Розділ 1.1. П'ять днів до вибуху. Міра. Частина 2.

2.

Вона дістала з шафи коробку, в якій лежали її старі речі, і поставила її на ліжко. Дівчина відкрила її і дістала з неї шматок бавовняної тканини. Ним вона перев'язала ліву руку, на якій виблискував дорогий золотий годинник.
Цей аксесуар був не просто дорогою цяцькою, він був у кожної людини з верхів. Його дарував мер міста хлопцеві або дівчині на вісімнадцятиріччя.
Міра також його тоді отримала. Він був таким самим, як і у всіх її друзів та однокласників, і мав один дуже великий мінус — його за жодних обставин не можна було знімати з руки, тому в Міри не було іншого вибору, окрім як перемотувати руку шматком тканини, який був трохи брудним, але це, навпаки, додавало дівчині вигляду людини з низів. Вона сяк-так перемотала руку, взяла старе пальто і поклала його поверх забинтованої руки, щоб приховати його. Після цього вона взяла рюкзак, той, з яким завжди виходила, і, поки мама була заклопотана сніданком, вийшла з кімнати. Непомітно дівчина пройшла через вітальню в коридор і почала шукати своє старе взуття; воно було досить зношене на вигляд, але достатньо зручне, щоб ходити в ньому на далекі відстані. Міра старалася робити це тихо, але, попри всі свої старання, таки впустила рюкзак на підлогу. Він впав і голосно заявив про те, що хтось збирається покинути дім без сніданку. За мить з кухні вийшла мама, витираючи руки кухонним рушником. Вона з цікавістю подивилася на те, який вигляд мала її донька в дорогій сукні і з брудним пальтом в руці.
— А куди ми зібралися, не поснідавши?
— Ой, мамо, я не хотіла шуміти, — Міра розгубилася і не знала що сказати, — я, емм... у мене справи термінові і невідкладні. І я спізнююсь.
Вона старалася однією рукою взуватися, та це було нелегко.
— Дай я потримаю пальто, воно ж тобі заважає, — сказала мама і протягнула руку до пальта.
Міра перелякалася і відсмикнула його від мами.
— Ні, ні, я вже взулася, не потрібно його забирати.
— Куди ти так поспішаєш і навіщо тобі пальто? На дворі тепло, і взагалі, воно брудне, в такому соромно виходити в люди. Ти ж не хочеш, щоб про тебе почали пліткувати?
— Про що ти говориш?
— Ти зараз виглядаєш не як донька мера, а як пересічна дівка з низів... — Лайла перевела погляд на взуття і продовжила: — І що це ти взула? Воно ж старе. Я вже тиждень прошу тебе купити нове взуття, а ти далі ходиш в старому! Не сором нашу родину! Куди ти так ходиш?
Міра відчула, як серцебиття пришвидшилося, і зрозуміла, що треба сказати щось правдоподібне, інакше мама зрозуміє, куди вона зібралася.
— Знаю, що босоніжки старі, але вони такі зручні. Я куплю нові завтра.
Дівчина продовжила взуватися.
— А пальто тобі навіщо?
— Я побачила, що воно брудне, і вирішила занести його в хімчистку, — Міра опустила очі і рукою почала витирати пляму на пальті, а потім повільно підняла їх і подивилася на маму.
Її гнів змінився сміхом:
— Ти вже доросла, а поводишся як дитина. Це твоє пальто вже викинути треба, доню.
Міра подивилася на нього, потім на маму і сказала:
— Можливо і треба, але воно моє улюблене, і я не хочу з ним розлучатися.
Мама усміхнулася:
— Добре, біжи, але не затримуйся.
— Гаразд, — сказала дівчина і вийшла з дому. Тільки вона зачинила за собою двері, як зрозуміла, що брехати мамі важко, адже вона так чи інакше може зрозуміти, що донька бреше.
Міра видихнула, підійшла до ліфта і натиснула кнопку виклику.
«Хоч би в ліфт ніхто не сідав по дорозі, — подумала вона, — не хочу, щоб мене бачили».
За мить приїхав ліфт, Міра зайшла всередину і натиснула кнопку з цифрою «один», ліфт повільно рушив вниз. На щастя, більше нікому не треба було їхати, тож дівчина спустилася ліфтом зі свого 24-го поверху на перший одна і вийшла через головний вхід на вулицю. Далі дівчина попрямувала своїм звичним маршрутом вниз між будинками, вона сподівалася, що ніхто із знайомих її не побачить.
Вона пішла туди, де небезпечно для таких як вона. Її серце почало калатати, адреналін зашкалював, вона розхвилювалася, боялася, що люди будуть дивитися на дівчину з брудним пальтом в руках, але ніхто не звертав на неї уваги, і вона легко і непомітно пройшла аж до паркану, що відділяв від них район, де жили бідні працьовиті люди, яких багаті вважали своїми рабами і чорноробочими. Цей район відрізнявся від того, в якому вона жила. Тут будинки були не такими красивими, як у неї, вони були старими, набагато нижчими, переважно два або три поверхи.
Стара цегла на них уже покривалася мохом, будинки були в більшості з сірої, а іноді і з червоної цегли. Нижні поверхи були навіть не сірими — якщо добре придивитися, то вони були темно-сірими або чорними від сажі, бруду та пилу. Але хоч будинки і були сірі та чорні внизу, та люди в них жили добрі і світлі, вони цінували сім'ю, любов, доброту. Єдине, кого вони ненавиділи, — це людей з верхів, які створили для них цю клітку, адже вибратися з міста Уангар було неможливо. Воно було закрите; навіть за можливості втечі людина, що насмілилася з нього вибратися, була приреченою, адже в радіусі десятків тисяч кілометрів не було нікого, лише міста-привиди, що залишилися стояти посеред пустелі.
Біля міста Уангар була оаза, а далі йшла суха жарка пустеля, в якій вже давно нічого не росло і ніхто не водився. В такій пустелі можна було витримати до трьох днів, а за три дні далеко не зайдеш.
В місті багатих і бідних розділяла брама і пліт з колючого дроту, але Міра знайшла місце, де можна було пролізти. Оскільки вона була тендітною, то могла це зробити.
Єдине — треба було робити це обережно, щоб не подерти руки і обличчя, бо тоді її батьки зрозуміли б, що вона ходить туди, де ходити не повинна.
Та її ніби тягнуло туди: там зовсім інше життя, реальніше, цікавіше, ніж те, яке вона бачила щодня.