Тиждень четвертий: безвихідь

Величезна піраміда гробниці височіла у світлі вогнів центрального району – остання пам'ятка видатної архітектури Інгларіанії серед моря руїн і страждань, на які перетворилася майже вся держава. Площа навколо була всіяна наметами й обозами, в яких як могли тулилися біженці. Місць не вистачало, тому багато хто сидів біля розведених поспіхом вогнищ, безцільно блукав табором або спав просто на сходах до гробниці. Між ними вже не було конфліктів, та й молитви з планами втечі поступово зійшли нанівець. Тепер на блідих, майже сірих обличчях інгларіанців залишилася тільки втома.  

За останній тиждень Сол зрозумів, що тварюка виявилася навіть підлішою, ніж вони вважали. Замість того, щоб бездумно рухатися вперед через центр, вона вирішила оточити його. Спочатку тривожні новини прийшли зі східних воріт – там вона зруйнувала квартали ремісників і шахтарів. Частина інгларіанців хутчіш попрямувала до західних воріт, але й там незабаром з'явилася тварюка, несучи хаос і жах місцевим вельможам. Зрештою, чудовисько знищило останній перевалочний пункт для біженців на півночі, і лише гробниця Абсолюту залишилася неприступною для її хвиль. Поки що. 

Оперативник Мультикоаліції як міг коротав час у цьому таборі, але його раз у раз долала клаустрофобія. Мешканців тут було в рази більше, ніж розраховувалося, часом між наметами не можна було пройти без купи вибачень. Стіни з барикадами навколо посилювали цей ефект, робили місце схожим на гігантську клітку. Виходу назовні не було, адже тварюка могла вдарити звідусіль, а за збереженням барикад цілодобово стежили сонні стражники. 

Та й спілкування з місцевими агенту більше не давалося. Бажання його вести відпало після кількох днів розмов про безвихідь і неминучу смерть – тема, яку тут не порушував тільки ледачий. І цей постійний плач... Здавалося, у кожного тут був хтось, кого монстр уже додав до своєї колекції трупів. Дружини сумували за чоловіками, що героїчно полягли в боях із монстром. Діти ридали за батьками, які рятували їх ціною власних життів. Але найгірше було зустрічати матерів, які втратили в цьому хаосі свою дитину. 

Одного разу Сол допомагав із роздачею хліба в одному з наметів і натрапив на жінку, яка сиділа в кутку без жодного руху. Один зі стражників шепнув йому про те, що її дитину тварюка зжерла просто на її очах. Ніхто не наважувався підійти до неї. Вони немов боялися того болю, що закарбувався на її обличчі, або власної безпорадності, адже тут не могли допомогти жодні розради. Однак, агент наважився. Коли він тихо звернувся до жінки і присунув до неї тарілку з хлібом із проханням поїсти, та раптом підняла на нього свій погляд.

– Абсолют покинув нас, – байдуже промовила вона, а з її очей струмками потекли сльози.

Агент не витримав і відсахнувся. Не через плач, а тому, що сльози скорботної на мить здалися йому густими й чорними, наче слиз чудовиська. У цю мить Сол уперше задумався про те, що в таких умовах було вкрай неважко почали з'їжджати з глузду. Тоді він вирішив проводити більше часу на стіні. Нехай дозори й вимотували, але зате тут було більше місця і можливості принести користь, адже гвинтівка Сола була ще при ньому, хоч набоїв в ній залишилось небагато. Нарівні з іншими вартовими він чекав приходу тварюки, споглядаючи на руїни, і спав в обіймах зі зброєю.

– Тривога! Воно йде!!! – Оглушливий крик капітана варти розбудив агента на світанку.

Той миттєво піднявся і схопив гвинтівку. Першим, що побачив Сол, була дзвіниця далеко від їхнього табору. Він побачив, як десятки тисяч рук, лап і слизових відростків істоти обвивають її і починають ламати. Здавалося, що вона ніколи не піддасться, але вже за кілька секунд камінь затріщав і почав обвалюватися. Велетенська будівля розвалилася, наче виріб із картону, золотистий дзвін із гуркотом розкришив бруківку. Сол гірко усміхнувся: і як вони взагалі могли подумати, що цей жах зупинить барикада?

Почався бій. Залпи гармат і рушниць знову звучали одним оркестром, але цього разу вони були не рівня чудовиську. Воно кілька разів постукало в заблоковану браму, немов знущалося, а потім вибило її всією своєю силою і накрило ряди наметів ніби цунамі. Сол палив, не шкодуючи патронів. Його зброя, схоже, була єдиною, ще здатною завдати тварині шкоди. Але цього все одно було мало: не встиг агент озирнутися, як натовпи трупів уже текли в його бік. Воно явно стало розумнішим, адже вирішило атакувати з двох напрямків одразу. Агент вистрілив в одну половину, підірвавши цілий натовп скелетів, потім повернувся, натиснув на курок...

Клацання. Закінчилися набої. У серцях Сол ударив тварюку прикладом, але та вирвала зброю з рук і розламала її своїми кігтями. Потім смердюча маса піднялася вгору і приготувалася захлеснути стража раз і назавжди. Він рвонув геть і стрибнув через чийсь обоз. Тварюка вдарилася об транспорт і почала розгризати деревину. Агент побіг геть, оточений панікуючим натовпом і суто рефлекторно опинився на сходах гробниці.

Після всього, що сталося за останній місяць, йому хотілося особисто нанести Абсолюту візит і розкришити його сонячну голову за такі витівки. І, на диво, ця реальність вирішила дати йому такий шанс. Сходами спускалися дві фігури в чорно-лілових рясах. У них Сол одразу впізнав тих самих священнослужительок, що запросили його в цей табір. Вони поспішали й озиралися на всі боки, ніби когось шукали.

– Ось він! Чужинець! – Вигукнула одна, і пара негайно кинулася до агента.

– Швидше, ви маєте піти з нами, – напрочуд спокійно пояснила одна з дівчат, – це справа життя і смерті.

– Життя і смерті? Ви взагалі бачите, що відбувається навколо?! – Прокричав Сол крізь панічні крики натовпу.

– Так, саме тому ви нам потрібні. Усім служителям Абсолюту цієї ночі прийшло видіння... Ви маєте піднятися з нами в гробницю. Це єдиний спосіб припинити страждання інгларіанців. 

Сперечатися не було часу. Та й опинитися в піраміді в будь-якому разі було краще, ніж усередині цієї тварюки. Сол кивнув і побіг слідом за жінками. Сходинки були вкрай крутими, а тварюка наступала на п'яти, але залишків волі агента вистачило для того, щоб забігти всередину і дозволити жерцям закрити масивні ворота якраз вчасно.