Розділ 3.3. Три дні до вибуху. Блейк. Частина 3.

3.

​Емілія прискіпливим поглядом оглянула всіх трьох вчених, і її погляд зупинився на Блейкові. Йому стало не по собі, тож він відвів погляд униз.
— Хочете побачити, де я жила?
— Хочемо, веди, — відповів сухо Гаррі.
— Ходімо, я покажу. — Вона пішла вперед і лише оглядалася, чи чоловіки йдуть за нею.
​Блейк йшов позаду всіх і згадував, як добре їм було разом. Він пришвидшив крок і наздогнав Емілію.
— Слухай, а все-таки, як так сталося, що ти не покинула місто? Розумію: хворий чоловік і все таке, але я добре тебе знаю, ти не з тих людей, що швидко здаються.
​Емілія розгубилася. Справді, вона була зовсім іншою: вона була заводною, душею компанії і пробивною дівчиною. Зараз же вона була наляканою мишею, що ховалася від усього світу у своїй крихітній коробочці.
— Розумієш, Блейку, люди міняються з часом. Я покохала і вийшла заміж. Мій чоловік був доброю людиною, та він мене стримував. З ним я стала м'якшою і мовчазнішою. Коли почалося все, він не захотів йти і мене не відпустив, мовляв, йому самому буде сумно...
​Блейк слухав і не впізнавав у цій розповіді свою колишню дівчину.
— Вибач, але я не розумію! Не міг чоловік тебе так змінити! Мені не вдалося...
Емілія подивилася на нього тим самим поглядом, що й десятки років тому.
— Люди міняються, Блейку, міняються...
​Він подивився в її очі: вони були бездонні і чорні, там було чимало таємниць. «Що ж ти приховуєш? — думав Блейк, та не наважувався запитати. — Чи справді ти жертва обставин, чи інші були твоїми жертвами... Ти цього не скажеш, та й я не буду питати, так простіше...»
​— Ми майже прийшли, — тихо сказала Емілія і голосно закашляла. Вона закрила рот рукою, та все-таки Блейк помітив кров. Так, вона була хворою, їй залишалося жити недовго. Йому знову стало гидко, і він відступив від неї вбік.
Вони звернули за ріг будинку, і вчені побачили щось незрозуміле. Це виглядало якось незграбно, ніби купа мотлоху, яку накидали абияк.
​— Що це? — запитав Блейк.
— Це моя схованка, — гордо відповіла Емілія.
— Тут ти живеш? Всі двадцять років? — здивувався Блейк. — Це неможливо!
— Ні, — вона засміялася кривою усмішкою, — ти такий кумедний, як і колись. Це вхід у бункер. Ходімо...
​Вчені один за одним зайшли всередину за жінкою. Як тільки вони заховалися від сонця, то відчули прохолоду і вологу.
— Тут так холодно, — затремтів Свен. — І лячно...
Емілія пішла вперед темним коридором, її босі ноги голосно шльопали по вологій підлозі в повній тиші.
— Нам далеко ще йти? — запитав Гаррі, та відповіді не було. — Ей, чуєш, я запитання поставив!
— Ми на місці...
​Вона зупинилася перед важкими металевими дверима і потягнула їх на себе.
— Заходьте, — жестом запросила вона їх усередину.
— Після тебе, — сказав Блейк, явно боячись, щоб вона йшла позаду нього.
Як тільки вона опинилася попереду, всередину зайшов Блейк, за ним — Гаррі, останнім зайшов Свен.
​Вони оглянули приміщення і були здивовані, побачивши, що тут є світло і досить багато запасів консервів.
— Звідки тут світло? — запитав Гаррі.
Це питання здалося йому логічним, адже як може бути електрика посеред пустелі в закинутому місті? Емілія аж засяяла від радості і водночас виглядала ще страшнішою зі слідами крові на губах:
— Тут є сонячні панелі, їх потужності вистачає на освітлення цієї кімнати.
— А решта без світла? — поцікавився Блейк і, не чекаючи відповіді, запитав ще: — І звідки в тебе стільки запасів?
​Емілія заметушилася, ці запитання почали їй набридати.
— Що за допити! — розізлилася вона. — Я їх принесла, зібрала залишки їжі з усіх магазинів у місті.
— І ти їла прострочені консерви весь цей час і ще досі жива? — запитав Гаррі.
— А й справді, Еміліє! Це звучить якось підозріло...
​Зіниці Емілії розширилися, і вона нервово смикнула головою:
— Що? Ти думаєш, я брешу? Тут немає іншої їжі, лише консерви...
Свен обійшов по периметру все приміщення. Воно було невелике, шість на дев'ять метрів. На протилежній стіні від виходу висів килим. Він підійшов до нього впритул і поклав руку. Килим прогнувся...
Обличчя Емілії враз змінилося, і вона нервово сіпнула руками:
— Що ти робиш? Не чіпай його!
​Свен здригнувся:
— Що за ним? — він рукою стиснув край килима і потягнув його вниз...
Він впав, і звідти подуло застояним повітрям. Блейк одразу затулив носа рукою.
Емілія перелякано побігла до Свена:
— Дурню, що ти наробив!  —Вона підняла його і взялася незграбно вішати назад.
— Що за ним, Еміліє? — Запитав Блейк, повільно підходячи ближче до неї.
— Не підходь, стій там! — Вона нервово смикаючи руками, намагалася повісити килим.
Блейк не слухав. Він зупинився біля неї і уважно вивчав прохід, який раніше приховував килим:
— Куди веде цей тунель?
Емілія зблідла і облишивши спроби, залишила килим лежати на підлозі:
— Там... там... 
— Що там, кажи вже! — Не втримавшись, гукнув Гаррі. — Ти щось приховуєш? Чи, може, когось?
Емілія мовчала, її страх видавали лише очі, які бігали, немов загнані мишенята.
Блейк ступив крок вперед до тунелю. Він не любив замкненого простору, але зараз його більше цікавило те, що приховує там Емілія.
— Ні, не йди туди, - крикнула вона, смикнувши його ззаду за сорочку, — не можна!
Блейк заціпенів:
— Чому? Ти там когось тримаєш?
Емілія відпустила його, і закривши обличчя руками почала плакати.
Свен і Гаррі лише спостерігали за тим, що відбувалося і готувалися до чогось страшного.
— Цей тунель... він веде до підземного джерела...
Свен не втримався і запитав:
— Джерело, кажеш? А запах тоді чому такий? 
Емілія переляканим поглядом оглянула всіх трьох вчених, та відповіді не дала.
— Я таки піду гляну на те джерело. — Блейк вже зайшов в тунель, як Емілія ще сильніше вп'ялася йому в сорочку.
— Ей, облиш його, — відсмикнув її Гаррі, — не помагаєш, то хоч не заважай. — Свене, простеж на нею, а ми підемо глянемо вниз.
— Добре, — відповів той, йдучи до Емілії, — тільки давайте швидко.