Епілог

              Битва тривала ще довго. Великі втрати були з обох сторін. Кілька разів захист Січі був на межі свого падіння. Але з рештою він таки пав. Попри надлюдські старання, ворог зміг захопити частину фортеці, і Око вмовив усіх лордів та командирів вивести залишки війська звідти. Імперія Тіней одержала перемогу!
             Військо Щита та Меча відступило до іншої найближчої Січі. Там, вони зализували рани, і збирали нове військо.  
             Льодяним людям поталанило менше. Вони змогли захопити Січ, але достатніх сил, аби полагодити та захистити її у них не було. Навіть можливості перекинути більше військо сюди вони не мали. 
              Тому через пару тижнів наші зібрали достатньо сил для контрнаступу. І не без зусиль, але Січ була відвойована! 
              Розгромні поразки льодяних людей дали змогу просунутись на значні відстані, укріплюючи  військову міць!
              Через кілька місяців СЩІМ перейшов у наступ на територію Лукомор'я, і успішно відвойовував найбільші міста та фортеці. 
               Коли бої перестали бути такими масштабними та важкими, і перемога уже виднілася не за горами, Василіса вирішила повернутися до свого маєтку, щоб дізнатися, що уціліло, що конфіскували, а що вже не повернути. Річард погодився її провести. Після недовгих, проте складних прощань,  Баба Яга, Альберт, та Никифор зібралися на березі річки, за декілька десятків верст від лінії фронту.                
              Хатинка зручненько вмостилась біля піску, над водою, і мирно сопіла, під слабким весняним сонцем, що уже майже сховалося за небокраєм.  
             На невеличкому багатті Альберт готував якийсь чудернацький суп. Вони сиділи навколо, і розслаблено спостерігали за заспокійливими язиками полум'я, доїдаючи пиріг.  
             Час від часу вони весело згадували про пережиті події. 
             - А пам'ятаєте...   -   раптом усміхнувся Альбі, насипаючи суп   -   Як я вперше прийшов на допомогу? Ви тоді були в оточенні.  
             - Звісно!   -  усміхнувся Нек   -  З'явився ти тоді феєрично, але згодом тебе самого довелося рятувати! 
             - Так, але ж я відвернув їх на себе!  -  вдавано обурився чарівник.   
             Яга тепло вдивилася кудись вдалечінь, поринаючи у спогади. 
             - Я пам'ятаю, як ми ось так от сиділи у садку в Богатирграді, до якого мали доступ тільки Цар зі своїми дітьми, та його придворні. 
             - Та-а-к...  -  протягнув   Альберт   -  Ми тоді смажили царську рибу! Гарно ж було! 
             - Звісно!    -  засміявся дружинник   -  А ще ми тоді були в'язнями у тому саду, і нам довелося вириватися звідти силою! 
           - Та хто ж погане згадує!  -  відмахнувся юнак. 
           Усі засміялись. Ничифор вдивлявся у вогонь, і собі поринаючи в спогади. 
           - Пам'ятаю, як ми обідали в маєтку Василіси. Ти тоді наготував багацько смаколиків. Камін грів, але не пік. Було якраз гарно...
           Так вони сиділи й базікали дуже довго. Згадати було що! 
         Вони вже робили нещодавно посиденьки, разом із Василісою та Річардом. Але зараз був особливий день. Бо ж скоро мав виповнитися цілий рік, від того моменту, як розпочалися усі ці пригоди. Уже цілий рік...
           Раптом вогонь розширився, і набув форми людини. А конкретно - високого, худого, проте на вигляд міцного чоловіка, в багатому одязі. 
           Усі відсахнулись, а Никифор потягнувся до сокири. 
           - Альберт Гінець Шторму!  -  раптом звернувся чоловік, і злегка кивнув (мабуть, максимальний уклін, на який він був здібний).  
           Юнак вдивився у вогняну фігуру, і згодом невпевнено уточнив: 
           - Пан Р`оман?   
           Чоловік знову кивнув, після чого оглянувся, і вклонився Никифору та Язі:
           - Сер... Мем... -  і знову поважно глянув на зблідлого  юнака  -   Альберте! Можна на пару слів? 
           - Так, з-з-звісно!    -   забелькотів хлопець, щось шукаючи.  
           Р`оман терпляче махнув рукою, і перед Альбертом виник смолоскип. Чарівник  поспіхом схопив його, і встромив у багаття, після чого вогняний силует перекочував на палицю. Опісля Альбі пішов із ним до лісу. 
           Відьма та дружинник деякий час ніяково сиділи, намагаючись все осмислити. 
           Назад Альберт повертався уже зі згаслим смолоскипом, і з радісною усмішкою. 
           - Ви не уявляєте!  -  вигукнув він. 
          - А ти допоможи уявити!  - нетерпляче буркнула стара. 
          - Це був сам Р`оман Гроза Пекла! Він один із найвеличніших педагогів у Вежі Таємних Знань, який спеціалізується на бойовій магії, і заслужив своє прізвисько тим, що успішно полює на найсильніших демонів Континенту! 
          - То-о-о?  -   Никифору  теж  уривався терпець. 
          - Він дізнався про наші пригоди, і зацікавився моїми здобутками!  Він сказав,  що може повернути мене у ВТЗ, та ще й узяти до себе учнем! 
           Яга похлинулась. 
           - Брешеш!   -  вигукнула вона.
           - А от і ні!  -  радісно заперечив Альберт.
          - То ти нарешті вибився в люди!?  -   ледве стримуючи гордість перепитала вона.
           - Можна і так сказати!   -   гордо підняв підборіддя юнак   -  Завтра треба з'явитися у ВТЗ, і все більш докладно обговорити.
          Друзі взялися вітати його, і радіти разом, але потім настала тиша. Бо ж завтра доведеться прощатись!
           Вони ще посиділи пару годин, час від часу повертаючись до веселих теревеньок. Але потім знову замовкали. Згодом вони пішли до Хатинки спати. 
            Яга вмостилася у своєму кріслі, Альберт заліз на піч, і ще довго не міг заснути від хвилювань. Никифор ліг на свою лежанку. Він теж не спав. Думав над тим, що робити далі. 
             З першим промінням сонця, дружинник тихо підвівся, вдягнувся, і почав збирати усі речі, які в нього залишились. Він обнишпорив усю Хатинку, збираючи всі ножі, трави та порвані лати. В нього вже був цілий комплект! Лахміття, що залишилось від оригінальної форми дружинника, діряві шматки форми, подарованої Зорею, та броня, яку йому подарував Тур. 
             Зібравши свої пожитки, він нарешті повісив собі за плече Кладенець, і тишком-нишком пішов до дверей. 
              - Не спиться?   -  запитала Яга.
              Никифор повернувся до старої, але нічого не сказав. 
              - То куди підеш?  -  зітхнула відьма. 
              - Ще не знаю... Буду триматися десь біля лінії фронту! Чекатиму, поки звільнять Вовчинськ. А може поки піду кудись далі. Ще не вирішив. 
               Деякий час Яга мовчки дивилася на нього. А потім все ж наважилась сказати:
               - Будь обережний... Цей меч... Він небезпечний! 
               - Невже проклятий?  -  криво усміхнувся Чіпка. 
               - Майже...  -  невесело відказала стара, потупивши погляд.   -  Він належить Кощію, і більше нікому! Це добре, що його хазяїн похований в підземеллях, інакше він би ще й намагався до нього дістатися. Усі, хто доторкнеться до Кладенця, мають вмерти в страшних муках одразу ж! 
               - Ага.   -  похмуро усміхнувся Нек.
               - Схоже, цей меч не зміг тебе вбити! Мушу зізнатися, що на це і була надія, коли я вирішила послати по нього саме тебе!  
               Никифор раптом підняв голову, і подивився їй у вічі:
               - І як давно насправді ти збиралася послати мене за цим мечем?  
               Яга не витримала погляду, і соромно відвернулась. 
               - Дуже давно...  -  ухильно відповіла вона.  
               Дружинник зітхнув, і поклав меча на стіл. 
               - Ось він... Якщо ти його так хотіла! 
               Стара подивилася на Каладенець. Після короткої миті вагань вона потягнула до нього руку. Але, коли майже торкнулась, то вся зблідла, і швидко відсмикнула руку. Трохи прийшовши до тями, вона похитала головою:
               - Цей меч не повинен потрапити не в ті руки. Старий Дерек не зміг би його захистити, як не зміг і нормально заховати. Тому я намагалася його отримати. І тепер, коли цей меч спокійно йде тобі в руки, то в тебе він буде в більшій безпеці. 
               - Ти думаєш?  -  похмуро усміхнувся Нек. 
               - Принаймні ти зможеш його захистити. А стара відьма, яка навіть торкнутися його не може, це поганий варіант. 
              Ничифор взяв меча, і повернув на своє місце за спину. 
              - Хай буде по твоєму. 
              - О! Ти теж ідеш?  -  гукнув Альберт з печі, швидко протираючи очі, й шукаючи свій одяг. 
              - Еге ж... Давай скоріш!  - весело відповів Никифор. 
              Чарівник нашвидкуруч зібрався, тим більше, що особистих речей у нього не так і багато, а шлях зовсім не довгий. 
               Вони вийшли із Хатинки. 
               - Ну от і все!  -  зітхнула Яга.  -  Обіцяйте не забути свою стару відьму, коли опинитесь на верхівці!
               - Неодмінно!  - в один голос відповіли хлопці. 
              Альберт обійняв її, і стримуючи сльози відійшов. Никифор трохи невпевнено потупцяв, і зрештою теж обійнявся.  За тим вони погладили Хатинку, що теж уже починала сумно кудкудакати. 
              Тоді, вони ще перекинулись парою слів, і пішли до дороги. 
             Стара дивилася їм у слід, поки вони не стали маленькими цятками у полі, і пішла до середини, витираючи вологі очі. 
             - Щось уже зовсім розчулилась най небезпечніша відьма континенту!  -  пробуркотіла вона.  -  Старішаю... 
             Хлопці дійшли дороги. Ще трохи постоявши, Альберт зітхнув:
             - Ну що, Чіпко, пора прощатись! Обіцяю, що коли стану важливою шишкою у ВТЗ, то і тебе підтягну по кар'єрній драбині! 
              - Дякую, але магія то не моє!    
              Хлопці міцно потисли руки, і Альберт почав чаклувати. 
              - І не забудь Чіпко  -  на останок сказав чарівник  -  Що ти тепер нова людина! І це твій вибір!  
               Після чого Чарівник розчинився у просторі, залишаючи по собі хмару магічного пилу. 
               Никифор ще якийсь час постояв на тому місці, і пішов далі. Можливо, це і було початком нового життя. Нової довгої пригоди! 
                                                  
                                               * * *
               Кілька тижнів по тому, на вежі зборів сиділи Око (якого обрали новим гетьманом Козацької Держави), та король Алан. 
               Вони дивилися на карту, і вивчали зміни, які сталися за час війни. 
               - Ну що ж,   -  сказав зрештою Алан  -   ми змогли відвоювати Арію, Козацьку Державу, землі більшості наших союзників, та більшу частину Лукомор'я.  Але водночас, Гірну імперію звільнити не вдається, бо льодяні люди добре там облаштувались. Серед підконтрольних нам територій залишився лиш відносно маленький клаптик, куди зараз переїжджають залишки вільних велетнів. Збираються робити Гірне Королівство. Їм ще довго доведеться відновлюватись.
                - Як і всьому континенту...  - протягнув Око.   -  В деяких його місцях  пітьма викарбувалася в небі, і напевно це надовго. Я навіть не знаю, як із цим боротись! До того ж мене турбує, що то тут, то там досі спливають жреці Тіні, яким вдається використовувати ці сили...  
                - Напевно, Герцог потурбувався про це, і він не єдиний пророк Імперії Тіней. 
                - Справа лише в тому, наскільки інший пророк сильний?   -  невтішно зітхнув гетьман. 
                Всевидячий теж задумливо подивився на карту, а потім знову звернувся до характерника:
                - Це все добре, але що тепер буде із Лукомор'ям? 
                Старий загадково усміхнувся:
                 - Я про це вже потурбувався...   -  і поглянув в сторону. 
               Звідти, із туману вийшла фігура, закута у міцні лати. 
                Вона підійшла ближче, і розправила волосся. Очам Алана відкрилась сама Зоря Чорноморівна! 
                Але її обличчя оперізував величезний шрам, і хоча в очах ще читалося те добро, і невелика наївність, про які він чув, але в цілому її обличчя тепер показувало серйозну, і нескінченно втомлену людину. 
               - Вітаю, панове.  - стримано вклонилась вона, а потім повернулась до Ока   -  Це ти зі мною говорив? 
               - Саме так, донько. Ми зібралися тут, аби вирішити, що стане із твоєю країною, і твоїм народом. Було б не чесно, не погукати тебе. Особливо, після всього, що ти пережила... 
                - Дякую, що принаймні повідомили мене, коли звільнили Лукомор'я. Що ж, вам не вдасться поділити його між собою, бо ж я не відрікаюсь від трону мого батька   -  вона говорила привітно, але із неприхованою недовірою.   -  А тепер, я прошу вас і ваші війська залишити мої землі до кінця місяця! Завтра ж я зі своїм військом поїду туди, і встановлю своє панство!
                Цариця зіщулилась, і додала:
                - Сподіваюся, не буде ніяких фокусів з вашого боку?  
               Алан насупився, але максимально ввічливо сказав:
              - Звичайно! Але ваша недовіра мене трохи обурює! 
               Зоря гірко усміхнулась:
              - Пробачте мені. Важко комусь довіряти, після всього того...    -  вона здригнулася, а коли заспокоїлась, то знову стримано вклонилася  -  Дякую, панове... 
             Після чого розвернулась, і пішла назад у туман, стукаючи важкими металевими чоботами.  
              - Мила дівчина...  - згодом зауважив Алан.  
              - Так...  -  зітхнув характерник  -   Залишається тільки сподіватись, що пережиті страждання не зчерствили її серце, і вона не наробить помилок свого батька. Або інших дурниць... 
               - Якщо що, ми її зупинимо!  -  рішуче сказав король. 
              Старий кисло всміхнувся, нарешті повертаючи очі у їх законне положення:
              - Так само вважала і колишня могутня четвірка.  Так самісінько...  
                                         
                                                * * *
                Тим часом у місті Стулт, в невеличкому генделику "Щуряча таверна", союзні арійці допомагали прибирати тіла льодяних людей. 
               Алехандро витирав кухоль  з під пива, і набурмосено буркотів:
               - Чорт забирай... Я на цих генеральних прибираннях збанкрутую! Кожен місяць у мене тут якісь трупи!   
              Він продовжував буркотіти, і тоді, коли всі пішли, й він залишився сам. Він мив і скаржився, тоді ставив посуд на місце, трохи милувався ним, і знову скаржився!  
              Так було аж до вечора. Нарешті він взявся мити останній кухлик. 
             - А мені ж пропонували відкрити таверну в Козаччині! Але ж я не слухав! Я вирішив, що раз у велетнів платня за оренду менша, то і справи підуть в гору! Та де там...
            Раптом він відчув біль, від якого закричав би й сам Люцифер! В його голову неначе залили лаву, а все тіло пошматували заживо! І най страшніше, що він впізнав цей біль!
            - Ні! Ні! Ні!   -  благав він, скрутившись на підлозі. 
            - Я відчуваю тебе...  -  в голові пролунав  мертвенний, до болю знайомий  крижаний голос.   -  Наказую тобі прийти до мене, і визволити!.. 
            Алехандро намагався пручатись, але біль посилився, і він зміг лише видавити:
            - Так, володарю!  -  біль вщух, а бармен залишився у такому положенні, обхопивши голову руками, і ридаючи. 
            - І не барись!  - на останок сказав голос, що лунав із тріснутої статуї в гробниці, у далекому та глибокому підземеллі...