Розділ 1.2 П'ять днів до вибуху. Кейн. Частина 1.

1.

​Кейн прокинувся рано, як завжди, о п'ятій годині. Він не міг спати довше, адже йому треба було збиратися на роботу. Він дуже хотів хоч раз поспати до восьмої, але в його світі це було неможливим. Він протер очі руками, солодко позіхнув і встав з ліжка дуже обережно, щоб не розбудити Марлі. Опинившись на твердій підлозі, він потягнувся кінчиками пальців до стелі, потім зробив легку розминку і побачив, що на нього з усмішкою дивиться Марлі. Вона була вродливою дівчиною, в неї було красиве кучеряве руде волосся і каштанові очі. Її усмішка навіть похмурий день робила сонячним. Вона підперла голову рукою, спершись ліктем на ліжко, і дивилася як її коханий збирається на роботу. Потім помаленьку встала з ліжка, міцно тримаючи рукою простирадло на грудях, підійшла до Кейна і двома руками обійняла його за шию. Простирадло впало на підлогу, оголивши її повністю. Вона поцілувала його в губи міцно-міцно.
— Пробач, я тебе розбудив, кохана! Ти сьогодні знову вирішила звести мене з розуму? І відколи це ми спимо без нижньої білизни?
Марлі усміхнулася, провела рукою по його грудях і сказала:
— Я забула її одягнути, біля тебе було так тепло, що я проспала до ранку. Шкода, що тобі потрібно йти, я сумуватиму.
Кейн провів руками по її спині, схопив за сідниці і поцілував у відповідь.
— Я б нікуди не йшов від тебе, я мрію про тебе цілими днями, уявляю наші ночі, я б взяв тебе прямо зараз, але якщо я запізнюся на роботу, то бос залишить мене без премії за місяць.
Марлі глянула на нього, поводила рукою по його грудях і сказала ніжно:
— Я чекатиму з нетерпінням вечора, щоб знову опинитися у твоїх обіймах.
— Ловлю тебе на слові, — сказав Кейн і поцілував її, — а тепер мені потрібно одягатися і йти працювати. Побачимося ввечері, сумуватиму за тобою.
— І я за тобою! — сказала Марлі, потім підняла простирадло з підлоги і, прикрившись ним, знову лягла у ліжко.
Кейн прийшов на кухню, щоб поснідати. Там готувала сніданок його мама Рейна. Вона, як і її син, раненько вставала на роботу і працювала без вихідних.
— Доброго ранку, мамо, ти, як завжди, встаєш раніше за мене, — усміхнувся Кейн.
— Доброго, сину! — відповіла вона. — Встаю, бо сніданок сам себе не приготує.
— За це я тобі і дякую, що б я без тебе робив, — сказав Кейн і додав: — Зможеш сьогодні дістати свіжого хліба в пекарні? Уже не пам'ятаю, коли й куштував такий востаннє.
— Ти ж знаєш, я б з радістю, але наглядач в пекарні дуже суворий, перевіряє особисті речі по закінченні зміни. — Рейна витерла руки рушником і сіла поруч з сином. — Бачиш, як воно є: людина все життя працює в пекарні (нехай навіть лише прибиральницею, як я), кожен день вдихає аромат свіжоспеченого хліба і булочок, а може собі дозволити лише сухарі.
Рейна зажурилася, вона також не пам'ятала, коли востаннє могла дозволити собі купити свіжу випічку.
Вона почала працювати в пекарні майже двадцять років тому і кожного дня бачила, як пекарі випікали хліб, здобу і торти. Аромат стояв такий, що можна було проковтнути язик, але навіть їм не можна було цього скуштувати. Часто було таке, що вона, як і інші працівники, приходила на роботу голодною і навіть нічого не брала з собою, бо була скрута з їжею, і мала цілий день вдихати аромати і слухати, як живіт зводить від болю через голод. Були такі працівники, які намагалися пронести випічку через наглядача, та їм це не вдавалося. В результаті вони позбувалися роботи і змушені були жебракувати. За весь час лише одиницям вдавалося винести їжу з пекарні, і Рейні одного разу вдалося. Це було десять років тому, вона була ще не така спрацьована, як зараз. Вона вирішила пронести свіжу хлібину. Під час обшуку вона пустила бісики наглядачу, і він просто забув подивитися в її сумку. Цей день вона ніколи не забуде. Тоді вона заріклася, що більше красти не буде.