Акт 1

(Сім років після розколу небес.)

Світ змінився назавжди. Небеса, колись єдині й непорушні, тріснули, як тонке скло, що розбивається під натиском правди. Безіменний, що колись сидів на троні з незліченною владою, тепер лише тінь минулого — двоє нових правителів — ангел і демон — спільно правлять розбитим світом. Іронія долі в тому, що саме вони першими порушили закон, який нікому не дозволяв кохати протилежне. 

Заборони впали, і союз між світлом і темрявою знову став можливим. І коли небеса знаходили тишу, на землі закипала війна.

Після жорстокого вбивства Флавії світ розділився не за кров’ю, не за вірою, а за найглибшим — за статтю. З’явились табори — жіночий на чолі з Глорією, і чоловічий — з Фаустом. Між ними — ненависть, глибша за прірву. Жінки, згорнуті в холодний лід помсти, щовечора в своїх думках розігрували мільйони сцен розплати, а Глорія, не помічаючи ніжності чи слабкості, несла в собі бурю, що не могла вщухнути.

Людство більше не було єдиним. Воно розділилось за тим, що мало б об’єднувати — за серцем, що б’ється у грудях, за природою, яку неможливо було змінити чи підкорити. І цей розкол був страшніший за будь-які рани чи битви.

Глорія

***

Листя тихо шурхотіло під моїми ногами, коли я пробиралась крізь темний ліс. Повітря було холодним і вологим, в ньому відчувався запах землі після недавнього дощу. Раптом я почула до болю знайомий голос — він ледь долинав крізь шепіт вітру. Вона сиділа у затінку біля старого храму, тримаючи на руках дитя і тихо наспівуючи колискову, що лунала, наче зі снів, з минулого, яке вже не повернути.

Я підійшла обережно, щоб не злякати її, і поклала руки на її тендітні плечі. Вона посміхнулася мені — ніжно, але з сумом, що ховався в глибині очей. Дитя міцно спало, сонце лагідно ковзало своїми золотистими променями по його ніжному обличчю, освітлюючи кожен витонченний вигин.

Вона сперлась головою на моє плече, і я відчула тепло її тіла, ніби єдина крихітна опора у цьому жорстокому світі.

— Вона неймовірна, еге ж? — прошепотіла вона, і я відчула, як голос її тремтів.

— Така ж, як і ти, — ніжно відповіла я, притискаючи її до себе і поцілувавши в лоб.

— Давай назвемо її Сайра, — запропонувала вона, і я посміхнулась, відчуваючи, як це ім’я звучить, наче обіцянка світла.

— Сонце… — я м’яко торкнулась носика дитини, — їй підійде.

Та раптом увесь світ навколо вибухнув різким спалахом — кров, сльози, солоні й гіркі, змішані з потом, що струмком стікав по моєму обличчю. Я тримала її на руках, її тіло вже було холодним, бездиханним, і я знала — вона не жива.

Але дитина… її маленьке серденько ще билось, слабко і нестійко, мов крихітний барабанчик у тиші.

Ніхто не чув мене — лише вона і я, і холодок самотності стискав душу до крику.

Серце дитини билося, але це було останнє, що тримало мене у цьому світі. Моє власне серце здригнулось, і я прокинулась, вся мокра від поту і сліз. Важко дихаючи, я розбудила декілька сестер у палатці, що спали поруч.

Вийшовши надвір, я опинилась у темряві ночі — холодній, мов забута надія, і я знала: цей біль не залишить мене ніколи.

Я сіла на холодну землю за кілька метрів від палатки. Царапала нігтями землю, ніби шукала вхід у пекло, але пекло — не під нами, воно — частина нас. Серце все ще нило у грудях, і я дужче колупала в болоті, ніби хотіла викопати біль геть.

— Знову цей сон? — тихо запитав ніжний жіночий голос позаду.

Я не відповіла, не чула і не хотіла чути. Постать присіла поруч. Арпіна — одна з тих, кого я дозволяла підпускати до своєї рваної душі, бо знала: вона зашиє рани, а не роздере їх, як я робила з землею.

Вона взяла мене за руку.

— Глорія, я розумію, тобі важко...

— Нічого, — різко перервала я, — ти зовсім не розумієш. Залиш мене будь ласка.

Я була на межі, і в такі моменти прагнула бути подалі від усіх. Здавалося, саме вночі місяць провалює мою броню, і видно всі мої шрами. Саме тоді страхи повзли в серце, а ті прокляті сни не давали спокою.

Я просиділа так до самого ранку, а тоді вирушила з сестрами на полювання. Ми були значно вдалішими хижаками, ніж чоловіки — прудкіші, тихіші, безшумні. Коли пройшли добрий шмат лісу, почули гомін. Одна за одною ми передали сигнал і швидко вилізли якомога вище на дерева, стріли на поготові.