через цю погань. У лісах, що оточували Вестляндію, Рутенію та Альбігонію цієї отрути росло повно. Її, звісно, ​​було важко збирати. Тому робота уважних збирачів пилу добре оплачувалася. А там, де йде збір, як не скуштувати самому? Тим більше, що пил і справді, майже мікроскопічний, і мимоволі ним, хоч трохи, та й сам надихаєшся.

     У юності Тоніо, звісно, ​​і сам ловив глюки від цього, заробляючи на життя. І «прихід» радував його калейдоскопічними радісними різнокольоровими картинками, що заколисували свідомість. Тоді вони з Верні, Гектором та Сурнісом влаштували у підвалі цілий кустарний цех із переробки сировини. Спочатку вони почали «працювати» із пилом. Але швидко усвідомили, що ця невагома річ, що змінює свідомість, дуже швидко робить людей зомбі зі скляними очима. Вони злякалися і перейшли, як їм вважалось, на менш важку артилерію. Хлопці збирали і чистили гриби від безкорисної шкірки, серцевину сушили і подрібнювали на порошок, пакували по пакетиках і штовхали скрізь, де тільки могли. Товар йшов на уліт, тому що гриби вважалися нешкідливими в їхньому середовищі. Звичайно, всі чули, що і від них можна загнутися, але вважали, що таке станеться лише якщо неправильно їх вживати.

     Був колись випадок у їхньому районі, коли божевільна мати сімейства, бажаючи розвеселити сімейство, додала «приправу» з їхньої сировини в кінській дозі у їжу, і вранці все сімейство, разом із господинею, опинилося в морзі. Але їхня молодіжна «банда» не відчувала за собою провини. Вони ж не змушували її купувати їхній товар. Хоча, на похороні сім'ї, який організувала їхня сусідська громада, Тоніо вперше задумався над тим, чим вони займались, і чи не спробувати заробляти гроші на чомусь іншому.

     Однак, він і сам потихеньку продовжував вживати їх. Адже гриби давали йому натхнення, і він, окрім репу, почав писати медитативні пісні. Але, після того, як його найкращий друг Верні переїв цю погань, і помер прямо в нього на руках, Тоніо злякався. Злякався не самої смерті, а того, що прожив дуже коротку мить Вічності і нічого не встиг зробити із задуманого.

    Взагалі, Тоніо не уподібнювався хлопцям з його вулиці, які цілими днями тинялися в околицях і нічим іншим, крім збуту грибів та пилу, не були зайняті. Джо-джо дуже добре знав, що вбогої зарплати його матері не вистачало на те, щоби нормально вижити їхній родині. Тому він ходив у сусідній азіатський район і там допомагав у ресторанчиках виносити помиї, чистити овочі та робити закупівлі. Звісно, це певним чином знижувало його статус серед крутих пацанів, але виживати якось треба було.

     У вільний час він займався тим, що ввечері ходив під вікна екзотичних ресторанів та слухав живу музику, яку грали професіонали. Так він уперше дізнався про імпровізації в джазі та блюзі, і дуже успішно спробував застосувати їх у своєму репі.

     Друзям та його слухачам сподобалися такі інтерпретації. І невдовзі послухати його почали приходити із сусідніх вулиць та районів міста. У його картуз кидали все більше грошей, і згодом він зрозумів, що може заробляти саме цим. Поступово він рідше з'являвся на підробках в азіатських кварталах, і все частіше його друзі заставали його вдома за подарованим ними синтезатором.

     У ті роки він був реально популярним лише у своєму районі. І, мабуть, ніколи б не пробився на сцену, якби їхньою вулицею випадково не проїжджав знаменитий «Півтинник» у той самий момент, коли Тоніо влаштував батл з хлопцем із сусідньої вулиці.

   Не бачачи кавалькади джипів, що їздили надто тихо, за своєю спиною, Джо-джо вирішив перефразувати відомого репера і читати свій текст якраз на музику «Півтинника». Його візаві в цей момент завмер із застиглим виразом на обличчі. Тоніо підбадьорився. Він цієї миті подумав, що вбив хлопця своїм виконанням. Насправді, той впав чи не в непритомний стан через те, що несподівано побачив свого кумира за два метри від себе.

     – Ну-ну, цікаво! – пролунало за спиною Тоніо, і хтось поплескав його по плечу.

     Джо-джо помітив чорну рукавичку із зображенням срібної монетки, що майнула перед очима і була йому звідкись знайома. Стрімко обернувшись, він побачив свого музичного кумира, і сам втратив мову.