Безіменний

Троє істот, народжених із забороненого союзу Стата і Тери, стали першими створіннями, які поєднували в собі світло і тінь.

Світ мав залишитися розділеним. Світлих дітей — нащадків небесних істот — Безіменний підніс вище зірок, у простір, де світло не знало тіні. Темних же він оселив у глибинах підземелля, де згасали час і пам’ять.

Щоб подібна помилка не повторилася, він проголосив новий закон: жоден ангел більше не сміє сходити з небес, а жоден демон — підніматися з надр.

А троє народжених — діти любові й порушення — залишилися на Землі. Вони не належали ані небу, ані пеклу. Вони були міжсвітніми істотами — вмістилищами протилежностей, вічної боротьби між світлом і пітьмою.

Небо розверзлося, не від грози — від гніву Безіменного. Пекло завивало, немов застереження. І трьох істот, ще не зовсім людей, ще не зовсім богів, скинули в безодню.

Вони впали не на сушу і не в повітря, а в океан — у глибину, де світло безсиле.

Флавія першою розплющила очі. Її довге волосся плавало навколо, мов коралова хмара. Тіло — крихке, але не зламане. Вона борсалась у воді, мов забуте пташеня, хапаючи повітря, що просочувалося між тремтячими губами. Її руки, незграбні й невмілі, тягнули її вперед.

Глорія з’явилась несподівано — як блискавка. Її рухи були впевнені, очі — крижано рішучі. Вона пливла, мов воїн. Побачивши Флавію, не вагаючись, підпливла і міцно обійняла її за талію, рятуючи це пташеня.

Небо спалахнуло. Ангели дивились із болем, демони — з хижим інтересом. Море здіймалося хвилею, що затьмарювала навіть гори.

І тоді, серед хвиль, з’явився Фауст.

Його тіло розсікало воду, мов камінь. Кремезний, із плечима, здатними нести небо. Його очі не шукали допомоги — лише берег. Його рухи були стрімкі, мов удари грому. Вода не мала над ним сили, але й він не мав до неї жалю.

Коли їхні погляди зустрілися — Флавії, Глорії й Фауста — між ними не було слів. Лише відчуття: імена, що жили в них від народження. І коли ступили на сушу, Безіменний прошепотів із небес, визнаючи свою помилку:

— Ви, діти, не знаєте, що таке лад. Не шукайте спорідненого — кохайте протилежне. Бо подібне — це спад.

Ангели й демони розлютились, почувши новий наказ, але корилися волі Творця, продовжуючи спостерігати.

Флавія й Глорія тримались разом. Флавія лагідно заплітала її довге чорне волосся  в косу, співаючи тихі пісні, що нагадували про небеса. Попри сутність Глорії, вона була з нею ніжна, мов сестра. 

Фауст тримався осторонь, наче хижак. Він спостерігав за Флавією з відстані, переконаний, що вона порушує волю Безіменного. Однієї ночі він силоміць забрав її. Вона плакала, пручалась, але піддалася — бо так вимагав закон. Протилежне до протилежного.

Але що є протилежність? Тіло чи душа? Бо з Глорією вони були протилежні: світло і тінь. Зовні схожі, але різні душею.

Глорія, втративши Флавію, не зупинялась. Вона шукала її вдень і вночі, тижнями — від річок до моря, від моря до боліт. Доки не впала знеможена посеред лісу, обійнявши самотність. Коли розплющила очі.Стала навколішки в мох, зі сплутаним волоссям і закривавленими долонями. Вона не мала сил, але мала волю. І тоді — звук. Ніжний, мов шепіт листя. Знайома мелодія, пісня, яку колись співали під деревами. Голос Флавії.

Її тіло рвонулось. Вона, мов опалена блискавкою, піднялась і бігла, незважаючи на кров на колінах, біль у грудях. Бігла на той голос, на ту останню ниточку життя.

Флавія стояла босоніж у каплиці, залитій присмерковим сяйвом, обличчям до зруйнованого вівтаря. Її волосся — темне й важке — спадало по спині, а долоні лежали на животі. Вона співала не світові, не собі а дитині.

Глорія підійшла, тремтячими пальцями торкнулась її щоки і поцілувала її — не як жінку, не як подругу, а як частинку себе, загублену і знайдену.

— Ми втечемо, — прошепотіла. 

Флавія лиш кивнула. І коли вони піднялися, взявшись за руки, з тіні вийшов Фауст.

Його очі не блищали злістю. Лише холодом. 

Небо спалахнуло. На хмарах — силуети ангелів. Земля розверзлася — тіні демонів вийшли з глибини. Всі — напружені, мов перед війною.

І тоді Безіменний, що спостерігав із безодні свого трону, вперше відчув жах. Його влада — хитка. Закон — зламали. Любов — не зупинили. Страх — останнє, що лишилось.

І тоді небо розверзлось. Гуркіт пролунав, мов голос старого Бога. Безіменний. Його голос не лунав у повітрі — він лунав у всьому, що існувало.

— Фауст. Вона зламала моє слово. Вона — зерно розпаду. Убий її. Покажи, що ти вірний. І трон мій — твій.

Він без роздумів стиснув клинок у руці і ступив уперед. Глорія кинулась на нього, ударила, кричала, вгризалась у нього, мов звір. Але він був більшим, важчим. Один помах — і вона впала. 

Перший ангел, що спостерігав — споглянув вниз і підняв меч.

Перший демон, що спостерігав — підняв очі.