Тиждень п'ятий: прийняття

Холодний вітер змусив Сола поїжитися. Розплющивши очі, він побачив навколо туман і відчув під собою сиру землю. Мозок почав відновлювати картину подій, але вона здавалася настільки нереальною, що спочатку агент списав це все на сон. Можливо, ніякої Інгларіанії і не було, насправді він просто дістав травму голови і весь цей час пробув у відключці. На секунду Сол навіть зрадів такій думці, але потім побачив самотню постать, що сиділа біля краю стрімчака серед каміння і дивилася кудись у далечінь.

Це був високий, худорлявий чоловік років двадцяти з чимось. Зовнішність у нього була звичайнісінькою: овальне обличчя, скуйовджене чорне волосся на лобі, трохи завеликий ніс. Лиш лілова шкіра і неприродно темні очі видавали в ньому інгларіанця. Одягнений він був дивно. Жодного пафосного вбрання з нальотом вікторіанської епохи чи пишних ряс. Замість них – брудні, чорні лахміття, які Сол звик бачити тільки на бомжах. Агент встав і підійшов до незнайомця, тоді той обернувся.

– Ах, ви вже прийшли до тями, – сказав він напівшепотом і подав оперативнику руку, – Абсолют... Хоча ні, ні.

Він потрусив головою і забрав слова назад.

– До всієї цієї історії в мене було інше ім'я, справжнє. Мені хотілося б, щоб ви використовували його. Інгларіан, радий знайомству.

Агент потиснув руку і навіть злегка обурився на себе через те, що не здогадався про його ім'я сам.

– Сол. Мультикоаліція стражів світів, старший агент експедиційного корпусу.

– Напевно, вам хочеться пояснень. Гадаю, після всього, що ви зробили для мене, я зобов'язаний вам хоча б цим. Так, із чого б почати...

Інгларіан почухав потилицю і озирнувся. Він виглядав змарнілим, втомленим і розгубленим. Якби стража попросили намалювати повний антипод тих портретів сонцеликого Абсолюта, це був би саме він.

– Думаю, ви вже здогадалися, що Інгларіанію я вигадав, – з ноткою смутку сказав брюнет.

– Так, мені сказали про це жителі. І з огляду на те, що я бачив у гробниці... Ви щось на кшталт божества, чи не так?

– Я б не сказав, – махнув рукою Інгларіан, – хоча, можливо, якщо з точки зору порівняння... Але давайте по порядку.

Він потер лоб, ніби страждав від мігрені, а потім взявся за розповідь.

– Уся справа в здатності мого виду, яка сильно відрізняє нас від жителів інших світів. Від початку часів ми могли втілювати в реальність свою уяву. Буквально. Варто було лише придумати щось, як воно одразу ж з'являлося на світ, без будь-яких інструментів або матеріалів. Усе, що ви побачили тут, було творінням мого розуму.

Агент мимоволі поїжився, коли уявив, які можуть бути наслідки від перебування в одному мультивсесвіті з цілим видом деміургів. Раптом він згадав фреску й усвідомив, куди ця історія заведе далі.

– І ви останній представник цієї раси?

Інгларіан задумливо кивнув. У куточках його очей раптом з'явилися сльози.

– На жаль, на жаль. Уже багато років намагаюся сказати собі, що з цим змирився, але ні. Складно згадувати про той світ чистої творчості, якого не стало через наші дурні конфлікти, – сказав темноволосий з явним презирством.

– Перенаселення з боротьбою за ресурси?

– Саме воно, – гірко посміхнувся Інгларіан, – як ви розумієте, легко заводити потомство, коли не потрібно думати ні про їжу, ні про дах над головою. Тільки боролися не за ресурси, а за територію. Наш світ невеликий, а населення постійно зростало, неосвоєних земель у підсумку не залишилося. Звісно, можна все життя малювати на одному аркуші, але в якийсь момент усе змішається і втратить будь-який сенс. 

– Невже не можна було якимось чином знайти додатковий простір? Адже є тесмос, простір між реальностями, та й інші світи, – безжально запитав Сол, присівши поруч.

– До честі моєї раси, ми намагалися. Тоді ми намацали єдине обмеження: не можна було створювати простір. Коли ця проблема стала очевидною, частина знайшла дикі портали в інші світи, які ви називаєте вортексами, і вирішила творити там. А потім виявилося, що наші здібності діють тільки в нашому світі. Багатьох було вбито, інші потрапили в рабство, або загинули самі від труднощів і хвороб. Ті, хто повернулися, розповіли нам про страшну реальність сусідніх світів. Як там доводиться виборювати для себе кожну річ, як багато часу місцеві витрачають на ненависну роботу заради виживання, і як їм доводиться отруювати свій організм заради дещиці розслаблення. Як ви розумієте, йти більше ніхто не захотів... Ой, перепрошую, не хотів образити.

– Нічого, я звик, – Сол раптом відчув ностальгію за домом.

Решта історії Інгларіана була точно такою, як зображувалося на фресці: жителі К-764 не бажали поступатися територією одне одному, тому замість найкращих плодів уяви почали створювати найгірші.

– На фресці я їх ще пом'якшив, – здригнувся брюнет, – уявіть найстрашніші жахіття, що тільки може породити ваша свідомість, перетворені на безжальну армію для руйнації всього довкола. Уже тоді я зрозумів, що це буде кінець, тому не зміг брати у цьому участь... Та й з уявою в мене завжди було слабенько. Це стало моїм порятунком, адже ніхто не очікував від мене проблем.

Сол знову кивнув і поплескав деміурга по плечу. Той опустив голову, але продовжив бесіду. Мабуть, ці думки вже давно роїлися в його голові і він звик з ними жити.

– Розумію, ви вирішили відновити цивілізацію хоч у якомусь вигляді. Це благородна мета. Але навіщо був... Закритий район? – Запитав агент так, наче знову очікував почути сміх або осуд.

Однак, на відміну від своїх творінь, Інгларіан відреагував цілком адекватно.

– Я сподівався, що моїх здібностей вистачить, щоб продовжувати наш творчий шлях, – брюнет посміявся, мабуть, із самого себе, – поруч із моїм містом я спорудив місце пам'яті про моїх друзів і сім'ю, про їхні творіння. Принаймні, тоді я так думав. Зараз розумію, що радше зробив це для себе. Створив свій маленький світ далеко від реальності. Підтримувати стільки творінь одразу було непросто, тому я використав ризикований спосіб пірнути у свою уяву цілком.