Розділ 1. П'ять днів до вибуху. Міра. Частина 2.

Дівчина дістала з шафи коробку і поставила її на ліжко. Відкривши її, очі в неї засяяли. В коробці лежали дорогі для дівчини речі, а також старий одяг і шматок бавовняної тканини, який від частого користування був брудно–сірого кольору. Ним вона сяк–так перев'язала ліву руку, на якій виблискував дорогий золотий годинник.

Цей аксесуар був не просто дорогою цяцькою, він був у кожної людини з верхів. Його дарував мер міста хлопцеві або дівчині на вісімнадцятиріччя.

Міра також його тоді отримала. Для неї він став символом «золотої клітки», з якої не було порятунку. Він був таким самим, як і у всіх її друзів та однокласників, і мав один дуже великий мінус — його за жодних обставин не можна було знімати з руки, тому в Міри не було іншого вибору, окрім як перемотувати руку шматком тканини, щоб не видати себе. Приховавши символ «верхів», Міра взяла старе пальто і поклала його на перев’язку, в іншу руку взяла рюкзак і вийшла з кімнати.. На щастя, її мати була заклопотана сніданком, тож дівчина пройшла непомітно через вітальню в коридор і почала шукати своє старе взуття. Воно було досить зношене на вигляд, але достатньо зручне, щоб ходити в ньому на далекі відстані. Міра намагалася не шуміти, але, попри всі свої старання, таки впустила рюкзак на підлогу. Він впав і голосно заявив про те, що хтось збирається покинути дім без сніданку. За мить з кухні вийшла мама, витираючи руки кухонним рушником. Вона з цікавістю подивилася на те, який вигляд мала її донька в блакитній сукні і з брудним пальтом в руці.

— А куди ми зібралися, не поснідавши?

— Ой, мамо, я не хотіла шуміти, — Міра розгубилася і не знала що сказати, — я, емм... у мене справи термінові і невідкладні. І я спізнююсь.

Вона старалася однією рукою взуватися, та це було нелегко.

— Дай я потримаю пальто, воно ж тобі заважає, — сказала мама і протягнула руку до пальта.

Міра перелякалася і відсмикнула його від мами.

— Ні, ні, я вже майже взулася, не потрібно його забирати.

— Куди ти так поспішаєш і навіщо тобі пальто? На дворі тепло, і взагалі, воно брудне, в такому соромно виходити в люди. Ти ж не хочеш, щоб про тебе почали пліткувати?

— Про що ти говориш? – Міра звела бровами.

— Ти зараз виглядаєш не як донька мера, а як пересічна дівка з низів... — Лайла перевела погляд на взуття і продовжила: — І що це ти взула? Воно ж старе. Я вже тиждень прошу тебе купити нове взуття, а ти далі ходиш в старому! Не сором нашу родину! Куди ти в такому йдеш?

Міра відчула, як серцебиття пришвидшилося, і зрозуміла, що треба сказати щось правдоподібне, інакше мама зрозуміє, куди вона зібралася.

— Знаю, що босоніжки старі, але вони такі зручні. Я куплю нові завтра.

Дівчина продовжила взуватися.

— А пальто тобі навіщо?

— Воно брудне, занесу його в хімчистку, — Міра опустила очі і рукою почала витирати пляму на пальті, а потім повільно підняла їх і подивилася на маму.

Її гнів змінився сміхом:

— Ти вже доросла, а поводишся як дитина. Це твоє пальто вже викинути треба, доню.

Міра подивилася на нього, потім на маму і сказала:

— Можливо і треба, але воно моє улюблене, і я не хочу з ним розлучатися.

Мама усміхнулася:

— Добре, біжи, але не затримуйся.

— Гаразд, — сказала дівчина і вийшла з дому. Тільки вона зачинила за собою двері, як зрозуміла, що брехати мамі важко, адже вона рано чи пізно розпізнає її брехню.

Міра видихнула, підійшла до ліфта і натиснула кнопку виклику.

«Хоч би в ліфт ніхто не сідав по дорозі, — подумала вона, — не хочу, щоб мене бачили».

За мить приїхав ліфт, Міра зайшла всередину і натиснула кнопку з цифрою «один», ліфт повільно рушив вниз. На щастя, більше нікому не треба було їхати, тож дівчина спустилася ліфтом зі свого 24–го поверху на перший одна і вийшла через головний вхід на вулицю. Далі вона попрямувала своїм звичним маршрутом вниз між будинками. в яких жили вже не такі багаті люди, як вона. В місті навіть для багатих був розподіл: чим ближче ти живеш до центру, тим багатша і впливовіша твоя родина. Саме тому, чим дальше Міра відходила від центру, тим простішими і нижчими були будинки. Проходивши вузькими вуличками, Міра сподівалася, що ніхто зі знайомих її не побачить.

Її серце голосно калатало, а адреналін шумів у вухах, коли вона зупинилася біля високого паркану з колючим дротом, що відділяв від них район, де жили бідні і працьовиті люди.

Тут, у затишному місці, захованому від оточуючих великим кущем бузку, була підкопана яма. Завдяки своїй тендітній статурі Міра без зусиль пролізла під колючим дротом. Вона робила це обережно щоб не розірвати свою улюблену сукню, бо тоді її батьки зрозуміють, що вона ходить туди, де ходити не повинна.

Перелізши під плотом, дівчині відкривався зовсім інший Уангар, не такий, як вона бачила щодня. Її тянуло туди: там зовсім інше життя, реальніше, цікавіше, ніж те, яке вона бачила щодня.