Розділ 3.1. Три дні до вибуху. Міра. Частина 2.

2.

​Дівчина ходила вулицями міста і розглядалася по боках в надії побачити дівчинку, але її ніде не було видно. Раптом вона почула шум і чиїсь голоси і вирішила піти подивитися, що там відбувається. Вона повільно підійшла до будинку і зазирнула всередину. Як тільки вона побачила, що там коїться, то одразу усміхнулася. Виявляється, вона натрапила на дитячий садок. Усередині бавилися діти: вони веселилися, сміялися і бігали один за одним. Серед дітей Міра побачила знайому дівчинку — маленьку Солю, яка гралася лялькою в кутку кімнати. Її радості не було меж. Вона хотіла з нею побачитися і поговорити, але розуміла, що зараз їй це не вдасться, адже по дівчинку прийде хтось із батьків.
​Вже було близько шостої години вечора, батьки почали сходитися в дитячий садок. Міра заховалася за будинок і сподівалася, що таким чином зможе побачити, хто прийде по Солю і в якому напрямку вони підуть. Дівчина чекала пів години, аж поки всіх дітей, крім однієї, не забрали. Це була Соля, вона сиділа і плакала. Вихователька сиділа перед нею навколішки і намагалася заспокоїти.
​— Не плач, Солю, мама зараз прийде. Вона не забула про тебе, — сказала вона.
​Дівчинка продовжувала плакати, міцно обіймаючи м'якого ведмедика.
​— Вона не прийде, хоч і обіцяла. Вже вкотре. І мені знову доведеться йти додому самій.
​— Прийде, Солю. Твоя мама працює до шостої вечора, і вона одразу прийде, от побачиш!
​Вихователька обійняла дівчинку з надією, що та перестане плакати, та дівчинка почала ридати ще дужче.
​— Солю, не плач, прошу тебе, — просила вона. — Почекаємо ще трішки, і якщо твоя мама не прийде, то я тебе відведу.
​Дівчинка витерла сльози руками і сказала, шморгаючи носиком:
​— Обіцяєте?
​— Обіцяю, Солю, я ж не зможу відпустити тебе саму. — Вихователька усміхнулася і погладила дівчинку по щоці.
​Міра все ще спостерігала за ними через вікно і вирішила, що якщо за дівчинкою ніхто не прийде протягом пів години, то вона сама її забере.
​«Але що сказати виховательці? Що я тітка чи сестра, чи просто родичка? А як я зіштовхнуся з її мамою в дверях, і вона скаже, що вперше мене бачить? Що тоді буде?» — Міра розмірковувала, що робити, і спостерігала через вікно за маленькою знайомою.
​Час йшов. Вихователька розмовляла з Солею, і тільки-но та забула, що пора йти додому, як на територію дитсадка звернула молода жінка. Вона йшла повільно, трохи кульгаючи. Міра помітила її і зрозуміла, що це мама Солі, адже дівчинка була дуже на неї схожою. Жінка була одягнена в просту коричневу сукню до колін і старі черевики, що свідчили про те, що вона працювала в садах. Міра багато знала про роботу там — їй розповідав її дядько. Він казав, що в садах заборонено взувати відкрите взуття. Це було дуже дивним для Міри, але дядько пояснював, що це з міркувань безпеки.
​Жінка зайшла всередину і за хвилину вийшла разом з щасливою Солею. Дівчинка була вже не заплаканою, а веселою: вона кружляла навколо мами і сміялася, в той час як її мати ледве йшла. Праву ногу вона не могла навіть розігнути в коліні і не ставала нею на п'яту.
​Міра вийшла зі своєї схованки і хотіла піти за ними, але її зупинило те, що Соля може її випадково видати мамі. Тож дівчина попрямувала назад до паркану, щоб повернутися додому.
​