Розділ 2.3. Чотири дні до вибуху. Блейк. Частина 4.

4.

​Ракета була в тунелі, але перевозити її потрібно було дуже обережно, щоб не в'їхати в стіну. Доктор Блейк вирішив, що йтиме позаду свого винаходу, тож він підійшов ближче до тягача і затамував подих. Свен подивився на ракету, потім на двох своїх колег-вчених і голосно крикнув:
— Ну, удачі нам, хлопці! — Після цього він доторкнувся до ракети і швидким темпом попрямував наверх.
Блейк йшов позаду, стиснувши руки в кулаки, йому було страшно, і ці хвилини для нього стали вічністю. Тягач рухався дуже повільно, зі швидкістю всього п'ять кілометрів на годину, і це лякало Блейка. Найбільше він боявся, що тягач просто зупиниться, або ще гірше — від перевантаження вся конструкція покотиться назад, вниз, і він, його колеги і його найкращий винахід в житті будуть поховані тут назавжди.
Пройшло 3 хвилини, Блейк намагався перекричати махину:
— За моїми розрахунками ми вже пройшли третину шляху, залишилося ще близько шістсот метрів, і ми нарешті покинемо цей замкнений простір.
— Звідки ви знаєте? — нахилившись вбік до боса, гукнув Гаррі. — Невже кроки рахуєте?
— Ні, Гаррі, все набагато простіше, — відповів він. — Це все математичні розрахунки. Дивись, ми знаходимося на глибині триста метрів, тунель йде вгору під кутом двадцять градусів, отже,

 L = H / \sin(\alpha). 

 Синус кута буде 0,342. Отже,

  300 / 0,342 = 877 метрів, 
  
приблизно 880 метрів. Тягач їде повільно, п'ять кілометрів на годину, а точніше вісімдесят три метри на хвилину — це означає, що весь підйом займе десять хвилин.
— Ого, це ви щойно порахували? — здивувався Гаррі.
— Так, в цьому немає нічого складного, — відповів він. — Хоч чимось відволікаюся від цієї підземної пастки.
Тягач вперто рухався вперед і з кожним метром все більше додавав вченим впевненості в тому, що підйом ракети буде успішним.
— Дві третини шляху пройшли, ще три хвилини — і ми будемо на поверхні, — промовив Блейк сам до себе, — але мені все одно некомфортно тут знаходитися.
Гаррі, почувши це, спочатку зрадів. Йому не подобалося їхати на тягачі — це була відповідальна робота, і в разі нещасного випадку він був би винним в першу чергу. А після цього він замислився про ще дещо. Він ніколи не міг подумати, що у боса є страхи.
— Докторе Блейку, я ніколи не думав, що ви чогось боїтеся, — гукнув той.
Блейк подивився на свого колегу і відповів:
— Так, я боюся, і це не єдине, що мене лякає в житті. Ще я боюся, що ми не доїдемо доверху, а покотимося вниз.
— Не хвилюйтеся, згідно з моїми розрахунками тягач витримає ще одну ракету. Тож будьте певні, що вниз ми не впадемо.
— Це добре, — відповів Блейк.
​Час йшов, і от нарешті вчені відчули, як їм в обличчя подув свіжий прохолодний вітерець.
— Нарешті ми нагорі, — зрадів Блейк, — більше цим тунелем не піду, в мене аж все життя перед очима пробігло за цих десять хвилин!
Тільки тягач з ракетою опинився на поверхні, як Блейк миттю вибіг з тунелю.
— Що сталося, докторе Блейку? — запитав Свен. — Вам погано?
— З ним все добре, — відповів Гаррі, усміхаючись, — просто наш бос боїться замкненого простору.
— Не боюся я, просто мені некомфортно, — відповів він. — Годі обговорювати мої страхи, давайте, беріться до роботи!
Тягач рухався до вантажівки, залишалося найважче — заштовхнути платформу в причіп, але це було нелегко, адже підлога в ангарі була нижче рівня пандуса, що з'єднував його з причепом вантажівки, на шість сантиметрів. На мить в ангарі запанувала тиша, вчені тільки дивилися один одному в очі і боялися щось сказати, але тут Блейк не витримав і закричав:
— Давай, рушай! — крикнув він до Гаррі. — Ну ж бо, давай!
В повітрі відчувся запах горілих шин. Після кількох важких секунд тягач нарешті зрушив з місця. Секунда за секундою, сантиметр за сантиметром тягач з платформою повільно рухалися на причіп вантажівки. Доктор Блейк стояв непорушно, і складалося враження, що він навіть не дихає. Залишилося ще зовсім трошки, тягач вперто тягнув платформу з цінним вантажем повільно вперед, аж поки не доїхав до самого кінця.
— Нам це вдалося, колеги! — вигукнув Блейк. — Нам вдалося!
Колега, що кермував тягачем, повільно зліз з нього і пішов до краю причепа.
— Якщо я ще раз сяду на такий транспорт, то не дайте мені на ньому їхати. В мене мало серце не вистрибнуло з грудей.
— Боюся, що ще раз тобі доведеться покермувати, — сказав Блейк і усміхнувся. — Його місце внизу, але про це подумаємо пізніше.
Той глянув на нього і скривився.
— То що, хлопці, треба вирушати, поки ще не почало розвиднятися.
Гаррі відігнав фуру на кілька метрів від ангару і, пересівши на місце для пасажира, чекав на своїх колег. Блейк і Свен зачинили двері ангару на замок і, забравши ключі, попрямували до автомобіля.
Втрьох вони сиділи в своїй вантажівці, за кермом був доктор Блейк. Він подивився на свій годинник: була п'ята ранку.
— Довго ми тут пробули, я думав, справимося до четвертої. Але так чи інакше, до опівночі будемо на місці, якщо не робитимемо довгих зупинок і будемо їхати зі швидкістю близько вісімдесяти кілометрів на годину.
— Постараємося, — промовив Гаррі, що сидів по центру в кабіні, — але я б не проти зупинитися за кілька годин, щоб поїсти, а то в мене шлунок вже веселиться.
Свен усміхнувся і сказав:
— Я думаю, що за кілька годин ми всі встигнемо зголодніти.
— Ну, поїхали, — промовив Блейк.
Машина повільно зрушила з місця і повезла в собі небезпечний вантаж.