Розділ 12. Примара Вестляндського лісу

     Незважаючи на те, що зараз була літня пора, вночі Юніс почав замерзати. Настав час остаточно сховатись у кабіні. Навшпиньках, намагаючись видавати якнайменше звуків, він пробрався до літака. Хлопець утиснувся в темряві всередину свого апарату, і йому раптом здалося там дуже тісно. "Як це раніше він не звертав уваги на розміри кабіни і його все влаштовувало?" – подумав він. І одразу сам відповів, що раніше він тут не ночував.

     Йому несподівано різко захотілося спати. Так завжди траплялося, коли він потрапляв у скрутну ситуацію. Марчелло якось пояснив це захисною реакцією нервової системи. Але зараз спати було категорично не можна. Він приземлився в центрі невеликої галявини. І зараз, хоч було темно, його мікролітак залишався тут на очах. А це означало найбільшу небезпеку від хижаків. Бізоноведи, які вони? Юніс спробував згадати картинки, що зображували мутантів.

      Величезні туші бізонів, але з товстими, як у ведмедів лапами. Цікаво, скількома кілограмами сили наноситься удар такими лапами? А скільки важить сам такий бізон чи ведмідь? Можливо, більше за його літак? Юніс підозрював, що відповідь була невтішною.

     Скло кабіни почало покриватися чи то туманом, чи то потом. Хлопець провів рукою по вікні. Ні, зсередини воно ще не встигло запітніти. Але, видимість зовні різко погіршилася. Виходить, це з'явилися фаруами? Чудово, він тепер  знає, що вони з'являються вночі!

   Насправді отруйні випари з'являлися під ранок, коли рослини, що їх виробляли, починали прокидатися, і тривали до чотирьох годин після полудня. Потім квіти починали закриватися і отруйна пара зникала. Юніс же потрапив у небезпечний ліс вже надвечір, коли фаруами розсіялися.

     Як би там не було, зараз він насправді перебував у відносній безпеці від випаровувань. Але він цього не знав. І його лякала тьмяна і нешкідлива, про що він не знав, туманна пелена, крізь яку нічого не було видно. Хлопець знав, що абсолютної темряви не може бути. Зірки завжди світили в нічному небі, і могли згаснути тільки для нього й лише після його смерті. Зараз, звичайно, він сподівався, що не загине. Але … становище, в яке він потрапив, не сприяло спокою. Хлопець розумів, що допомога може не прийти.

     І все ж таки, втома починала брати своє, і Юніс поступово почав спати. Але, чутність лісових звуків поза кабіни залишилась відмінною. І в момент, коли очі хлопця остаточно зімкнулися, і внутрішнім зором він уже почав бачити мультяшні картинки неспокійного сну, слух уловив дивний звук.

     Він був схожий на наростаючий гул літака, що невпинно падав, а потім перейшов у пронизливий, на межі ультразвуку, неприємний свист. І цей звук наближався. Юніс підскочив, і вдарившись головою в стелю кабіни, знову плюхнувся в крісло. Серце шалено забилося. Він не знав, радіти йому чи лякатися. Може, це підмога? Але чому тоді він чує такий звук, як у пікіруючого літака? Адже якщо хтось поспішає на допомогу за його координатами, то не має падати? А, може, його підмога теж потрапила в халепу?

     Зараз Юніс перебував у стані, близькому до паніки. І, хоча він завжди вважав себе чітким пацаном, в цю мить йому дуже хотілося закричати на весь голос: «Мату-у-у-сю»! Однак, маму він вже давно втратив…

     Гвинтокрил Каррінгтона тим часом наближався до мети. Лісиста місцевість Вестляндії була вкрита мороком. Пілот зауважив, що посадка може бути непередбачуваною. Вони знизилися до критично низької висоти, і потрібно було включити дальній прожектор, щоб хоч якось можна було орієнтуватися. У цей момент увагу Деребі привернув зелений вогник в небі, що наближався зі сходу. Він швидко наближався і зростав у розмірах. 

     – Що це? – прокричала Деребі пілоту, намагаючись перекрити звук мотора. 

     – Не знаю, – чесно зізнався той.

    Вогник у міру наближення тьмянів, як не дивно, набував неясних обрисів і ставав схожим на якийсь привид. Немов помітивши гвинтокрил, зелена пляма зупинилася в повітрі, потім раптово виявилася біля них, викликавши миттєве заціпеніння, викликане страшною картиною черепа, що вискалювався перед їхніми очима. Те, що ця картина складалася з частинок повітря, їх не заспокоїло. Адже міміка плями ожила та продемонструвала їм загрозливу гримасу. А найстрашнішим було те, що наближення чудовиська викликало стукіт зубів і важку вібрацію в серці та нутрощах. Дівчині здалося, що з такими перебоями серця вона зараз помре.

      Мимоволі Деребі відсахнулася до Каррінгтона.