Розділ 1.1. П'ять днів до вибуху. Міра. Частина 3.

​3.

​Перелізши під плотом, дівчині відкривався зовсім інший Уангар, не такий, як вона бачила щодня.
В її місті вулиці були наповнені ароматом яскравих квітів і солодких дорогих парфумів, а люди повільно гуляли, милуючись красою навколо, дзвінко усміхаючись від невимушених жартів.
Тут за парканом панувала зовсім інша атмосфера: в повітрі відчувався їдкий запах кіптяви, мастила і смаженої їжі.
Пахло важким потом, немитими тілами і старим вогким одягом. Люди були заклопотані своїми справами, в їх очах не було радості, навпаки — лише тривога та відчай.
Щоб бути більше схожою на «своїх» в «низах», Міра обмазала обличчя і руки землею, а свіжовимите волосся зібрала на потилиці в тугий хвіст і заховала під старий шарф.
Своє старе пальто дівчина застібнула на всі ґудзики, щоб приховати дизайнерську сукню під ним, і, взявши в праву руку рюкзак, попрямувала вглиб району.
Міра прийшла сюди не вперше, вона любила спостерігати за життям і побутом пересічних громадян. Ще будучи маленькою дівчинкою, вона цікавилася ними, і з роками її цікавість лише зростала.
Тепер, будучи юною дівчиною, вона повільно йшла дорогою, минаючи людей, і сором'язливо заглядала в їхні очі з надією знайти там хоч краплю радості і надії.
Сьогодні Міра вирішила знову піти на ринок, щоб поспостерігати за людьми і краще зрозуміти їхні смакові вподобання.
На ринку було безліч прилавків з продукцією, але асортимент був скупий: хліб, борошно, крупи, риба, овочі (такі як картопля, батат, капуста, кукурудза). Овочі були дорогими, тому були на столі в пересічного громадянина нечасто.
Єдиним доступним овочем була картопля. Фруктів майже не було, лише яблука і груші. Для людей з «низів» фрукти — це розкіш, ціни на них були непристойно високі, щоб мати можливість купувати їх часто. З м'яса можна було купити тільки курятину, і то її нечасто купували, бо дорого...
Основною їжею були переважно крупи, вчорашній хліб або сухарі; і чим довше вони лежали на прилавку, тим дешевшими були. Молочні продукти на ринку були, але в обмеженій кількості, і брали їх переважно для дітей. Щоб встигнути купити їх, потрібно було приходити сюди за дві або три години до відкриття і чекати.
Часто Міра бачила, як приходять зморені роботою жінки з дітьми купувати вчорашній хліб, віддаючи за нього останні копійки. Бачила очі дітей, що з апетитом дивляться на вітрину з булочками, яких не куштували жодного разу в житті, а мама лише зітхає, шепочучи: «Не сьогодні, немає грошей».
Діти зі сумними обличчями і сльозами на очах все розуміють, та відчай в їх очах гостріший за ніж.
Поруч стояв малий хлопчик, який прийшов купити черствого хліба за дорученням мами, але купив не його, а омріяний бублик, посипаний маком.
Мірі подобалося спостерігати за людьми годинами, поки ноги не починали гудіти від втоми. Тоді вона йшла назад, додому, а іноді і в інші місця, наприклад в автомастерню.
Там вона ховалася за будівлями навпроти і через відкриті ворота спостерігала, як працюють чоловіки. Міра бачила, як вони, ремонтуючи автомобілі, спілкуються один з одним і перекидаються грубими, але веселими жартами.
Тут не було місця для відпочинку, адже він вважався розкішшю. Все доросле населення «низів» часто працювало без вихідних до виснаження, а діти з десяти років покидали навчання і працювали з батьками, допомагаючи заробляти гроші на їжу.
Будівля ринку — сіра прямокутна коробка з брудними від кіптяви вікнами — не відрізнялася за зовнішнім виглядом від інших будинків.
На першому поверсі був ринок, де щільно тулилися один до одного вузькі прилавки, крихітне кафе, де майже не було відвідувачів, і громадська лазня — єдине місце, де люди могли змити з себе бруд робочого дня.
На другому поверсі був невеликий хостел, в якому здавалися ліжко-місця за копійки в кімнатах на десятьох.
Одяг тут не купували — його брали безкоштовно як обноски після прислуги багатіїв, але лише одну річ для однієї людини на місяць. Цього було недостатньо, тому часто зустрічалися люди в подертому чи латаному одязі.
Міра проходила повз людей, і їй було соромно — не лише за себе, а й за всіх людей свого кола.
Коли вона вперше прийшла в низи, то обіцяла собі, що лише спостерігатиме, що не буде купувати продукти і спілкуватися з людьми.
Але сьогодні вона вирішила вперше порушити свою обіцянку.
Міра підійшла до прилавку з фруктами і овочами і взяла в руку одне яблуко; воно було маленьке і зморщене на вигляд, не таке, як в її світі.
— Щось будете брати, дівчино, — запитав продавець за прилавком, — чи просто дивитеся?
Міра поклала яблуко туди, звідки взяла, глянула на продавця:
— Можна мені яблук?
— Так, звичайно! — відповів він і повеселішав. — Можете вибрати ті, що подобаються найбільше.
Дівчина вибрала найбільші яблука, взяла п'ять штук, заплатила за них і вже відійшла, як продавець гукнув до неї:
— Чому я вас раніше тут не зустрічав? У вас дивний акцент.
Міра розгубилася, очі забігали:
— Ви знаєте, я вже маю йти... мене чекають. — І швидко пішла до виходу, аж тут відчула сильний удар в плече.