Розділ 2.3. Чотири дні до вибуху. Блейк. Частина 5.

5.

​Спочатку вчені жваво обговорювали винахід і інші деталі своєї роботи, та вже за деякий час Гаррі почав позіхати, а невдовзі і заснув. Свен також протримався недовго і вже о сьомій ранку міцно спав і хропів на всю кабіну. Пройшло три години від початку руху, Блейк все ще не планував зупинятися, щоб поїсти. Та й, на щастя, Свен і Гаррі міцно спали. Його шлунок почав нагадувати про себе низькими ритмічними звуками, але Блейк вперто його ігнорував.
Навколо була випалена пустеля, і Блейк, хоч і не дуже любив спостерігати за видом з вікна, був зачарований її величчю та красою.
— Це ж треба, така краса. Дивно, що може зробити природа, намагаючись вбити людство!
Блейк сказав це, а тоді згадав, що він тут не один, і повернув голову праворуч. На щастя, його ніхто не почув. Його думки вголос залишилися монологом. Справді, пустеля виглядала неймовірно: куди не глянь — всюди золотий пісок. Чомусь Блейкові захотілося зупинитися і зачерпнути рукою цього гарячого піску.
Доктор Блейк був за кермом вже шість годин, його очі встигли стомитися, і він зрозумів, що не проти поїсти і навіть поспати. Позаду було вже близько п'ятисот кілометрів, а це — третина дороги. Він подивився в сторону на своїх колег, які, спершись на спинку сидіння, мирно спали, і вирішив, що пора робити зупинку. Тільки машина зупинилася, як колеги один за одним відкрили очі. Один з них, вдягаючи окуляри, промовив:
— Що сталося? Чому ми зупинилися?
— Ми вже проїхали шість годин, пора мінятися, бо я вже втомився, — сказав Блейк, потягуючись, — та і було б добре перекусити, що скажете?
— Ну, я вважаю, що це чудова ідея, — сказав Свен, — до того ж я не проти розім'яти ноги.
— Тоді давайте трошки погуляємо, поїмо, і думаю, що за хвилин п'ятнадцять поїдемо далі.
Блейк виліз з кабіни машини. Тільки він ступив на землю під ногами, як відчув сильний біль в попереку. Він ще ніколи не відчував такого болю, але ж він і ніколи так довго не їхав без перепочинку. Його колеги вже дістали з причепа їжу і воду і почали розкладати їх на скатертину. Блейк обійшов машину від початку і до кінця і зупинився ззаду причепа. Він хотів залізти в нього і перевірити, як там його ракета, але біль в спині нікуди не зникав.
— Докторе Блейк, все готово, чекаємо вас.
Він озирнувся, скривився від болю і обережно рушив до них. На сніданок в них був хліб, м'ясні консерви, помідори і невеликий бонус від їх асистентки — термос з гарячою кавою. Блейк налив собі кави, а потім і своїм колегам. Аромат від неї був неймовірним.
Свен зробив ковток кави і сказав:
— Молодець Люсі, що дала одразу готову каву. Розумна і дбайлива жінка, шкода, що одружена.
— Ти теж одружений, Свене, — сказав Блейк, наливаючи собі ще чашку кави, — і до того ж твоя дружина не сильно молодша за Люсі.
Свен усміхнувся і почухав підборіддя:
— Воно-то так, босе, але те, що заборонене — солодше. Моя дружина вже давно моя, а Люсі — чужа і тому більш бажана, розумієте?
Блейк лише махнув рукою: він не хотів зайвого базікати, щоб не видати свій зв'язок з нею.
— Не знаю, як ви, докторе, — сказав Гаррі, — але була б вона вільною, то я б до неї давно б ходив.
— Ей, досить, вона одружена, — Блейк таки не втримався і почав нервувати, — знайшли про що поговорити. Краще вирішуйте, хто далі буде за кермом?
Вчені перезирнулися між собою: жоден з них не хотів вести машину шість годин без відпочинку. Але вони розуміли, що рано чи пізно їм доведеться сісти за кермо. Гаррі вирішив не тягнути і перший відповів:
— Давайте я поведу. Я водій такий собі, тому краще вдень, ніж вночі буду кермувати, — сказав він, доїдаючи бутерброд.
Свен помітно повеселішав, адже після сну в автівці він ще не дуже прокинувся, і міцна кава йому мало допомогла, тож коли Гаррі першим згодився кермувати, він відчув полегшення.
— Добре, от і вирішили. А тепер давайте приберемо за собою і будемо рушати, щоб не вибитися з графіка.
— Добре, бос.
Вчені встали з пледа. Блейк знову відчув ниючий біль в спині. Йому стало тривожно від цього, адже їхати ще пів доби.
"Як я не здогадався взяти з собою аптечку? Як я буду терпіти цей біль?"
Свен помітив, що з Блейком щось не так, і вирішив запитати:
— Докторе, що сталося?
— Ай, спина прихопила. Раніше такого не було, я й ліків не маю.
Свен подивився на боса зі співчуттям, адже він сам знає, що таке біль в спині.
— Я маю дещо від болю, мені допомагає, — він відкрив свій рюкзак і дістав звідти тюбик. — Ось, ця мазь мені допомагає завжди.
Блейк взяв мазь і щедро помазав нею спину. Не пройшло й десяти хвилин, як біль в спині зник.
— Дякую, Свене, якби не твоя мазь, то не знаю, як би витримав дорогу.
Свен був радий, що зміг допомогти. Поки Блейк був заклопотаний своїми справами, Гаррі зібрав залишки їжі в сумку, склав скатертину і поставив все це в причіп, крім питної води. Її він вирішив поставити в кабіні біля себе, адже день був спекотним. Машина рушила з місця і повільно поїхала дорогою, якою вже давно ніхто не їздив. Їм пощастило, що вона добре збереглася, лише де-не-де зустрічалися невеликі перемети з піску, але вантажівка без зусиль їх проїжджала.
​Почало вечоріти, як Блейк прокинувся. Він відчув, що машина зупинилася.
"Невже щось сталося?" — подумав він і машинально потягнувся до годинника на руці: було вже сорок хвилин на шосту вечора. Гаррі за кермом не було, і Свена поруч також. Блейк вийшов з кабіни і попрямував до колег.
— Чому ми зупинилися? — запитав він у Гаррі. — Якісь проблеми?
— Ні, бос, — сказав той, — це планова зупинка, щоб повечеряти і поміняти водія.
Блейк видихнув:
— Добре, бо я вже злякався, що щось сталося з вантажем.
— З ним все добре, бос, — відповів Свен, злазячи з причепа з планшетом в руках. — Я перевірив показники ракети: температура боєголовки в нормі, кріплення ракети справне, проблем немає. Залишилося ще близько п'ятисот кілометрів, але невідомо, чи там така ж добра дорога, як та, що ми проїхали вже.
— Будемо сподіватися, що не гірша, — сказав Блейк, дістаючи плед і їжу з причепа.
— Далі поведу я, — сказав Свен, — сподіваюся, що мої навички водія не підведуть вас, адже я не сидів за кермом доволі довго.
— Якщо ти сумніваєшся, то я можу повести, до того ж я вже встиг подрімати, — сказав Блейк.
— Ні, — той глянув на нього, — я поведу, але матиму на увазі, дякую.
Вчені їли в тиші, лише стежили один за одним поглядом. Всі були втомлені дорогою і спекою. За кермом тепер був Свен. Він не кермував уже років десять, та як тільки взяв управління вантажівкою на себе, вмить згадав що до чого. Дорога була вже не такою рівною, як раніше, ще й, як на зло, почало швидко смеркати. Їхати ставало дедалі важче, і Свен вже хотів будити Блейка, щоб він його підстрахував. Його стримувало лише те, що Гаррі, як завжди, йому це згадає: мовляв, всі змогли, а ти — ні. Свен глянув на годинник: було вже п'ятнадцять хвилин на північ.
— Ще трохи, друже, ти зможеш! — сказав він собі і, натиснувши сильніше на газ, помчав до місця призначення.