Розділ 1. П'ять днів до вибуху. Міра. Частина 5.

Обернувшись, вона побачила маленьку дівчинку років п'яти, що переляканими очима дивилася на неї. Дівчинка була дуже гарною, мала чорне довге волосся, яке було акуратно заплетене в дві грубі косички, і темно—каштанового кольору очі.

Міра кілька секунд не ворушилася, вона пильно дивилася дівчинці в очі, а тоді, опанувавши себе, присіла на коліна і заговорила.

— Привіт, ти чому тут ходиш? Тут небезпечно.

Дівчинка все ще дивилася на Міру недовірливим поглядом, потім підійшла ближче і сказала:

— Ти одна з них, з тих, кого мама каже, що треба ненавидіти, бо вони нас тут тримають як рабів. Ти така сама, ти небезпечна! Чому ти тут? Ти хочеш нас вбити? Чи ти прийшла посміятися?

— Посміятися? — здивувавшись перепитала Міра.

— Так, мама каже, що ви, багаті, насміхаєтеся з нас. Ну... з того, що ми бідні.. і немісцеві.

— Ні, я щиро вам співчуваю, — відповіла дівчина.

Міра не могла повірити, що у такої юної дівчинки стільки зла в душі, що вона іще маленька, а ненависть вже така велика до людей з «верхів».

В душі їй похололо, а тілом пробігли мурашки, вона зрозуміла те, що її скоро викриють. І зробить це ось ця мила маленька дівчинка. Що тепер їй робити, як бути далі? Адже якщо знає вона, то скоро буде знати і її мама, а потім мамині знайомі, а потім всі люди з «низів», а потім... Міра зблідла, вона налякалася і не знала що робити. В неї був ступор, вона не могла вимовити жодного слова. Дівчина все ще сиділа на колінах, а дівчинка дивилася на неї. Міра думала, що пройшла вічність, перш ніж вона заговорила, але пройшло лише кілька хвилин.

— Я розумію, що ви тут ставитеся до нас недобре, але я тут, щоб допомогти! Я не така як інші, ти можеш мені вірити.

Дівчинка зробила крок назустріч Мірі і запитала:

— Ти не обманюєш, правду кажеш?

Міра дивилася прямо в очі дівчинки, шукаючи в них хоча б краплю довіри:

— Правду, можеш мені вірити, я хочу допомогти.

Дівчинка усміхнулася і сказала:

— Тоді допоможи мені знайти мого котика, він побіг сюди, — вона пальцем показала на хащі перед собою, — мабуть в кущах заховався, він ще маленький і вперше так далеко пішов від дому.

Міра усміхнулася і відповіла:

— Гаразд, я тоді допоможу. Як звати твого котика?

— Сніжок, — сумно промовила дівчинка.

— Чому саме Сніжок? — запитала вона.

— Мама казала, що колись на землю падали такі маленькі пухнасті шматочки, схожі на вату, називалися сніжинками. А мій котик схожий на вату, такий самий білий і пухнастий, — погляд дівчинки став ще сумнішим, вона продовжувала з-під лоба дивитися то на Міру, то на кущі позаду неї.

Погляд Міри пом’якшав, тепер в душі не було ні тривоги, ні страху.

— Мені мама також розповідала про сніг, казала, що його було так багато, що вони робили з нього будиночки, а ще робили сніговиків.

— Сніговиків? — перепитала дівчинка. — Що це таке?

— Це як снігова людина. Тулуб і голову робили з великих сніжних куль, руки були паличками, очі і рот з камінців, а ніс з морквини. А замість шапки йому одягали на голову відро.

— Ого, як цікаво. – дівчинка слухала зі захватом, а пізніше різко засумувала. — Хотіла б я побачити такого сніговика.

— Давай я його тобі намалюю. — Міра взяла гілку, що лежала на землі, і почала малювати нею сніговика. Спочатку одне коло, потім друге, а тоді третє.

Дитина спостерігала з цікавістю за малюнком Міри.

— Як гарно, шкода що в нас не падає сніг. — Дівчинка задумалася і торкнулася рукою малюнка на землі. — Я впевнена, що це було б дуже весело. А ти, як була маленькою, ліпила зі снігу сніговиків?

— Ні, я народилася через рік після катастрофи, тому, як і ти, не бачила снігу. Дівчинко, ми тут вже довго сидимо, тебе мама не буде шукати? — запитала Міра.

— Ні, не буде. Мама на роботі. Вона йде дуже рано, я ще сплю, а повертається біля шостої години вечора.

— Ого, і ти весь цей час сама гуляєш? — поцікавилася дівчина в маленької знайомої.

— Так, іноді я отак гуляю і граюся зі Сніжком, але частіше я в дитсадку.

— А де працює твоя мама?

— Вона працює в садах, вирощує фрукти. Але я не знаю що це таке, — відповіла вона і засумувала. — Я сумую за мамою. Дуже хочу частіше з нею бути.

— А тато у тебе є? Чи, можливо, маєш братика або сестричку?

— Ні, тільки я і мама.

Мірі стало шкода дівчинку, і вона міцно її обійняла.

— Добре, дівчинко, пішли шукати твого Сніжка.

Дівчинка усміхнулася і сказала:

— Мене звати Соля.

— Приємно познайомитися, Соля, а мене звати Міра.

— Навзаєм, Міро.

Міра була дуже щасливою, що в неї з'явилася маленька подружка. Вони разом шукали котика, Соля кликала його, але його ніде не було. Вона почала плакати, адже дуже любила Сніжка. До сьогодні вона ні з ким, крім нього, мами і дітей зі садочку, не спілкувалася. Міра обійняла дівчинку за плечі і намагалася її заспокоїти, але це було нелегко. Аж тут почувся шурхіт. Дівчата підскочили, Міра заціпеніла: що, як це хтось з верхів побачив її за плотом? Що тоді буде?