Розділ 1.1. П'ять днів до вибуху. Міра. Частина 5.

5.

​Обернувшись, вона побачила маленьку дівчинку років п'яти, що переляканими очима дивилася на неї. Дівчинка була дуже гарною, мала чорне довге волосся, яке було акуратно заплетене в дві грубі косички, і темно-каштанового кольору очі.
Міра кілька секунд не ворушилася, вона пильно дивилася дівчинці в очі, а тоді, опанувавши себе, присіла на коліна і заговорила.
— Привіт, ти чому тут ходиш? Тут небезпечно.
Дівчинка все ще дивилася на Міру недовірливим поглядом, потім підійшла ближче і сказала:
— Ти одна з них, з тих, кого мама каже, що треба ненавидіти, бо вони нас тут тримають як рабів. Ти така сама, ти небезпечна! Чому ти тут? Ти хочеш нас вбити? Чи ти прийшла посміятися?
— Посміятися? — перепитала Міра.
— Так, мама каже, що ви, багаті, насміхаєтеся з нас. Ну... з того, що ми бідні.. і немісцеві.
— Ні, я щиро вам співчуваю.
Міра не могла повірити, що у такої юної дівчинки стільки зла в душі, що вона ще маленька, а вже ненависть велика до людей з верхів.
В душі їй похололо, тілом пробігли мурашки, вона зрозуміла те, що її скоро викриють. І зробить це ось ця мила маленька дівчинка. Що тепер їй робити, як бути далі? Адже якщо знає вона, то скоро буде знати і її мама, а потім мамині знайомі, а потім всі люди з низів, а потім... Міра зблідла, вона розгубилася, не знала що робити. В неї був ступор, вона не могла вимовити жодного слова. Дівчина все ще сиділа на колінах, а дівчинка дивилася на неї. Міра думала, що пройшла вічність, перш ніж вона заговорила, але пройшло лише кілька хвилин.
— Я розумію, що ви тут ставитеся до нас недобре, але я тут, щоб допомогти! Я не така як інші, ти можеш мені вірити.
Дівчинка зробила крок назустріч Мірі і запитала:
— Ти не обманюєш, правду кажеш?
Міра дивилася прямо в очі дівчинки, шукаючи в них хоча б краплю довіри:
— Правду, можеш мені вірити, я хочу допомогти.
Дівчинка усміхнулася і сказала:
— Тоді допоможи мені знайти мого котика, він побіг сюди, мабуть в кущах заховався, він ще маленький і вперше так далеко пішов від дому.
Міра усміхнулася:
— Гаразд, я тоді допоможу. Як звати твого котика?
— Сніжок.
Міра усміхнулася і запитала:
— Чому саме Сніжок?
Дівчинка відповіла:
— Мама казала, що колись на землю падали такі маленькі пухнасті шматочки, схожі на вату, називалися сніжинками. А мій котик схожий на вату, такий самий білий і пухнастий.
Міра усміхнулася:
— Мені мама також розповідала про сніг, казала, що його було так багато, що вони робили з нього будиночки, а ще робили сніговиків.
— Сніговиків? — перепитала Соля. — Що це таке?
— Це як снігова людина. Тулуб і голову робили з великих сніжних куль, руки були паличками, очі і рот з камінців, а ніс з морквини. А замість шапки сніговикові одягали на голову відро.
— Ого, як цікаво. Хотіла б я побачити такого сніговика.
— Давай я його тобі намалюю. — Міра взяла гілку, що лежала на землі, і почала малювати нею сніговика. Спочатку одне коло, потім друге, а тоді третє.
Соля спостерігала з цікавістю за малюнком Міри.
— Як гарно, шкода що в нас не падає сніг. — Дівчинка засумувала і торкнулася рукою малюнка на землі. — Я впевнена, що це було б дуже весело. А ти, як була маленькою, ліпила зі снігу сніговиків?
— Ні, я народилася через рік після катастрофи, тому, як і ти, не бачила снігу. Дівчинко, ми тут вже довго сидимо, тебе мама не буде шукати? — запитала Міра.
— Ні, не буде. Мама на роботі. Вона йде дуже рано, я ще сплю, а повертається біля шостої години вечора.
— Ого, і ти весь цей час сама гуляєш?
— Так, іноді я отак гуляю і граюся зі Сніжком, але частіше я в дитсадку.
— А де працює твоя мама?
— Вона працює в садах, вирощує фрукти. Але я не знаю що це таке, — сказала Соля і засумувала. — Я сумую за мамою. Дуже хочу частіше з нею бути.
— А тато у тебе? Чи, можливо, маєш братика або сестричку?
— Ні, тільки я і мама.
Мірі стало шкода дівчинку, і вона міцно її обійняла.
Міра взяла дівчинку за руку, підвелася і сказала:
— Добре, дівчинко, пішли шукати твого Сніжка.
Дівчинка усміхнулася і сказала:
— Мене звати Соля.
— Приємно познайомитися, Соля, а мене звати Міра.
— Навзаєм, Міро.
Міра була дуже щасливою, що в неї з'явилася маленька подружка. Вони разом шукали котика, Соля кликала його, але його ніде не було. Соля почала плакати, вона дуже любила Сніжка. До сьогодні вона ні з ким, крім нього, мами і дітей зі садочку, не спілкувалася. Міра обійняла дівчинку за плечі і намагалася її заспокоїти, але це було нелегко. Аж тут почувся шурхіт. Дівчата підскочили, Міра перелякалася: що, як це хтось з верхів побачив її за плотом? Що тоді буде?