3

– Ти вирушаєш до Федора на допомогу! – сказав могильним голосом імператор. – День-два і все буде готове.

Костянтин лише широко розкрив очі. Оце так несподіванка! Годину тому, колив він йшов по галереї і мріяв про своє щастя, то навіть уявити собі не міг такого. Але як так? Ні, він не може. Залишити тут Індаро саму? А якщо він не повернеться? Або щось станеться з нею? Ні, так не можна!

– Брате, – звернувся м’яко до нього Іван, – ти принц а не простолюдин. Твоє життя – це жертва. І ти не маєш обирати власне благо. Це не робить тобі чести!

Він піднявся з крісла, підійшов до брата і обняв його по-батьківськи. Іван знав, що зараз відчуває його брат. Знав. Але так має бути!

– Ти ще надто молодий аби зрозуміти все це. Але ти маєш зробити те, що я тобі, як імператор, наказую. Це для твого ж добра. Повір мені.

Він на якусь мить замовк. А потім продовжив:

– Ти думаєш, що це твоя доля! Але це не кохання, ні. Це лише пристрасть. За якийсь час ти просто забудеш про це своє короткочасне захоплення. А тим часом втратиш багато. Повір, я знаю, що кажу.

Ти не знаєш її зовсім. Ти думаєш, що вона буде доброю дружиною, бо ти в це хочеш вірити. Але вона простолюдинка. А такі дівки надто легковажні, мій братику. Вони шукають собі принців аби через них добитися певного статусу, положення. Не більше. Потім вона почне тобі зраджувати. І ти будеш ненавидіти всіх і все.

Костянтин мовчав. Він не міг собі навіть уявити аби його кохана могла так вчинити. Ні, вона не така. Брат просто наговорює. Просто хоче аби він повірив і все. Але це не правда.

– Я не примушую тебе ні в що вірити. – тихо сказав Іван. – Але це так. Я вже маю гіркий досвід. І ти це, думаю, чув.

Так, він чув. Різні там ходили слухи. Перешіптувалися десь поза плечима. Втім, тоді Костянтин не прислухався до того аж надто. Ну мало там що поговорюють. Він іще малим тоді був.

– Думаєш, мені було легко. Мене зрадили. Мене кинули. Витерли ноги об мою довіру і любов. І як думаєш хто? Отак-от сама як і зараз та, що з тобою! Я твій брат! Я хочу тобі якнайкраще!