Розділ 3. Три дні до вибуху. Блейк. Частина 3.

Емілія прискіпливим поглядом оглянула всіх трьох вчених, і її погляд зупинився на Блейкові. Йому стало не по собі, тож він відвів погляд униз.

— Хочете побачити, де я жила? — прохрипіла вона.

— Хочемо, веди, — відповів Гаррі байдужим голосом.

— В нас на це немає часу! – розізлився Блейк. – Навіщо тобі це?

— Бос, нам треба знати де її шукати, якщо вона…

Свен не дав йому договорити. Він відтягнув Блейка в сторону і прошепотів на вухо.

— Бос, вона не здорова психічно, від неї можна чекати всього, тож нам треба дізнатися про неї побільше інформації.

Блейк замислився а потім подивившись на неї сказав.

— Так, веди, ми хочемо подивитися!

— Ходімо, я покажу. — Вона пішла вперед і лише оглядалася, чи чоловіки йдуть за нею.

Блейк йшов позаду всіх і згадував, як добре їм було разом. Він пришвидшив крок і наздогнав Емілію.

— Слухай, а все-таки, як так сталося, що ти не покинула місто? Розумію: хворий чоловік і все таке, але я добре тебе знаю, ти не з тих людей, що швидко здаються.

Емілія розгубилася. Справді, вона була зовсім іншою: вона була заводною, душею компанії і пробивною дівчиною. Зараз же вона була наляканою мишею, що ховалася від усього світу у своїй крихітній коробочці.

— Розумієш, Блейку, люди міняються з часом. Я покохала і вийшла заміж. Мій чоловік був доброю людиною, та він мене стримував. З ним я стала м'якшою і мовчазнішою. Коли почалося все, він не захотів йти і мене не відпустив, мовляв, йому самому буде сумно…

Блейк слухав і не впізнавав у цій розповіді свою колишню дівчину.

— Вибач, але я не розумію! Не міг чоловік тебе так змінити! Мені не вдалося...

Емілія подивилася на нього тим самим поглядом, що й десятки років тому.

— Люди міняються, Блейку, міняються...

Він подивився в її очі: вони були бездонні і чорні, там було чимало таємниць.

«Що ж ти приховуєш?» — думав Блейк, та не наважувався запитати. — «Чи справді ти жертва обставин, чи інші були твоїми жертвами... Ти цього не скажеш, та й я не буду питати, так простіше...»

— Ми майже прийшли, — тихо сказала Емілія і голосно закашляла. Вона закрила рот рукою, та все-таки Блейк помітив кров. Так, вона була хворою, їй залишалося жити недовго. Йому знову стало гидко, і він відступив від неї вбік.

Вони звернули за ріг будинку, і вчені побачили щось незрозуміле. Це виглядало якось незграбно, ніби купа мотлоху, яку накидали абияк.

— Що це? — запитав Блейк.

— Це моя схованка, — гордо відповіла Емілія.

— Тут ти живеш? Всі двадцять років? — здивувався Блейк. — Це неможливо!

— Ні, — вона засміялася кривою усмішкою, — ти такий кумедний, як і колись. Це вхід у бункер. Ходімо...

Вчені один за одним зайшли всередину за жінкою. Як тільки вони заховалися від сонця, то відчули прохолоду і вологу.

— Тут так холодно, — затремтів Свен. — І лячно...

Емілія пішла вперед темним коридором, її босі ноги голосно шльопали по вологій підлозі в повній тиші.

— Нам далеко ще йти? — запитав Гаррі, та відповіді не було. — Гей, чуєш, я запитання поставив!

— Ми на місці...

Вона зупинилася перед важкими металевими дверима і потягнула їх на себе.

— Заходьте, — жестом запросила вона їх усередину.

— Після тебе, — сказав Блейк, явно боячись, щоб вона йшла позаду нього.

Як тільки вона першою зайшла всередину, за нею зайшов Блейк, за ним — Гаррі, останнім зайшов Свен.

Вони оглянули приміщення і були здивовані, побачивши, що тут є світло і досить багато запасів консервів.

— Звідки тут світло? — запитав Гаррі.

Це питання здалося йому логічним, адже як може бути електрика посеред пустелі в закинутому місті? Емілія аж засяяла від радості і водночас виглядала ще страшнішою зі слідами крові на губах:

— Тут є сонячні панелі, їх потужності вистачає на освітлення цієї кімнати.

— А решта без світла? — поцікавився Блейк і, не чекаючи відповіді, запитав ще: — І звідки в тебе стільки запасів?

Емілія заметушилася, ці запитання почали їй набридати.

— Що за допити! — розізлилася вона. — Я їх принесла, зібрала залишки їжі з усіх магазинів у місті.

— Хочеш сказати, що люди тікаючи з міста забули взяти зі собою їжу? Це ж не одяг і не дитяча іграшка, що можна обійтися без неї. – завівся Свен.

Емілія закипала, вона вже шкодувала, що впустила цих чоловіків в свою схованку.

— Годі, годі! — кричала вона. – Я не відповідатиму вам більше!

— Невже ти їла прострочені консерви весь цей час і ще досі жива? — запитав Гаррі.

— А й справді, Еміліє! Це звучить якось підозріло... — Блейк пильно вдивлявся в її очі.