Розділ 4.3. Два дні до вибуху. Блейк. Частина 4.

4.

Настав вечір, сонце вже не припікало, а навпаки, ховаючись за будинками, створювало таку довгоочікувану тінь. Небо на заході стало червоним, і в цьому вечірньому місті ракета, що височіла на площі, мала вигляд чогось неземного, заворожуючого.
​Вчені сиділи в затінку і доїдали свою вечерю. Всі їли мовчки, жоден не хотів говорити. Кожен думав про те, що відбулося сьогодні тут, на руїнах міста; думав про те, що післязавтра цього міста не буде, і їхнього винаходу не буде. Що місто буде стерте з лиця землі за якихось сорок годин. Мовчанка тривала і тривала, була вже сьома година вечора, коли один з них заворушився — це був Блейк:
​— Треба збиратися, нас чекає ще довга дорога, ці ж півтори тисячі кілометрів. Якщо нам пощастить — а я на це сподіваюся — то завтра о другій дня ми будемо вдома.
​Він піднявся з пледа і почав розглядатися на всі боки.
​— Треба зібрати всі наші речі і виїжджати негайно.
​— Що за поспіх, докторе? — запитав Свен. — Як на мене, то ми все ще встигаємо.
​Свен і Гаррі вважали, що було б доречніше переночувати і виїхати зранку. Але тут було одне «але» — день народження мера, на який вони були запрошені і на який не прийти не могли. Тож за цих обставин у них не залишалося іншого виходу.
​— Так, встигаємо, але мені потрібно приїхати швидше, я маю прийти вчасно на ювілей.
​— Розумію вас, докторе Блейк, але в такому разі поясніть, будь ласка, чому ми нічого не робили вчора?
​Блейк зблід від спогаду про вчорашній день. У нього перед очами з'явився образ Емілії, і він згадав, як вчора жорстоко її вбив.
​— Вчора у нас була непередбачувана ситуація, і я її виправив. Але я досі не чув від вас обох, що ви робили цілий день! Як я вже сказав, я був зайнятий, чого не можу сказати про вас.
​Гаррі глянув на Свена, а той глянув на Гаррі. Справді, вони байдикували, і Блейк це знав.
​— Бос, — з опущеною головою сказав Свен, — ми не хотіли без вас починати роботу, не хотіли робити без узгодження з вами, оскільки знаємо, що весь процес вимагає математичної точності.
​— Так, — сказав Гаррі, — з нас математики не дуже, тож ми вирішили, що краще почекати на вас.
​— Гаразд, — склавши руки на грудях, сказав Блейк. Він почав ходити по площі туди-сюди, а тоді зупинився і сказав: — Добре, щодо точності — правда, це не ваша сильна сторона, але площу ви могли розчистити і без мене. Чому я мав вам все розказувати і пояснювати?
​Він почав кричати, і його колеги вже шкодували, що поставили йому таке запитання.
​— Гаразд, бос, ви праві, — почав Гаррі, — тут ми не праві, але поясніть нам ще дещо.
​— Що саме? — запитав Блейк.
​— Сьогодні зранку, коли ми прокинулися, вас не було, і з'явилися ви близько полудня. Де ви були?
​Блейк аж почервонів зі злості, руки його стиснулися в кулаки, і Гаррі зі Свеном зрозуміли, що перетнули межу.
​— Та як ви смієте? Я ваш бос, а не простий колега, і куди я ходжу — вас не стосується! Ви зрозуміли?
​— Так, бос, — відповів Свен, — але я знаю, де ви були.
​Блейк підійшов до нього впритул, і Свену було чути його дихання.
​— І де я, по-твоєму, був?
​— Ви ходили до неї...
​Блейк враз змінився на обличчі, його лють обернулася болем і жалем, він мить подумав і відійшов від Свена.
​— Збирайтеся, нам час їхати. За десять хвилин щоб усі були в кабіні! Хто не встигне — той залишиться тут. Час пішов!
​Блейк і його колеги почали збирати всі свої інструменти, склали намет і спальники, заховали їх у причіп вантажівки і сіли в кабіну. За кермом був Блейк: як і попереднього разу, він вирішив кермувати першим. Чомусь вночі йому більше подобалося водити машину, ніж вдень. Він глянув на годинник і задоволено усміхнувся: вони встигли зібратися навіть швидше. Він міцно вхопив кермо обома руками і подивився на хлопців праворуч:
​— Ну що, ми це зробили, колеги! Вона там, на площі колись величного міста. — Він враз засумував і подивився на ракету востаннє. — Вона просто неймовірна, найкращий винахід у моєму житті!
​— Так, бос, вона ідеальна, — додав Свен.
​Гаррі сидів і дивився на них. Йому вмить стало недобре.
​— А ми впевнені, що робимо все правильно? — запитав він.
​Блейк і Свен одночасно перевели погляд на свого колегу, який сидів і дивився прямо перед собою.
​— Так, ми робимо все правильно! — твердо відповів Блейк. — А чому ти питаєш?
​— А що, як неправильно? Це ж ракета з ядерною боєголовкою! — сказав Гаррі. — Що як радіація зашкодить людям у нашому місті?
​Свен перевів погляд на Блейка, чекаючи від нього відповіді, але той лише дивився на ракету, яка височіла над руїнами, і, не промовивши жодного слова, прокрутив ключ і завів авто. Машина зрушила з місця і помчала вузькими зруйнованими вулицями до виїзду. Проїхавши головні ворота міста, Блейк на мить зупинив авто. Він востаннє подивився на місце, де лише вчора поховав Емілію, і знову рушив. Цього разу вже без зупинок.
​Наступні шість годин вони мовчали. Кожен у кабіні вантажівки залишився сам на сам зі своїми думками. Кожен мав час обдумати: чи правильно вчинив? Чи справді ядерна ракета — це спасіння для людства і захист від ворогів? Блейк твердо стояв на своєму: його ракета — це панацея від усіх бід і загроз. Вона має бути запущена, їй судилося стартувати з Орніли і судилося її знищити повністю. Час йшов повільно, мовчанка затягнулася — було помітно, що вона створює напругу між вченими.
​Свен не витримав і завів розмову про те, що його турбувало найбільше.
​— Докторе Блейк, вибачте, що відволікаю від дороги, але я б не проти вже ноги розім'яти.
​Блейк подивився на нього і спокійно промовив:
​— Ще кілька годин — і я зупинюся. Зможеш почекати, чи це терміново?
​— Я почекаю, дякую! — відповів він і, склавши руки на животі, сидів і слухав бурчання в животі.