Розділ 3.3. Три дні до вибуху. Блейк. Частина 5.

5.

​Блейк тягнув тіло в брезенті вже досить довго. Його чоло було вкрите краплинами поту, дихати ставало важче з кожним кроком. Нарешті він вийшов із міста. Навколо була безкрайня і мертва пустеля. Він відійшов убік на кілька метрів і почав копати яму. Для нього це було нелегко, адже пісок був сухим і осипався при кожній спробі копнути глибше.
​Сонце пекло безжально, а пісок був настільки гарячим, що обпікав йому ноги. Робота просувалася повільно, але, незважаючи на це, Блейк таки зміг викопати чималу яму. Після цього він затягнув тіло в брезенті в цю яму і засипав зверху піском. Він не робив класичної могили, а навпаки — зарівняв усе так, щоб ніхто не зміг її знайти.
​— От і все, Еміліє, закінчилися твої страждання. Тут, серед пустелі, тепер ти з тими, хто любив тебе. Я не хотів, щоб так сталося, я лише хотів на якийсь час тебе ізолювати, щоб ти не стала перешкодою, щоб не зруйнувала те, що я створював роками. — З його очей покотилися сльози. — Пробач, якщо зможеш, і прощавай!
​Блейк швидко рушив у напрямку міста. Він хотів озирнутися, та щось глибоко в душі стримало його. Удень місто виглядало не таким моторошним, як уночі. Воно було не чорним, а пісочного кольору, і майже зливалося з пустелею. Навколо було тихо, було чути лише стукіт черевиків Блейка. Повітря було таким чистим, що він не міг ним надихатися. Блейк ішов безлюдною вулицею і згадував, як колись тут веселився в клубах до самого ранку разом з нею... з Емілією. А тепер він один іде на площу, а вона — мертва, і вбив її він.
​Він відчував провину, але було пізно. Пройшовши ще кілька сотень метрів, він опинився на площі. Колеги вже займалися організацією роботи. Свен ходив по площі, вимірюючи її довжину і ширину, Гаррі стояв біля колись живого фонтану і думав, що з ним робити, адже той був у самому центрі і міг завадити пуску ракети.
​Вантажівка стояла ліворуч від Блейка. Її причіп був відкритий, тож ракету освітлювали промені сонця. На ньому вона здавалася ще ідеальніше-чорною. Її вигляд був неперевершеним, вона була досконалою. Блейк стояв і милувався нею. «Може, воно було того варте — вбити заради неї? — подумав він. — Вона ж ідеальна, єдина і така дорога для мене, виплекана в думках і в реальності».
​Він усміхнувся сам до себе і тихим голосом промовив:
— Авжеж, вона того варта! Як інакше!
​Після цих слів він попрямував до колег, щоб проконтролювати процес, але вони зустріли його з прохолодою. Блейк вирішив не мовчати:
— Щось сталося? Чому ви такі налякані?
Свен відповів:
— Знаєш, Блейку, ти нас налякав!
— Чим? — запитав він.
— Ти вбив людину, але обличчя в тебе було задоволене. Ти був схожим на серійного вбивцю або на психопата, але вже точно не на здорову людину.
​— Ти не розумієш, вона була загрозою! Могла зруйнувати наші плани, могла підірвати її тут разом з нами! — завівся Блейк. — Я вчинив розумно. І як би я її не любив колись, свою роботу я люблю більше!
— Але вона лише жінка, не ворог... ми могли якось з нею домовитися... — Свен уже пошкодував про свої слова, та було пізно.
— Слухай мене уважно, Свене: я вчинив правильно! І якби мені довелося вибирати, я б вбив її ще раз!
​Погляд у Свена став скляним, від страху він не міг вимовити жодного слова. Після цих слів Блейк розвернувся і пішов у намет:
— Я вечеряти не буду, апетиту немає.
​Гаррі підійшов до Свена:
— Про що ви говорили?
— Ні про що, Гаррі. Просто доктор Блейк ще раз підтвердив мої побоювання.
— Ти його боїшся?
— Так. І тобі раджу бути обережним.