Розділ 3.2. Три дні до вибуху. Рейна. Частина 3.

3.

​Рейна зібрала обід собі і Кейнові та пішла на роботу. По дорозі вона думала про те, що сказав їй син, і в душу закралася тривога. Вона знала, що люди з верхів із відразою ставляться до них, але щось затівати таємно! Це було несправедливо, адже вони, хоч і біженці, та ніколи не хотіли більшого. Їх влаштовувало таке бідне життя: головне, що був дах над головою і можливість працювати та заробляти на їжу. Так думала Рейна та її колеги у пекарні.
​Її обов'язки на роботі полягали в тому, щоб у цехах, де виготовляли і пекли хліб, завжди була ідеальна чистота. Саме тому мити підлогу доводилося по п'ять, а то і шість разів за зміну, яка тривала дванадцять годин. Цехи були величезні, і часто виходило так, що тільки домиєш підлогу до кінця, як треба починати все спочатку. Бідна Рейна не могла навіть спокійно поїсти, адже часу на обід було зовсім мало — всього десять хвилин, а про походи в туалет взагалі було важко говорити: дозволялося за зміну вийти лише тричі. Це все морально ламало навіть найвитриваліших людей.
​Вона щодня, йдучи на роботу, уявляла, як би склалося їхнє життя, якби не катастрофа. До неї в Рейни було чудове життя: вона була щасливою, життєрадісною жінкою, мала коханого чоловіка, любого сина і улюблену роботу. А зараз... а що зараз? Вона стерла руки до крові, постійно миючи підлогу, її чоловік помер, її донька в чотирнадцять років живе життям хвойди. Єдиний, хто приносить в її життя хоч краплю радості, — це її син, який дуже схожий на батька.
​Рейна мила підлогу і все роздумувала про життя, аж поки її не гукнули. Це була колега по роботі Сара.
— Гей, Рейно, вже обід! Ходімо, бо інакше будеш голодною до вечора.
Рейна здригнулася. Вона й справді мало не пропустила обід. Жінка залишила швабру з відром збоку біля дверей і пішла в службове приміщення. У той час там були лише жінки-прибиральниці, адже обід був не у всіх одразу. Рейна дістала зі сумки свій обід, загорнутий у рушник, щоб довше був теплим, і почала їсти. Сара вже доїдала свій бутерброд із сухого хліба з варенням.
​— Як у тебе справи, Рейно? — запитала Сара. — Ти щось мовчазна сьогодні.
— Як у всіх, ти ж знаєш, — відповіла вона. — Важко жити, все набридло. Хочеться отак піти в пустелю і йти, поки не впадеш замертво.
Сара слухала подругу з широко відкритим ротом і не розуміла, чому вона так каже. А потім Рейна заплакала.
— Я стараюся як можу сама виховувати доньку, а вона не слухає мене. Вона хоче красивого життя і заради нього готова на багато що. Ти ж розумієш, про що я?
— На жаль, розумію. В мене самої обидві доньки, кожна хоче красивого одягу, прикрас, але де я маю заробити грошей на їхні забаганки? Добре, що хоча б син допомагає, він — моя втіха і розрада в житті, — сказала Сара.
— Ой, уже треба йти працювати, — сказала Рейна, — навіть на те, щоб поскаржитися, не вистачає часу.
Сара лише ледь помітно усміхнулася і також пішла прибирати.
​Зміна була важкою і довгою, постійна монотонна робота негативно впливала на психіку Рейни, і не тільки на неї. Відпрацювавши, вона йшла додому, ледве перебираючи ногами, адже після дванадцяти годин на ногах вони сильно боліли і пекли від втоми. Тільки опинившись вдома, вона зняла своє старе і зношене взуття і одразу опустилася на стілець біля дверей. Їй було так добре сидіти, що вона не хотіла підніматися.
​Тут з кухні виглянула Марлі, вона саме витирала руки рушником.
— Тьотю, з вами все добре? — запитала дівчина. — Може, води принести?
— Ні, все добре, нічого не потрібно. Я просто дуже втомилася на роботі. Зараз би чаю — і в ліжко.
Марлі усміхнулася:
— Зараз зроблю нам чай, а до нього в мене є печиво.
— Я то думаю, чим це так смачно пахне? — сказала Рейна і, вставши зі стільця, попрямувала на кухню.