Розділ 1. П'ять днів до вибуху. Міра. Частина 1.

Одинадцята година ранку. Ласкаві сонячні промені завжди в цей час заглядали у кімнату Міри через величезні скляні двері балкона, цілячись прямо в сонні сірі очі.

Дівчина усміхнулася, затуляючи обличчя руками, і стала потягуватися в ліжку, відчуваючи приємну прохолоду шовкових простирадл.

Сьогодні вона раділа як мала дитина, – попереду був цілий вільний день. Можна читати книжки, засмагати і купатися у власному басейні. Вона граційно встала з ліжка, одягла білий шовковий халат довжиною до щиколоток і відчинивши двері балкона, впустила в кімнату свіжий вітерець, який ніс до неї солоний аромат океану.

Їй пощастило найбільше, адже з трьох дітей мера лише у неї був такий гарний краєвид. Міра була найстаршою донькою у своїх батьків. Був ще брат Орен і сестра Кіра. Їх кімнати виходили на інший бік.

Найменше пощастило наймолодшій Кірі, адже її вікна виходили на північ — на неблагополучний район міста, де все було тьмяним і позбавленим кольорів. Там жили бідні люди, яких її тато називав «обслуговувальним персоналом для еліти».

Кіра часто злилася, просила іншу кімнату, нехай меншу за розмірами, але щоб хоч іноді бачити сонце, але її, як наймолодшу в родині, ніхто не слухав.

Міра стояла на балконі, заплющивши очі, і грілася на сонечку. Її русяве довге волосся розвівав вітер. Дівчині не було видно простих роботяг, проте вона всім серцем їм співчувала і сподівалася колись зменшити прірву між багатими і бідними, адже вона як старша донька, як первісток, мала успадкувати батькову посаду, будинок, і все інше майно своєї родини. Міра розплющила очі, і подивилася на океан. Вода в ньому виблискувала сріблом, а шум хвиль заспокоював душу.

У двері наполегливо постукали.

— Міро, доню, ти не спиш?

Це була Лайла, її мати. – струнка, красива і витончена жінка з завжди ідеальною зачіскою і з поглядом людини, що завоювала світ. Вона керувала сучасною клінікою, де лікувалися найвпливовіші люди міста.

— Ні, мамо, заходь. – Міра сіла на пуфі біля трюмо й узялася розчісувати волосся.

Мама зайшла в кімнату і усміхнулася, побачивши доньку.

— Ти щось хотіла, мамо, чи просто скучила за моєю присутністю за сніданками? — запитала дівчина і поклала щітку для волосся на стіл перед собою.

Лайла підійшла до доньки ззаду і сказала:

— Так, за сніданками ми з тобою бачимося нечасто, але я прийшла не через це. Ти ж пам'ятаєш, що у нас в п'ятницю ввечері прийом на честь дня народження батька?

— Так, я пам'ятаю, мамо. Як я можу про таке забути? Ти ж про це нагадуєш мені мало не щодня!

Лайла насупилася:

— Потрібно купити тобі нову сукню і аксесуари до неї. На цьому святі будуть всі найзаможніші і найвпливовіші родини, і, можливо, тобі хтось приглянеться з їхніх синів.

Міра розізлилася. Відколи вона стала повнолітньою, мама з татом з усіх сил стараються видати її заміж. Вона підвелася і почала нервово ходити по кімнаті:

— Мамо, благаю, не починай. Я взагалі не хочу бути присутньою на цьому заході, і не хочу слухати, як ви стараєтеся мене прилаштувати. Краще б ми провели цей день вдома, в колі рідних.

— Доню, я розумію твої почуття, і згодна з тобою, але твій тато — публічна людина, він керує цим містом. – Лайла м’яко намагалася заспокоїти доньку. – Колись ти будеш на його місці і тоді ти не зможеш сховатися від людей навіть у власний день народження.

— Добре, нехай! — відрізала дівчина. — Але можна мене хоча б не сватати? Я ж не якась там породиста кобилка.

— Кобилка? — Лайла здивовано підняла брови. Вона зовсім не розуміла доньку. — Знаєш, Міро, у своїх батьків я була четвертою дитиною і ще досі не можу забути як це, коли на тебе не звертають уваги. — Лайла почала розповідати доньці про своє дитинство. — У мене часто складалося враження, що я просто річ, іграшка, про яку згадують лише тоді, коли сумно, або тоді, коли інші іграшки набридли. Будучи наймолодшою, я розуміла, що на мене чекає скромне життя, і лише сподівалася що якийсь гарненький синочок заможних батьків зацікавиться мною. На щастя, шлюб з твоїм батьком дав мені статус і можливості.

Міра промовчала.

Лайла підійшла до доньки ззаду і подивилася в її сумні очі:

— Послухай, доню, не злися ми з батьком хочемо для тебе щасливого майбутнього, — відповіла мама.

— А хіба для щастя треба заміж йти? — запитала донька. — Як на мене, то це різні речі і не залежать одна від одної.

— Тобі не зрозуміти, доню. – Зітхнула Лайла і розгублена впертістю доньки, просто вийшла з кімнати і зачинила за собою двері.

Міра не звернула на це уваги, вона підійшла до шафи і стала вибирати одяг на сьогодні. Дівчина одягнула свою улюблену блакитну сукню.

День мав бути звичайним і спокійним як завжди, але щоб якось відволіктися від постійних розмов про майбутнє заміжжя, Міра вирішила знову зробити те, що тримала в таємниці від рідних.