Розділ 1.1. П'ять днів до вибуху. Міра. Частина 1.

1.
​Одинадцята година ранку. Ласкаві сонячні промені завжди в цей час заглядали у кімнату Міри через величезні скляні двері, що вели на балкон, цілячись прямо в її сонні сірі очі.
Дівчина усміхнулася, затуляючи обличчя руками, і стала потягуватися в ліжку, відчуваючи прохолоду шовкових простирадл.
Міра раділа як мала дитина, що може цілий день отак нічого не робити: читати книжки, засмагати на балконі і купатися у власному басейні. Вона граційно встала з ліжка, одягла білий шовковий халат довжиною до щиколоток, підійшла до дверей балкона і, відчинивши їх, впустила в кімнату свіжий вітерець, який ніс до неї солоний аромат океану.
Їй пощастило найбільше, адже з трьох дітей у неї однієї був гарний вид з вікон. Вона була найстаршою донькою у своїх батьків. Був ще брат Орен і сестра Кіра. Їм дісталися кімнати з зовсім іншим видом з вікон.
Найменше пощастило наймолодшій Кірі. Її вікна виходили не на схід, з якого було видно, як зранку встає сонце з-під океану, а на північ — на неблагополучний район міста, де жили люди, яких її тато називав «обслуговувальним персоналом для еліти».
Кіра часто злилася, просила іншу кімнату, нехай меншу за розмірами, проте щоб хоч кілька годин на день бачити сонце. Але вона — лише наймолодша дитина в сім'ї, ніхто її не слухав.
Міра стояла на балконі, заплющивши очі, і грілася на сонечку. Її русяве довге волосся розвівав вітер. Дівчині не було видно з вікна простих роботяг, проте вона всім серцем їм співчувала і сподівалася колись зменшити прірву між багатими і бідними, адже вона як старша донька, як первісток, мала успадкувати і посаду, і будинок, і все інше майно своєї родини. Міра постояла там ще хвилину, потім розплющила очі, подивилася на океан і повернулася в кімнату.
У двері саме постукали.
— Міро, доню, ти не спиш?
Це була її мама. Вона була красивою стрункою жінкою з завжди ідеальною зачіскою і з поглядом людини, що завоювала світ.
Її звали Лайла, вона була власницею і за сумісництвом директоркою сучасної клініки, де лікувалися найвпливовіші люди міста.
— Ні, мамо, заходь.
Мама повільно відчинила двері і зайшла в кімнату. Міра сиділа на пуфі біля трюмо і розчісувала волосся.
— Ти щось хотіла, мамо, чи ти просто скучила за моєю присутністю за сніданками? — запитала дівчина і поклала щітку для волосся на стіл перед собою.
Мама усміхнулася і сказала:
— Так, за сніданками ми з тобою бачимося нечасто, але я прийшла не через це. Ти ж пам'ятаєш, що у нас в п'ятницю ввечері прийом на честь дня народження батька?
— Так, я пам'ятаю.
— Так-от, потрібно купити тобі нову сукню і аксесуари до неї. На цьому святі будуть всі найзаможніші і найвпливовіші родини, і, можливо, тобі хтось приглянеться з їхніх синів.
Міра розізлилася, адже відколи вона стала повнолітньою, мама з татом з усіх сил стараються видати її заміж. Вона підвелася і почала нервово ходити по кімнаті:
— Мамо, не починай, я взагалі не хочу бути присутньою на цьому заході. І не хочу слухати, як ти і тато стараєтеся мене прилаштувати. Я б краще провела цей день в домашній обстановці, в колі рідних.
— Доню, я розумію твої почуття, я також краще провела б цей день вдома, але твій тато — публічна людина, він керує цим містом. Колись і ти будеш на його місці, і ти не зможеш сховатися від людей навіть на свій день народження.
— Добре, нехай! — відповіла дівчина. — Але можна мене не сватати? Я ж не якась там породиста кобилка.
— Кобилка? — Лайла здивувалася, вона не розуміла доньку. Вона раділа б, якби її в такому віці хотіли видати за гарненького синочка заможних батьків.
— Знаєш, доню, у своїх батьків я була четвертою дитиною і ще досі не можу забути як це, коли на тебе не звертають уваги. — Лайла почала розповідати доньці про своє дитинство. — У мене часто складалося враження, що я просто річ, іграшка, про яку згадують лише тоді, коли сумно, або тоді, коли інші іграшки набридли. Я пам'ятаю ще той, інший Уангар, те місто, яке лише починало розбудовуватися. Воно було зовсім іншим. Чи це я була зовсім іншою? Не знаю... Та шлюб з твоїм батьком дав мені можливості.
Міра промовчала.
Лайла підійшла до доньки ззаду і поклала долоні їй на плечі:
— Послухай, доню, ми з батьком хочемо для тебе щасливого життя, — відповіла мама.
— А хіба для щастя треба заміж йти? — запитала донька. — Як на мене, то це різні речі і не залежать одна від одної.
— Тобі не зрозуміти, доню.
Мама розгубилася, вона не знала що сказати, щоб переконати доньку, тому просто вийшла з кімнати і зачинила за собою двері. Міра не звернула на це уваги, вона підійшла до шафи і стала вибирати одяг на сьогодні. Дівчина одягнула свою нову красиву блакитну сукню.
День мав бути звичайним і спокійним як завжди, і щоб якось відволіктися від постійних розмов про майбутнє заміжжя, Міра вирішила знову зробити те, що тримала в таємниці від рідних.