Акт 2

Глорія 

***

Можливо, до початку війни я й згуртувала навколо себе жінок. Але не всі були під моїм контролем — існував і інший табір. Орва. У неї були свої дівчата — зазвичай кремезні, гучні жінки, що любили добре поїсти, випити й побитися. Ми не були ворогами, просто краще було, щоб її сестри і мої жили окремо — так обом було легше дихати.

Разом із найближчими ми вирішили, що часу на підготовку буде достатньо до літа. Весна тільки вступала у свої права, а наші ресурси танули, як сніг на долоні. Орва і її табір відмовилися брати участь у помсті — не мали інтересу. Та їхня присутність усе одно мала значення.

Усю ніч я провела біля згасаючого вогню, поки інші спали. Моїх сил було замало. Чоловіки мають перевагу — вони сильніші, і їх більше. Тримаючись за голову, я підвелася й вирушила туди, де життя ще мало для мене сенс.

Біля води лежав невеликий насип каміння, а поруч — кілька польових квітів. Я не знала, як чинити з мертвими, але згадала: коли ми ще були на небесах, один з ангелів казав, що тіло потрібно віддати землі. Лише тоді воно знайде вічний спокій між раєм і пеклом. Я так і вчинила з Флавією.

Коли до мого слуху долинув плескіт води, я помітила біля насипу тінь. Серце стиснулося. Я безшумно витягла меч і наблизилась. Постать сиділа спиною до мене, вдивляючись у глибину води. Я підскочила, схопила її за голову й приставила лезо до шиї.

— Що ти, в біса, робиш, Глор? — прошепотіла Арпіна.

Меч глухо впав на землю.

— Вибач… Я не знала, що це ти, — я тривожно вдивлялася в її обличчя в темряві. — Чому ти тут?

Вона мовчала. І я мовчала. Але мовчання було таким важким, що здавалося — нас четверо.

Я сіла поряд на мокру землю. Кілька хвилин ми просто дивились у темні води.

Тоді в пам’яті спалахнув спогад — теплий вечір, коли Флавія витягла мене до озера. Її сукня легко злетіла з плечей, і вона впевнено ступила у воду. Я мовчки ковтала кожен її рух. Коли вода сягнула її пояса, вона обернулася й жестом запросила мене. Я не могла відмовити. Їй — ніколи, ні в чому.

Хоча… єдине, в чому я відмовляю їй — це в тому, щоби відпустити. Забути. Цього я не зроблю. Ніколи.

Удар хвиль об берег вирвав мене зі спогадів. Вся грудна клітка нила. Боліла, як від удару в саме серце.

Я важко ковтнула повітря і стиснула кулаки.

— Глор, ти сильна, — промовила Арпіна, ніжно обійнявши мою руку обома долонями. — Усе вийде. Ми не залишимо це просто так.

Але я майже не чула її слів. Не відчувала тепла її рук. Лише холод. Холод землі, в якій тепер лежали два тіла.

Я лише кивнула.

— Я хочу побути тут сама, — прошепотіла я.

І вона мовчки пішла.

Якогось холодного ранку я сиділа на полянці, спостерігаючи, як жінки відточують бойові навички. Рухи були різкі, скоординовані — але я знала, що більшості з них бракує досвіду справжнього бою. Проте вони намагались. І це вже було силою.

З краю поляни до мене підійшла одна з жінок Орви — Варта, її права рука. Я насторожено підвелася.

— Нам треба ресурси, — без жодних привітань промовила вона. Голос її був рівний, трохи грубуватий.

Я ледь посміхнулась.

— Нам усім треба ресурси, — відповіла спокійно. — Наразі й моєму табору не вистачає їжі.

Я розвела руками, даючи зрозуміти, що не приховую проблем. Хотіла вже повернутись до свого місця, але вона раптово вхопила мене за зап’ястя.

Полянка завмерла. Усі погляди були прикуто до нас. Лише один мій кивок — і вони кинулися б на неї. Варта теж це знала.

— Ти даєш нам їжу, а ми допомагаємо в бою, — мовила вона рівно, без погроз і без благання.

У моїх грудях щось сіпнулося. Це була логічна пропозиція. І в той же час — небезпечна.

Чи можна їм довіряти? Її жінки сильні, це правда. Але як швидко вони обернуться проти нас, коли запахне здобиччю або кров’ю?

Я втримала погляд, спокійно простягнула їй руку.

— Дайте мені час до ранку, — сказала я. — Мені треба поговорити з іншими.

Потім я махнула двом сестрам:

— Дайте їм кілька туш зайців. На пробу.

Варта кивнула, не сказавши більше жодного слова, й рушила назад до своїх.

Я відчула, як усі навколо знову почали дихати. Хтось схвально хитнув головою. Але я вже бачила — кілька поглядів були важкими. Один із них належав Аделі — моїй найдосвідченішій сестрі. Вона не підтримувала контактів з Орвою від самого початку.

Що ж, ранок покаже, кого я зможу переконати. І чим доведеться заплатити.

Всю ніч я не спала — лежала, втупившись у темряву. Думки крутилися в мені, свердлили мозок, свербіли, тягнули до межі. У голові вирувала тисяча можливих сценаріїв — жоден не давав спокою.

Я підвелася. Голова здавалася важкою, немов її наповнили камінням. Сильний біль пронизав скроні — тиснув, пульсував, мовби лещата стиснули череп.

Я почула легкий рух поруч. Це була Арпіна. Вона не спала. Обережно обходячи жінок, що спали поблизу, тихо сіла біля мене. Мовчки.

Її мовчання — ось що робило її такою близькою. Її мовчання завжди важило більше за будь-які слова.

І раптом я відчула, як сльози тихо стікають по щоках. Я — яка ніколи не дозволяла собі плакати, особливо перед сестрами. Вони не повинні бачити моєї слабкості. Але в ту мить я відчула безвихідь. Безпомічність.

Арпіна взяла мене за руку і я лягла на її коліна. Я без спротиву підкорилася цій слабкості. Її бліді пальці були напрочуд теплими. І це було перше справжнє тепло, яке я відчула за дуже довгий час.

Сльози все ще беззвучно котилися, коли вона почала тихо й ніжно наспівувати колискову — тією самою небесною мовою, якій я сама її колись навчила. Ту колискову колись співала мені Флавія.