Тиждень перший: заперечення

Коли хаос мультивсесвіту нарешті залишився позаду і Сол ступив на тверду землю, його охопив цілий вихор емоцій. Демонструвати їх чоловік не став, за майже десять років служби серед стражів світів він уже звик до форс-мажорів, а стоїцизм перетворився на професійну звичку. І все ж, оперативник прийшов до тями не одразу, надто багато подій сталося за останню добу.
 

Не щодня йому доводилося потрапити в облаву іншосвітянської фауни разом із дослідницькою командою, опинитися під час відступу між світами без жодної страховки й орієнтації у просторі, пошкодити там екіпірування і побачити перед очима все життя з прийняттям власної загибелі. Причому тільки для того, щоб мультивсесвіт передумав і раптом закинув його в невідому реальність, залишивши наодинці з долею.

– Бувало й гірше, – подумав вголос страж, піднімаючись із піщаного кар'єру.

Насамперед обтрусився від піску і перевірив ступінь пошкоджень. Результат не втішив: бронепластини були пробиті, пристрої зв'язку не працювали, стабілізатори для подорожей у гіперсвіті й зовсім наказали довго жити. Навіть у навігаторі була купа збоїв – замість повної інформації про світ за покритим тріщинами склом відображалася лише назва 'К-764'. Мабуть, доведеться збирати розвіддані по-старому. Хоча б системи адаптації залишилися в строю, у разі наявності тут отруйного повітря або тиску вдесятеро вищого за норму у Сола не виникне проблем. Уже щось, вирішив оперативник і покрокував просторним степом.

За решту команди Сол не хвилювався. Востаннє він бачив дослідницьке судно Мультикоаліції на шляху до рідної Терри-000, поки сам відволікав ворогів. Імовірно, вони були вже в безпеці. Стража не переслідувало почуття образи чи несправедливості, адже він виконав свою місію. До того ж, досліджувати чужі світи поодинці агенту було куди звичніше. Утім, як і робити все інше. Самотність була вірним супутником Сола впродовж багатьох років, адже терени власного розуму були йому значно кращим супутником, ніж балакучі, різношерсті компаньйони.

Однак, довго бути наодинці з травою і барханами Солу не судилося. Уже до заходу сонця на горизонті показалися стіни і прапори великого міста, а за спиною подорожнього донісся стукіт копит. Сол озброївся гвинтівкою, яка дивом залишилася справною, і розвернувся на звук. До нього наближалися два вершники, у яких він швидко впізнав людей. Або, принаймні, схожих на них істот, адже місцеві мали лілову шкіру та темні очі, в яких ледве були помітні зіниці.

Двоє їхали верхи на дивовижних білошерстих скакунах з великими рогами, в яких страж побачив суміш рис коней, оленів і козлів. Їхній одяг нагадував про вікторіанську епоху, але з нальотом сучасності, ніби амбітний дизайнер вирішив перекроїти старі фасони під новий лад. Із цим можна було працювати, тому Сол сховав гвинтівку, щоб не лякати джентельменів із простецькими мушкетами.

– Стій, чужоземцю. Ми патрульні великої Інгларіанії. Наша держава не має ненависті до інших країн, але дбає про порядок на своїх кордонах. Назвися і скажи, звідки ти прийшов і куди прямуєш, тоді ми вирішимо, чи варто тобі перебувати тут.

Добре що перекладач у комунікаторі не вийшов з ладу, інакше довелося б не солодко. Сол відповів і правдиво, і ухильно водночас, прямо як вчили інструкції. Він назвався мандрівником із далекої держави, який збився зі шляху і тепер шукав місце, де міг би відновитися і залікувати рани. Вершники порадилися між собою, проте зрештою дали добро і навіть дозволили Солу поїхати з ними до центральної брами.

Інгларіанія зустріла стража красою та величчю. Над брущатими дорогами височіли будівлі-ісполіни із золотистими банями й просторими балконами, з яких, немов частинки пазла, виростали менші будиночки. Споруди з'єднували між собою містки і сходи на великій висоті, ніби натхненні 'відносністю' Ешера. Всередину вели портали з хитромудрими композиціями, а навколо них розташовувалися ряди колон. Місцеві ходили вулицями у вишуканому одязі й галантно спілкувалися одне з одним, а повз них раз у раз проїжджали карети. Однак, найбільше увагу Сола привернуло мистецтво. Біля будівель стояли статуї, стіни вкривали мурали, навіть самі будівлі часом були збудовані заради передачі авторського задуму.

У всіх творах був один і той самий мотив. Вони зображували високу постать у довгому одязі, подібному до ряс священиків, але без обличчя – замість нього в голові невідомого світило справжнє сонце. Вершники пояснили агенту, що це був 'Абсолют', якого нарікали творцем усієї цивілізації. Згідно з місцевими віруваннями, в незапам'ятні часи він заклав перший камінь, з якого виросла вся Інгларіанія, а потім заснув вічним сном і тепер спочивав усередині своєї гробниці в самому центрі держави. Наприкінці монологу, вершник вказав на гігантську піраміду вдалині. До неї вели багатосотенні сходи, а вершина ховалась за туманами нагорі. Сол швидко розпізнав у цьому шануванні культ особистості.

– А що знаходиться там? – Агент раптом вказав на величезні ворота на горизонті.

Ця споруда сильно вибивалася з місцевої архітектури. Ворота були чорнішими за ніч, а кам'яні стіни навколо них нагадували про похмуре середньовіччя. За воротами ж, здавалося, навіть не було денного світла – усе огорнула похмура імла, під якою не було видно нічого.

– Це зачинений район. Не сприйми як образу, чужоземцю, але туди нікому не можна, навіть нашим високоповажним гостям, – суворо заявив стражник, тим самим закінчивши дискусію.

Прийняли стража вкрай непогано. Замість заїжджого двору стражники привезли його прямо в палац намісника – велику будівлю із золотистими дахами, що стояла окремо від інших в оточенні саду і невеликого рову. Сам намісник, вельми огрядний і лисіючий чоловік середніх років, вийшов до Сола особисто і запросив всередину.

– Дякую, – кивнув подорожній, – але дозвольте запитати, чому я удостоююся такої честі?