Туди, не знаю куди...

Побачивши, як до Січі перемістилось пару сотень поранених і напівживих людей, вартові почали схвильовано перемовлятись, а дехто побіг шукати серед них своїх друзів. 
             Рік, Альбі та Нек, тільки но стали на ноги після телепортації, взяли на плечі бездиханного Тура, та понесли до будівлі.  
             Василіса допомагала підвестися Язі, що одразу кинулась шукати поглядом Хатинку. Будівля лежала на боку, й уже підводилась на лапи.
      - Куди його?  - вигукнув Альберт, коли вони зайшли до середини. 
           - До батька!  -  скомандував Никифор  - він повинен знати, що робити. 
           Коли вони забігли до кабінету, Око здригнувся, виходячи із "астралу".  Його очі нарешті спустилися вниз (до речі, вони були жовтими), й вражено втупились в сина.
           - Туре!  - вигукнув старець, не звичним вібрувальним шаманським голосом, який зрідка можна було від нього почути, а скрипучим стародавнім.   
            Він жестом звелів покласти Тура на стіл, та  встав зі свого місця. Опісля він нахилився над ним, й приклав руки до грудей, знову закотивши очі, схоже, вслухаючись у те, що казав дух сина. 
            Гетьман рідко і слабко дихав. Його серце ледь-ледь стукотіло,  майже всі вени почорніли, і сам він зблід. Відкриті очі теж уже майже потемніли. 
            Батько почав творити характернецьке зцілення. Воно допомагало повільно, й невпевнено. Тоді він почав шепотіти якісь слова, очевидно, благаючи духів зцілити сина. Йому проступили сльози. 
            До кабінету забігла Яга. Вона розштовхала хлопців, що скупчились навколо, й підступила до пораненого. Тоді вона почала діставати та підпалювати якісь трави, мазати рану на шиї та інші подібні рани цілющою маззю, й змушувала пити зілля.  
           Тоді приєдналася й Василіса. Вона взялася зупиняти численні кровотечі. 
           У трьох цілителі злагоджено намагалися врятувати козака, ураженого найпотужнішою силою на Континенті. Це виходило дуже тяжко, і Око, на пару з Ягою раз у раз вигукував різні прокльони й лаявся, намагаючись втримати себе в руках. Василіса поки трималася, але в такій атмосфері це було не просто. Втім справа йшла вперед!
           Шкіра характерника з часом ставала все яскравіше, так само як і вени. Серцебиття прискорилось, і дихання почало повертатися до норми.  
           Коли тіньова енергія зовсім залишила тіло Тура, рани почали загоюватися як на собаці!
           Скоро він почав потроху відкривати очі, й навіть встигав говорити якісь не зв'язні слова, перш ніж знову вирубитись. Тоді радісний старець із новими зусиллями вкладав свою енергію в його зцілення, і коли уже з легкістю загоював останні рани, запевнив жінок, що уже впорається сам. 
          Вони достатньо втомились, а тому не особливо протестували, тим паче козак уже майже одужав. 
          Хлопці чекали їх у сусідній кімнаті зборів. На їхніх обличчях читалось пригнічення. Ще б пак! Вкотре вони отримали на горіхи, при чому цього разу перемога була як ніколи близька! 
         Не сказавши ні слова, Яга сіла у крісло в кутку, й почала заправляти люльку. Василіса стала біля дверей, і похмуро обвела поглядом присутніх. 
           Кілька нових ран красувалися на обличчі Никифора. Альберт був збліднілий від нестачі сил, і тримався за щелепу. Одне вухо Ріка було розідране навпіл, а його права рука кволо трималася за поранений бік. Яга не отримала значних ушкоджень в бою, але увесь сьогоднішній екстрим розбурхав старі кістки та суглоби, що тепер тяжко боліли. Сама ж Василіса мала пару порізів, і кілька забоїв, які отримала при невдалих маневрах. 
           - І що ми маємо?   - одізвався, після тривалої тиші, дружинник.  -  Нам вдалося розбити значну частину усього війська слуг Тіні, та більшу частину їхніх наступальних сил зокрема. Але, тепер у нас виникли проблеми із цими гігантськими почварами. 
           - Ну, тут є і плюси  -  вдавано бадьоро відізвався Альбі  -  Принаймні Герцог витратив більш ніж половину своїх тіньових сил на цих звіряток!  
            - Так то воно й так  -  похитав головою Річард  - але ж ті чудовиська невбиваємі! До того ж сам Герцог має силу цілого бога! І ми ледве можемо щось йому протиставити....
            - Дійсно...   -  зітхнув Чіпка  - навіть якщо навалитися на Герцога усім разом, то цього ледь-ледь вистачило б у чесному бою, а тепер... 
            Ніхто того може й не помітив, але очі Яги загадково блиснули. Не подавши знаку, вона випустила чергову хмару диму, й звернулася до співрозмовників:
            - Можливо, поки не пізно, ще можна домовитись з Імперією Тіней? 
            Дехто задумався над цим, але не надовго. Кожен розумів, що вони уже втратили надто багато у війні з цим ворогом, аби раптом дозволити йому перемогти без бою! 
            - Ну... І про що я тільки думала!  -  вдала здивування відьма    -  Добре... Є у мене один варіант... Дуже і дуже ризикований, і я його берегла до крайнього випадку. 
            - Не тягни!  -  вигукнув Річард, зробивши ковток зі своєї фляги. 
            - Є одна зброя, яка колись належала легендарному воїну, і може наділити великою силою того, хто візьме її!.. Якщо не цей меч зможе протистояти Герцогу Тіні, то уже ніщо не зможе!..
            Усі затамували подих. 
            - ...Це - Меч Кладенець! 
            Альберт недовірливо скривився:
           - Це не той меч, який загубився близько сотні років тому, і який шукали усі кому не лінь? 
           - Саме той!  -  підтвердила Яга  -  І я зайшла його вже дуже давно... 
           - То якого дідька, ти його не дістала, тим паче коли він нам ще не раз міг зарадити?!  - обурено запитав Нек. 
           - На все є свої причини...  - обережно уникла відповіді відьма.
           - То в чому проблема?  -  рішуче втрутилась Василіса  -  давайте усі разом і вирушимо по нього! 
           - Ні!  -  твердо відказала стара, після чого багатозначно зітхнула  -  Не кожен підійде для цього завдання... Туди піде один! 
           Усі замовкли, намагаючись зрозуміти, чому відьма себе так не звично серйозно веде.
            Раптом Річард тактовно кашлянув:
           - Даруйте, але навіть із крутецьким мечем усе піде псу під хвіст, якщо Герцог встигне застосувати свою силу, проти якої ніяк не попреш! Є якісь додаткові варіанти? 
            Всі звернули свої погляди на Ягу. Та задумливо дивилася у вікно, за яким розпочався потужний снігопад, і бубніла собі під ніс. 
            - Силу цілого бога... Дійсно, дійсно....  - вона випустила нове кільце диму - Який зараз місяць?  -  несподівано вигукнула з рештою вона. 
            Присутні спантеличено переглянулись.
            - Хуртовинень, останній місяць року!  -  відповіла дочка. 
            Відьма загадково усміхнулась, після чого заховала люльку до кишені, і підвелась з місця. 
           - От і до-о-обре!  -  задоволено  протягнула стара  - Ходімо за мною...  Потрібно приготуватися до подорожі!
             
                                              * * *
             Тим часом у столиці Арії хуртовина вже встелила землю півметровим шаром снігу. Місцеві намагалися якомога швидше долати відстань між будівлями, аби не закоцюбнути. 
            Солдати на стінах старалися весь час ходити,  або хоча б тупцювали на місці. Час від часу вони хукали собі на руки, й нервово дивилися на снігові поля за містом. Хоча через снігопад далі як за двадцять метрів нічого не було видно. 
            Дехто з них одразу прийняв павучу подобу (бо ж так було трохи легше чинити спротив холоду), й оббігав усю браму кругами. 
            Варта турбувалася не дарма, бо місто стояло якраз на шляху одного із ворожих військ, що рухалися вглиб країни.
       Але ця ситуація мало турбувала принца Алана. Можливо, йому казали про неї, але він не чув. Після смерті матері, він замкнувся у собі, й не чув нікого і нічого. Йому важко було усвідомити, що її більше немає.
           Зараз він замкнувся у залі трофеїв. Серед лат, зброї, артефактів та інших здобутків родини Всевидячих, на колінах сидів убитий принц. 
           Камін навпроти уже майже згас, і кімната в основному освітлювалась депресивним слабким сірим світлом.
            Над каміном висів портрет Валерії Всевидячої (арахмени малюють людину разом із її павучою подобою на фоні. Коли на картині багато людей, то їх малюють із невеликими зображеннями їхніх павучих голів на грудях). 
            Алан дивився на цей портрет висохлими очима. Його молоде, аристократське обличчя потворила скорбота.
            - Ти ще не померла в мені...  -  гірко прошепотів він  -  І я ще не вмер... Я знаю, що повинен стати на захист мого народу... Тепер, коли я король!...    -  юнак криво усміхнувся  -  Чи не до цього ти мене готувала?.. Я знаю, що до цього... Але я до кінця сподівався, що перейму трон лише у глибокій старості, і що ти тоді ще будеш жива!...  А тепер... 
           Неначе боячись пропустити якийсь знак, він не зводив погляду з картини, але холодне і владне обличчя Валерії ніяк не змінилося, й нічого не казало.
          - Тур добре дбає про тих людей, яких я ввірив йому... Але Арії потрібен король... Цей народ має знати, що ним керує нащадок Всевидячих! 
           Він опустив голову. 
           - Але я не можу... Як мені бути? 
           Портрет досі не відповідав. 
           - Прошу, мамо! Не муч мене! Дай мені знак! Як мені це пережити? Як мені стати гідним королем?
           За цей час принц не помітив, як у місті почалася метушня, й крики.
           Тепер він встав, і стурбовано підійшов до вікна. Нічого не було видно. Лише чувся гучний гуркіт та крики. Раптом, із заметілі вибіг гурт арійських військових. Вони перегукувались між собою:
           - Треба перегрупуватись! 
           - Бігом! Треба повідомити фортецю! 
           - Льодяні люди!!!  -  з жахом кричав поранений простолюдин, якому один із них допомагав іти   -  Пітьма на порозі!!!
          Алан не встиг і оговтатись, як із заметілі вилетіла вогняна куля, запущена стінобитними машинами. Вона вибухнула, торкнувшись фортеці, й оглушений принц відлетів до каміна.    
           Із зусиллям відкривши очі, Алан роззирнувся. Трофейна зала була розтрощена, усюди лежали уламки скла, та масивні кам'яні брили. Тільки зараз він відчув холод. А також велику плиту, що накрила його собою. 
           Набравшись сил, юнак скинув із себе камінь, й підвівся. 
           Стіни вже не було зовсім. Частина стелі теж обвалилась. Кілька дерев'яних уламків зайнялись вогнем. 
           Крижаний вітер боляче бив по обличчю, і розвивав довге принцове волосся. 
           Тепер забитий Алан повільно вкривався снігом і дивився на вулицю.
           Там він спостерігав, як гурт його солдатів після важкої битви відступав під неочікуваним нападом ворога. Кілька звичайних міщан, що чекали від когось порятунку, із втечею військових були змушені тікати й самі. 
            Юнак здригнувся від цієї картини. Раптом він побачив, як вітром знесло надламану стійку для обладунків, що стояла в кутку. 
            З неї злетів масивний шолом, прикрашений золотом, і з прикріпленою до нього короною. Він із гучним гуркотом прокотився по підлозі, й зупинився у нього біля ніг.
            - Батьків шолом!  - прошепотів Алан, повертаючись до картини матері. 
           Малюнок майже згорів, але її очі, що тепер здавалися повними настанови, сказали йому усе. 
           - Так, мамо!  -  рішуче сказав юнак.
            Він взяв уцілілий меч неподалік, та підняв шолом. з секунду покрутивши його в руках, Алан увінчав ним свою голову. 
            І після цього, король кинувся в бій, аби надихнути своє військо, і захистити свій народ! 
                    
                                             * * *