Розділ 3. Три дні до вибуху. Блейк. Частина 6.

Блейк тягнув тіло в брезенті вже досить довго. Його чоло вкрилося краплинами поту, дихати ставало важче з кожним кроком. Нарешті він вийшов із міста. Навколо простягалася безкрайня і мертва пустеля. Він відійшов убік на кілька метрів і почав копати яму. Для нього це було нелегко, адже пісок був сухим і осипався при кожній спробі копнути глибше.

Сонце пекло безжально, а пісок був настільки гарячим, що обпікав йому ноги. Робота просувалася повільно, але, незважаючи на це, Блейк таки зміг викопати чималу яму. Після цього він затягнув тіло в брезенті в цю яму і засипав зверху піском. Він не робив класичної могили, а навпаки — зарівняв усе так, щоб ніхто не зміг її знайти.

— От і все, Еміліє, закінчилися твої страждання, тут, серед пустелі. Тепер ти з тими, хто любив тебе. Я не хотів, щоб так сталося, я лише хотів на якийсь час тебе ізолювати, щоб ти не стала перешкодою, щоб не зруйнувала те, що я створював роками. — З його очей покотилися сльози. — Пробач, якщо зможеш, і прощавай!

Блейк швидко рушив у напрямку міста. Він хотів озирнутися, та щось глибоко в душі стримало його.

Удень місто виглядало не таким моторошним, як уночі. Воно було не чорним, а пісочного кольору, і майже зливалося з пустелею. Навколо було тихо, було чути лише стукіт черевиків Блейка. Повітря було таким чистим, що він не міг ним надихатися. Блейк ішов безлюдною вулицею і згадував, як колись тут веселився в клубах до самого ранку разом з нею... з Емілією. А тепер він один іде на площу, а вона — мертва, і вбив її він.

Він відчував провину, але було пізно. Пройшовши ще кілька сотень метрів, він опинився на площі. Колеги вже займалися організацією роботи. Свен ходив по площі, вимірюючи її довжину і ширину, Гаррі стояв біля колись живого фонтану і думав, що з ним робити, адже той був у самому центрі і міг завадити пуску ракети.

Вантажівка стояла ліворуч від Блейка. Її причіп був відкритий, тож ракету освітлювали промені сонця. На ньому вона здавалася ще ідеальніше-чорною. Її вигляд був неперевершеним, вона була досконалою. Блейк стояв і милувався нею.

«Може, воно було того варте — вбити заради неї?» — подумав він. — «Вона ж ідеальна, єдина і така дорога для мене, виплекана в думках і в реальності».

Він усміхнувся сам до себе і тихим голосом промовив:

— Авжеж, вона того варта! Як інакше!

Після цих слів він попрямував до колег, щоб проконтролювати процес, але вони зустріли його з прохолодою. Блейк вирішив не мовчати:

— Щось сталося? Чому ви такі налякані?

Свен відповів:

— Знаєш, Блейку, ти нас налякав!

— Чим? — запитав він здивовано.

— Ти вбив людину, але обличчя в тебе було задоволене. Ти був схожим на серійного вбивцю або на психопата, але вже точно не на здорову людину.

— Ти не розумієш, вона була загрозою! Могла зруйнувати наші плани, могла підірвати її тут разом з нами! — завівся Блейк. — Я вчинив розумно. І як би я її не любив колись, свою роботу я люблю більше!

— Але вона лише жінка, не ворог... ми могли якось з нею домовитися... — Свен уже пошкодував про свої слова, та було пізно.

— Слухай мене уважно, Свене: я вчинив правильно! І якби мені довелося вибирати, я б вбив її ще раз!

Погляд у Свена став скляним, від страху він не міг вимовити жодного слова. Після цих слів Блейк розвернувся і пішов у намет:

— Я вечеряти не буду, апетиту немає.

Гаррі підійшов до Свена:

— Про що ви говорили?

— Ні про що, Гаррі. Просто доктор Блейк ще раз підтвердив мої побоювання.

— Ти його боїшся?

— Так. І тобі раджу бути обережним.