Розділ 1.1. П'ять днів до вибуху. Міра. Частина 6.

6.

Але за кілька секунд з кущів вийшов маленький пухнастий котик. Він потягнувся спочатку передніми лапками, потім задніми, а потім почав позіхати. Соля, побачивши свого улюбленця, почала підстрибувати і плескати в долоні. Потім побігла до нього. Котик, як не дивно, не втікав, він був радий бачити Солю. Він почав муркотіти, нявкати і йти назустріч дівчинці.
— Сніжок, чому ти втік? Тебе налякали?
Дівчинка взяла кошеня на руки і притулила до себе.
— Я так налякалася, коли побачила, що тебе немає, але тепер усе буде добре, ми разом.
Соля підійшла з кошеням до Міри, усміхнулася і каже:
— Сніжок, це Міра, вона допомагала мені тебе шукати.
Міра нахилилася, схопила себе руками за коліна і ніжно всміхнулася.
— Приємно познайомитися, Сніжок. Більше не губися, домовилися?
Котик продовжував муркотіти і не звертав уваги на нову знайому.
— Мені вже час повертатися. Рада знайомству, Міро.
— І я рада, — сказала дівчина, і тут вона згадала, що в її сумці є ще одне яблуко. Вона дістала його і протягнула Солі: — Тримай, це тобі.
Очі в дівчинки засвітилися, і вона усміхнулася:
— Це справжнє яблуко?
— Так, справжнє.
— Дякую тобі, нарешті я скуштую яблуко, раніше я ніколи його не їла. — Дівчинка взяла в руку яблуко і притулила його до грудей.
Міру дуже розчулило те, як дитина зраділа йому.
— Ну, біжи додому, а то мама буде хвилюватися.
Соля, не думаючи, розвернулася і пішла, а Міра ще довго стояла і спостерігала за силуетом Солі вдалині.
Мірі вже був час повертатися. Вона знайшла той самий підкоп під плотом, перелізла через нього, обтрусила одяг руками, взяла заховану за кущем бузку пляшку з водою, вилила трішки води на долоню і помила нею обличчя, потім налила ще трошки води і помила руки. Міра оглянулася і помітила, що в цьому місці ніколи немає людей, і вона вирішила, що безпечніше буде тримати сумку зі своїми старими речами тут, під кущем, і переодягатися вже тут, а не йти в поношеному одязі зі свого дому і кожен раз боятися, що хтось зі знайомих її побачить. Після цих роздумів вона зняла своє старе і забруднене пальто і поклала його в полотняну сумку, пізніше зняла шарф, що прикривав її волосся, і поклала туди ж. Вона подивилася на свою ліву руку, що була перебинтована брудною тканиною, і почала розмотувати її. Золотий годинник знову блищав на її руці. Час від часу вона поглядала навколо як налякане кошеня. Знявши тканину, Міра зім'яла її і поклала до інших речей. Взуття дівчина не знімала, та й було б дивно прийти додому з вулиці босоніж. Тепер, коли вона привела себе до ладу, вона могла повертатися додому, до свого безтурботного життя. Дівчина глянула на свій годинник: було вже пізно.
«Мама точно почне розпитувати, де я так довго була, треба швидко йти».
Дівчина пришвидшила крок, йти ставало дедалі важче, піт почав виступати на лобі і носі і стікав важкими краплями. Не пройшло й десяти хвилин, як Міра зайшла в головний вхід свого будинку і піднялася на свій поверх. Коли дівчина нарешті зачинила за собою двері квартири, вона здригнулася від голосу за спиною.
— Ти де ходиш, сестричко? Цілий день тебе не було вдома! — поцікавився Орен.
— Я гуляла, а що?
— Ти брешеш, я знаю...
— Це не твоя справа, Орене, де я ходжу! — Міра роззулася і пішла в свою спальню.
— Моя, якщо ти робиш щось заборонене, — обличчя Орена скривилося від зловісної посмішки, — і я впевнений, що так і є!
Міра зачинила за собою двері, швидко зняла з себе одяг і пішла в ванну кімнату, щоб змити з себе бруд з «низів». Пройшла лише мить, перш ніж вона стояла під гарячим душем. Її пригода сьогодні була особливою, у неї з'явилася маленька подружка. Та в цей момент вона згадала, що не запитала у тієї, де вона живе, де її шукати. Міру спіткало велике розчарування, але вона вирішила, що наступного разу, коли вона піде в низи, вона обов'язково знайде її, Солю... і її кошеня.
Ще її бентежили слова брата. Він завжди був злим до неї, та зараз стало ще гірше.
Була вже шоста година вечора, сонце вже сідало за небосхил. З кімнати Міри його не було видно, тож їй залишалося лише уявляти як це виглядає.
Брат Міри, Орен, був цілковитою протилежністю Міри: злий, гордий, самовпевнений, зверхньо дивився на всіх, вважав себе вищим за всіх і також ненавидів свою старшу сестру, бо вона — спадкоємиця всього, а він... а що він? Він другий у всьому після неї. Вона буде правити містом як пані мер, а він може бути лише її заступником. Без її дозволу він не зможе навіть одружитися. Та що там одружитися? Вибрати наречену не зможе сам. Адже у місті Уангар були свої закони саме для багатих. Мер міста вирішував за людей такі питання як шлюб, посада і матеріальне становище. Тобто якщо в тебе стався конфлікт з мером, то, скоріш за все, з керівної посади в місті тебе посунуть до секретарки або кухаря. Але ці закони, на щастя, стосувалися не всіх. Бідні люди могли сім'ю створювати з коханою людиною і розлучатися за власним бажанням.
Все тому, що люди з низів офіційно не визнавалися мешканцями міста Уангар, а були біженцями з інших міст, тих, які не змогли пережити катастрофу. Але саме через свій статус біженців вони були обмежені у виборі роботи. Вони мали працювати багато і дуже важко.
Після душу Міра почувалася дуже втомленою, вона не хотіла навіть виходити зі своєї кімнати. Дівчина підійшла до вікна і милувалася вечірнім небом, згадуючи свої сьогоднішні пригоди. В двері постукали, і зайшла мама:
— Доню, в тебе все добре? — запитала вона.
— Так, все чудово, а чому ти запитуєш?
— Тебе довго не було, я не знала що думати.
Міра розгубилася:
— Так сталося, що у хімчистці я зустріла свою подругу Орі. Ми розговорилися і вирішили зайти в кав'ярню на чашку кави. А там я й не помітила як пройшов час.
— Ти прийшла вже годину як і з кімнати не виходила. Я думала, що щось сталося і чи ти, часом, не захворіла.
— Ні, я здорова, але все ж не відмовлюся випити чашку чаю з мамою, — Міра підійшла до мами, — якщо вона не проти.
— Я тільки за, йдемо, — мама обійняла доньку, і вони разом пішли на кухню.
Тільки Міра заварила чай і поставила його на стіл, як на кухню зайшла Кіра.
— Можна і мені чаю? — запитала вона.
— Звісно, сідай біля мене, — сказала Лайла доньці, подаючи рукою жест.
Кіра сіла і підсунула свою чашку до Міри:
— Налий мені чаю, будь ласка.
Міра налила чаю в три чашки і побачила, яка Кіра щаслива.
— У нас справжній дівич-вечір, — з захватом сказала вона.