Розділ 2.1. Чотири дні до вибуху. Міра. Частина 2.

2.

​До полудня Міра проплакала, вона й не помітила, як швидко пройшов час. Вона просиділа в кріслі біля вікна, дивилася на океан і читала улюблену книгу. Вона знала, що брат її ненавидить, але не знала, що настільки сильно. Міра глянула на годинник, було вже близько першої дня. Дівчина згадала, що домовилася зустрітися з подругою, тож вона витерла сльози долонями, встала з крісла і пішла у ванну кімнату, щоб вмити обличчя.
Освіжившись, Міра привела себе в порядок, одяглася і вийшла з кімнати. Їй подобався цей обідній час, коли можна побути зі своїми думками наодинці. Взувши босоніжки, вона вибігла з квартири. Біля будинку її вже чекала подруга.
— Привіт, подруго! Ти чого так довго? — запитала вона, обіймаючи дівчину, — і що з обличчям? Знову Орен?
— Привіт, Орі, ти як завжди все помічаєш.
— Ходімо. — Орі підхопила подругу під лікоть. — Розкажеш все.
— Немає що розповідати, буденні сварки сестри і брата, — ледь помітно усміхнулася Міра.
— Ні, цього разу щось інше, розповідай! — наполягала Орі.
Міра нікому не казала про свої походеньки в "низи", нікому, вона все тримала в собі. Та коли її брат почав щось підозрювати, дівчина відчула потребу в підтримці, захотіла з кимось поділитися.
"Чому не з Орі?" — подумала дівчина. — "Що як вона мене зрозуміє, що як підтримає, можливо, захоче піти в «низи» разом зі мною?"
Міра вагалася, та чим більше вона думала, тим більше хотіла розповісти.
— Орі, я тобі дещо хочу розповісти, але, будь ласка, пообіцяй, що про це ніхто не знатиме, навіть твій чоловік.
— Що ти вже накоїла, подруго? — перелякано запитала Орі.
— Нічого я не накоїла, просто пообіцяй, що збережеш мою таємницю.
— Добре, обіцяю!
— Я ходила туди, куди заборонено... в "низи"...
Орі різко зупинилася, її очі округлилися від жаху:
— Що? Ти здуріла? — Орі була здивована. — В низах люди жорстокі і можуть легко вбити за копійку!
— Послухай, не перебивай! Я була там кілька разів, там зовсім інші люди, не такі, як нам розповідали. Вони добрі і привітні, — Міра усміхнулася і відчула, як на душі стає легше, — в мене там є маленька знайома, її звати Соля, їй п'ять років, і в неї є кошеня.
— Міро, ти себе чуєш зараз? Що ти говориш?
Міра дивилася в очі подруги, сподіваючись знайти там розуміння:
— Я правду кажу, Орі! Якщо не віриш, то пішли зі мною!
— Ні, нізащо! — Орі не розуміла, що це сталося з її подругою. — Я тебе не впізнаю, це не та Міра, з якою я дружила! Ту Міру цікавили сукні, прикраси і майбутня кар'єра.
— Мене це досі цікавить, Орі, але і вони мене цікавлять. Я хочу більше дізнатися про їхнє життя, хочу в майбутньому їм допомогти.
Орі вперше подивилася на подругу зі співчуттям і промовила:
— Я нікому не розкажу про твої пригоди, але пообіцяй, що будеш обережною і не видаси себе, бо тоді майбутнього в тебе не буде.
Міра засумувала:
— В цьому-то й проблема, Орі. Мій брат про щось здогадується і погрожує мені. Не знаю, що робити.
— Так, а це вже проблема, я добре знаю Орена, і він слів на вітер не кидає. Доведеться тобі, подруго, на деякий час забути про них, — Орі показово повела головою в сторону бідного району, — і почати більше думати про себе, щоб не було пізно.
— Я спробую, але це буде важко...
— Я допоможу, чим зможу. Ми ж подруги, ти можеш мені розповідати усе...
— Знаю, дякую тобі...
Після душевної розмови з подругою в Міри на душі була легкість, хоч настрій був такий собі через Орена.
​До вечері залишалося лише півгодини, Міра подивилася на себе в дзеркало і побачила, що плач зранку таки суттєво вплинув на її зовнішній вигляд, і це було погано, адже мама точно це помітить.
Міра вийшла з кімнати і пішла на кухню. Там вже всі зібралися вечеряти, чекали лише її.
Тато читав газету, коли Міра сіла за стіл поруч з ним і одразу опустила очі вниз. Орен сидів навпроти неї і лише хитро усміхався.
Кіра, як завжди, не могла тримати язик за зубами і почала перша говорити:
— Чому всі мовчать? Давайте поговоримо про щось! Наприклад, я можу розповісти, що сьогодні робила, або, мамо, розкажи, що цікавого в тебе було на роботі?
Мама поставила на стіл запечене м'ясо і овочевий салат. Аромат від нього був неймовірним. Вона подивилася на Кіру і сказала:
— Кіро, давай спочатку повечеряємо, а тоді будемо розмовляти, домовилися?
— Ну добре, — відповіла дівчинка і надула щоки, — але я не голодна, можна мені морозиво?
Олівер смакував м'ясом і, почувши, що донька не хоче їсти, одразу насупив брови:
— Якщо ти не голодна, то і морозиво їсти не будеш. Іди в свою кімнату і роби домашнє завдання!
Кіра образилася, встала з-за столу і побігла геть.
— Олівере, ти занадто грубий з нею, вона всього лиш дитина! — сказала Лайла.
— Ні, я не грубий з нею, її треба виховувати краще, вона геть відбилася від рук.
Лайла вирішила не ускладнювати, вона лише важко зітхнула і продовжила їсти салат.
Орен доїдав свою порцію і вже радів, що його не засипають зайвими питаннями, аж тут тато запитав:
— Синку, як пройшов твій день у школі?
— Все добре, тату, день як день, нічого цікавого, — сказав він і продовжив коперсатися виделкою в салаті.
— Мені твоя вчителька дзвонила, казала, що тебе не було на останньому уроці. Можеш пояснити, де ти був?
Орен склав руки на грудях і дивився на тарілку перед собою:
— Що тут пояснювати, тату, прогуляв урок не лише я, а цілий клас.
— І що? Це не означає, що якщо всі тікають, то і ти маєш!
Орен подивився на батька і відповів:
— Якраз саме це і означає, я не хочу вирізнятися! І якщо з тридцяти учнів я один залишуся на уроці, то мене будуть зневажати і не захочуть зі мною товаришувати.
— Я розумію, сину, але я мер міста, а ти мій син, і ти повинен представляти нашу родину якнайкраще. Ми маємо бути зразковою родиною перед людьми. Зрозумій, якщо ми будемо порушувати правила і дисципліну, то і усі в місті це робитимуть.
Орен розізлився на батька:
— Начхати на інших, це моє життя, і я хочу його прожити так, як вважаю за потрібне. І якщо усі тікатимуть з уроку, то і я тікатиму.
Він встав з-за столу і пішов геть, за кілька секунд почувся грюкіт дверей.
Батько сидів і не розумів, чому його діти такі злі, звідки в них така агресія?
Лайла не розуміла, чому її діти так ставляться до свого батька, її це засмучувало. Єдина, хто сиділа і мовчала, це Міра. Вона пильно роздивлялася свою тарілку і виделкою перебирала салат.
— Міро, а з тобою що? — запитала мама.
Дівчина підвела погляд на маму і відповіла тихим голосом:
— Я погано почуваюся, мабуть, застуда чи щось схоже.
— Тоді завтра зранку йдеш зі мною в клініку на обстеження, — сказала Лайла і встала зі стільця. Вона почала збирати посуд зі столу. — А пізніше ми підемо по магазинах, потрібно купити тобі гарну сукню на вечір п'ятниці.
— Ти зовсім нічого не їла, невже не смачно? — запитав тато.
— Смачно, навіть дуже, але я не голодна, — відповіла дівчина. — А тепер, якщо ви не проти, я трохи ляжу.
Міра пішла в свою спальню, закрила за собою двері і гірко заплакала.