Розділ 3.3. Три дні до вибуху. Блейк. Частина 2.

2.

​Блейк почав тихо підкрадатися до причепа. За ним точно хтось ховався, бо було видно частину одягу — мабуть, штанів. Він спокійним голосом промовив:
— Ей, ти, за машиною, виходь! Ми тебе не скривдимо, обіцяю.
​З-за колеса обережно з'явилися одна за одною дві руки, а після них — голова. Блейк помітив, що це жінка середніх років із білявим, але брудним і немитим волоссям. Вона повільно піднялася і вийшла зі своєї схованки. На мить ця жінка здалася Блейкові знайомою, але він старався відігнати від себе ці думки. Він пильно дивився на неї і жестом запрошував підійти ближче:
— Не бійся, підійди, ми тебе не скривдимо, — казав Блейк.
​Жінка була одягнена в лахміття і боса, її ноги були збиті до крові, а руки і обличчя брудні. Чим ближче вона підходила, тим блідішим ставав Блейк. Обличчя жінки з кожним кроком здавалося все більш одержимим, вона не могла підібрати слів:
— Це ти... ні... я не можу повірити... своїм очам, — казала вона хриплим низьким голосом. — Стільки років пройшло... Я тут одна жила... Я вже не думала побачити людей... Я щодня просила всесвіт про допомогу, і тепер моє бажання здійснилося... переді мною стоїш ти, Блейку...
​Він завмер на місці і не міг поворушитися, у нього перехопило подих. Він не вірив у те, що бачив. Перед ним стояла вона — Емілія, його колишнє захоплення, дівчина, яка була причиною його частих подорожей до Орніли, дівчина, яка обіцяла, що не вийде заміж за іншого, а чекатиме лише на нього, але не стримала своєї обіцянки.
​Колись вона була найкрасивішою дівчиною, яку він знав, а тепер... вона була схожа на примару. Та де там! Страшніше — ніби персонаж із книги жахів... Він спробував знайти в цій Емілії хоч щось, що нагадало б йому її колишню, та не зміг. Вони були разом довго, та після того як вона вийшла заміж, Блейк на певний час перестав їздити в Орнілу, настільки відчував образу. А потім сталася вона... катастрофа.
​— Я не вірю власним очам, це не можеш бути ти! — Блейк був радий її бачити, та краще б він її не зустрічав. — Пройшло двадцять років, я був впевнений, що всі мешканці загинули.
​Колеги Блейка, почувши розмову, вийшли з намету і дуже здивувалися, коли побачили тут, у місті, живу людину.
— Як ти змогла вижити? — запитав із цікавістю Блейк, пильно оглядаючи її. — Адже тут нічого немає: ні їжі, ні води.
Жінка усміхнулася, і від цього сміху похололо всередині:
— Я знаю одне місце, де все це є. Це бункер, там я жила увесь цей час.
​Вона почала кашляти. Блейк скривився — за цим було гидко спостерігати. Свен і Гаррі перезирнулися між собою: вони не вірили в те, що одна людина могла прожити тут сама.
— То є й інші живі люди? — з цікавістю запитав у неї Блейк.
— Ні, немає.
— Тоді, якщо все це є, то чому лише ти врятувалася? — запитав колега Блейка. — Невже ти їх вбила?
​Емілія одразу засумувала, усмішка зникла з її обличчя.
— Ні, я не вбивця! Спочатку нас було дванадцять, але вони не змогли прожити так довго, як я. Троє з нас вирішили піти шукати допомогу, і я впевнена, що вони загинули десь у пустелі. Ще двоє померли від хвороби, а мій чоловік... — вона опустила очі, бо не могла дивитися на Блейка, — він завжди був поруч зі мною, але так сталося, що і він загинув.
Її очі стали мокрими від сліз, і вона почала витирати їх руками, але вони її не слухалися, вони тремтіли. І замість того, щоб витерти сльози, вона розмазала їх по обличчю.
— Рада, що ви тут. Тепер я врятуюся і буду жити нормальним життям. Коли ви вирушаєте назад? Я встигну зібратися?
— Ми тут будемо кілька днів, — відповів Блейк.
— Чудово! — зраділа Емілія.
​Гаррі зі страхом подивився на Блейка, а тоді ліктем штурхнув Свена в бік.
— Ей, ти чого? — розгнівався той, потираючи бік рукою. — Ай!
Гаррі шепнув йому на вухо:
— Я її боюся, вона явно збожеволіла. Що як вночі вона нас повбиває?
Свен насторожився і повернув обличчя до Гаррі:
— Слухай, друже, не нагнітай, і так лячно...