Полярна ніч

       Холодний вітер проникав крізь лати, й грозився перетворити усе живе на суцільну кригу. Принаймні, так здавалось. Коні здригалися під кожними новими хвилями вітру. Легкий снігопад вкривав поле скорої битви білою пеленою, й укутував солдатів, які були надто зосередженими, аби струшувати з себе сніг. 
          Никифор стояв біля отамана, що мав керувати ходом битви. Той трохи нервував, і кілька разів намагався вмовити дружинника змінити позицію війська на більш вигідну, але той не погоджувався. Вони стояли неподалік від однієї із січей, біля пагорба. Отаману не подобалось, що Никифор вперто не хотів займати позицію безпосередньо на пагорбі, аби бути на підвищенні. Замість цього військо стояло між пагорбом та ворогом, що мав з'явитися незабаром. Іншим разом він би послав зухвалого дружинника під три чорти, але гетьман Тур наказав слухатися усіх порад (ато і наказів) Піддубного. 
           Тож вони стояли на готові, чекаючи сигналу від велетня, що сидів на пагорбі стукаючи зубами від холоду, й вдивлявся в далечінь. 
          Пройшло пару тижнів з тої пори, як стало відомо про наступ, і коли почалися чергові клопітливі приготування. Никифор усі ці тижні консультував місцевих солдатів, навчаючи, як треба боротися проти льодяних людей. А також даючи поради з ведення бою командирам. Він прискіпливо перевіряв знання і методи своїх союзників, і робив зауваження, виходячи зі своїх знань як дружинника, а також зі свого досвіду боротьби з цим ворогом. 
           Альберта попросили поділитися своїми знаннями з характерниками,  і декількома чарівниками, що були на їхньому боці. Він радо демонстрував свої знання, й цікавився силою характерників. 
            Від чарівників вони відрізнялися трохи меншим запасом доступних заклинань, але більшою силою. Вони могли зупиняти стріли та кулі в польоті, телепортуватися за допомогою сили землі, лікувати рани, подекуди заклинати ворога, аби він став слабіше, або ж менш влучно стріляв. А також вони уміли деякі бойові фокуси з вогнем.  
       Ще, на відміну від чарівників, характерники зазвичай були менш пихатими, й доволі простими. Але у кожного були свої заморочки. Альбі помітив, що Тур іноді ні з того ні з сього поводиться підозріло, і навіть трохи моторошно. Його батько - Око, весь час курив, навіть більше від Яги! Й ніколи не виходив із дивного анабіозу (в такому стані він іноді й виходив із кабінету, та ходив у справах зі своїм сином, абощо. Також чарівник познайомився із характерником, який весь час ходив із мертвою куркою, не випускаючи її з рук. Він навіть коли розмовляв, то використовував її під час жестикулювання. І так з кожним характерником!  
           Яга варила зілля для них, та ділилася деякими своїми рецептами. Але більшу частину дня вона проводила у себе в кімнаті, і ні з ким не контактувала. 
          Як у цілому і Василіса, яка увесь свій час проводила у майстерні, будуючи чудернацькі штукенції, які за її словами мають допомогти в бою. 
        А Рік, якщо не пиячив у генделику, то іноді приходив допомогти Никифору, або ж поцікавитись як справи в Альбі чи Василіси.  
       І нарешті, кілька днів тому дружинник поділився із гетьманом своїм планом захисту. Тура він задовольнив, а тому скоро війська були підготовлені до виїзду. 
        Тепер одне із восьми військ на восьми шляхах слідування слуг тіні, стояло під пагорбом, і чекало...    
         - Ідуть!  -  гаркнув раптом велетень. 
        Скоро вороги стали видні й решті. Чорні прапори замайоріли над горизонтом, а слід за ними й деякі велетні, що перейшли на бік Тіні. Отаман скочив на свого коня, на ходу дістаючи шаблю. 
          - Ну що браття!!!  -  запально крикнув він, неначе забувши усі свої переживання.  -  Покажемо їм, із якого ми тут тіста? 
           - Так, батьку отамане!  -  відгукнулися козаки. 
          - Так, пане!  - вторували Арійці, й більшість інших військових. 
          - Веди нас, командир!  -  пробасили велетні. 
          - Вперед!!!  -  махнув шаблею отаман, кинувши погляд в бік Никифора. 
         Той осідлав коня, що був виділений йому Туром, та поскакав вперед. За ним же і поїхала решта відчайдухів. 
           "- О свята мати! Сподіваюся цей дружинник знає, що робить!"  -  подумав він, перш ніж кинутись уперед. 
      Льодяні люди збавили швидкість, насторожено спостерігаючи за пагорбом, на якому чомусь нікого не було, що не могло не викликати підозри, і виставили щити, готуючись до удару кінноти. 
             Але військо Щита і Меча раптово зупинилося за пару десятків метрів від них. Поки слуги Тіні намагалися зрозуміти що коїться, вони блискавично виструнчились в щільну шеренгу. А потім іще більш неочікувано почали розступатися в кількох місцях, створюючи коридори. З тих коридорів, точно як годинник,  у цей момент вилетіли бойові козацькі вози, з навантаженими на них гарматами, та довбишами, що вибивали на литаврах (*козацьких барабанах) запальний бойовий марш. Ці пекельні конструкції, що оскаженіло тягли за собою розлючені воли, змітали усіх ворогів на своєму шляху, ще й відстрілюючи решту. Слідом їхали гуляй-городи, за якими ховалися стрільці.  І замикали цю нищівну хвилю натреновані гіганти, що мали прикривати бойовий транспорт, і жадали помститися зрадникам! 
         Поки льодяні люди намагалися перегрупуватись, кілька завчасно підготовлених груп арахменів перетворилось на павуків, й щільною хвилею, не поспішаючи, пішло слідом, переколочуючи отетерілого ворога! 
         Із за пагорба вилетіло кілька повітряних куль, підготовлених Василісою Премудрою. Ними керували навчені стрільці, що кидалися ядрами, стріляли з луків, рушниць, арбалетів, та метали списи. 
        У центр битви вибіг один із характерників. Він довго відбивався від настирних льодяних людей, перш ніж зміг вибити собі вільний момент, аби щодуху вдарити по землі кулаком. 
        В цей момент навколо нього запалала вся земля, радіусом у сорок метрів. Сніг миттєво пройшов шлях до води, а потім і взагалі випарувався. Наші солдати, діючи за планом, не лізли у той вогонь, і ще притримувала в ньому ворога. 
       Далі кілька рівних строїв кінноти та летючої підтримки (у вигляді грифонів, гарпій тощо.)  поїхало обабіч місця бойових дій, беручи ворога в кільце.  А останньою йшла піхота, не порушуючи стрій, і більше перетоптуючи, а ніж рубаючи ворога. 
        Втрати льодяних людей були колосальні. Уже за якусь там годину, для них битва була програна, і їхні супротивники уже майже взяли їх в кільце... 
         Але раптом Чіпка (що до цього моменту скинув уже під сотню ворожих вершників із сідел), крикнув щось отаману. Той підняв булаву, і так само блискавично як і напало, військо щита і меча перестало брати супротивників у кільце, і швидко відступило.                      
         Побудувавши новий потужний стрій за сотню метрів від спантеличеного ворога, вони розвернулися, й почали заходити на другу хвилю, розкинувшись так широко, що ледь не застеляли йому увесь небокрай навкруги. 
           В цей момент і з'явилося нове військо льодяних людей, що намагалося (як завжди) напасти в момент тріумфу, але натрапило лиш на своїх розбитих побратимів, й дуже швидко опинилося в пастці.  
            - Вийшло!  - радісно вигукнув отаман, коли уся армія ворога була розбита, а дружинник зійшовся у двобої із жрецем тіні, який командував льодяними людьми.
           Після недовгої, але складної дуелі, Нек все ж обхитрив жреця, й омалювавши ногою чималу дугу, потужно закінчив її прямо на щелепі супротивника! 
          Почувся страшенний хруст, і той повалився на землю як мертвий. Але слабке дихання в ньому ще збереглося. 
          - Мій тобі уклін, дружиннику! - не тямлячи себе від щастя, вигукнув отаман, після чого кинув презирливий погляд на жреця, й додав  -  Хоча краще було б добити цього виродка!  
          - Можливо. - сухо відрубав Чіпка, оглядаючи свого чистого меча   -  А тепер діємо за планом! Група "один" займає позицію на десяток верст далі; група "два" залишається тут, група "три" на чолі зі мною їде допомагати сусідньому захисному війську, а група гінців повідомляє "першій резервній" та "другій резервній" армії, щоб вони надали підсилення групі "один" та групі "два" відповідно, й продовжували захищати тил! 
          Отаман із щирою повагою вклонився, й повторив його слова, аби підтвердити їх серйозність своїм воїнам, але це було зайве  -  Никифор вже сотню разів вбивав їм в голови усі деталі плану. 
     Тим часом у розпалі була битва на другому напрямку, на початку невеликого лісу. Лорд, що командував тут ходом битви, йшов повністю по стратегії Нека. Як і раніше льодяні люди готувалися до лобової атаки, але в останню мить наші солдати перегрупувалися, й напали  з іншого боку, використовуючи розгромні машини. Це військо також супроводжувала Василіса, на своїй самохідній паровій фортеці. 
             Побудування цієї пекельної машини зайняло більшу частину часу, з того що вона витратила на створення усіх своїх військових машин. Віддалено ця штука дійсно нагадувала фортецю. Її величезні колеса були вкриті шипами, а борти викладені з цегли та щитів. З димарів позаду густо валив дим, кілька чоловіків весь час стояли біля спеціальної печі, й час від часу закидували туди дрова, від чого фортеця набирала швидкість. 
             Василіса стояла біля штурвала, й скеровувала парову машину на натовп ворогів. Окрім неї на борту також було кілька десятків гармашів, що із задоволенням сипали на льодяних людей дощем із ядер. І ще з пару дюжин стрільців різного роду, та два довбиші, які запалювали своїми ударами бойовий дух воїнів!
            Перша хвиля ворогів була розбита не менш швидко, як і у першого війська. Друга хвиля, що намагалася напасти неочікувано, сама потрапила у пастку, й уже майже повністю програла, коли прийшла третя хвиля. 
            А дівчина вела свою фортецю далі, не збавляючи швидкості, й раз у раз викрикуючи щось в адресу своїх ворогів, і тих "щасливчиків", що потрапляли під колеса, особливо.
            Раптом кілька ворожих солдатів змогли в момент зіткнення застрибнути на стінки машини, та навіть убити кількох стрільців. 
            Василіса швидко дістала пістоль, і направила в бік ворогів, які, теж мали достатньо часу, аби прицілитись... 
             Раптом, у момент пострілу, її схопили за руку, і куля лиш вибила щіпки з підлоги. У одного із льодяних людей, що уже відтягнув стрілу лука, полетіла сокира. Зброя кілька разів перекрутилася, й зламала йому носа держаком. 
             Решта супротивників теж не встигла оговтатись, як Чіпка підскочив до них, і кількома жорсткими ударами вивів їх з ладу, після чого підняв свою сокиру. 
              В цей момент дівчина помітила і решту підкріплення, яке увірвалося у бій, змітаючи рештки льодяних людей. 
              Перед тим як знову стрибнути за борт, Никифор кивнув Василісі. 
              Та кивнула у відповідь, на знак вдячності, й дружинник стрибнув у гущу бою, що вже згасав!
              Перемога знову була за Щитом та Мечем! Але зупинки для святкування не було, бо Нек роздав нові розпорядження одразу, як тільки відхекався, й зміг говорити. 
            Він направив частину армії на підсилення першої, іншу частину просунув трохи вперед, третім наказав закріпитися тут, гінцям звелів привести підкріплення з резервних армій, а з рештою рушив до третього напрямку. З ним поїхала і Василіса, бо їй теж було цікаво, як ідуть справи у Яги та Річарда.
             А вони йшли не так вже й погано. Оновлена Хатинка винищувала ворогів із потрійною силою! Натреновані стрільці, гвардієць, характерники та й сама відьма разом чудово відстрілювали супротивників із вікон та ґанку. Річард навіть майже не пив (лише трошечки), а тому стріляв як ніколи влучно, іноді за раз прострілюючи двох-трьох ворогів.  І покращена Хатинка при цьому з легкістю виверталась, не даючи влучити у своїх пасажирів, й завиграшки оминаючи пастки! 
              Вождь велетнів, що командував цім військом, особисто прикривав курко-будинок, розмахуючи своїм масивним моргенштерном, ланцюг якого мав завдовжки майже у чверть версти, й переколочував неприятеля, немов м'ясорубка!  
              Вони майже без пригод відбили кілька ворожих хвиль, і тому підкріплення прийшло допомагати лиш із рештою.
               Коли й тут було покінчено, Чіпка отримав повідомлення від гінця, що на другому напрямку йде нова, чимала неприятельська хвиля. Все поки йшло за планом, але  арійський лорд грати з долею не хотів, а тому прислав посланця по додаткову підмогу. Дружинник не зволікаючи послав до нього міцне підкріплення, разом із Василісою та Ягою, сам разом із Ріком рушив до четвертого напрямку, а решту звично розподілив. 
        Султан Зия Дзесош і сам добре впорався. Льодяні люди кожен раз зазнавали поразки, й навіть напавши одночасно у трьох, жреці Тіні не впорались, й просто були розчавлені загоном огрів.  І коли Рік та Нек прибули, військо уже розподілялося за звичним сценарієм, а Султан із задоволенням милувався засніженими горами трупів. 
             Такі самі успіхи були й на п'ятому, і на шостому, і на сьомому напрямках. Щоправда, за весь день, поки Никифор діставався восьмого напрямку, війська Тіні примудрялися прориватись через перші напрямки, й мало не повністю знищувати тамтешню оборону, тому дружиннику доводилось нашвидкуруч збирати допоміжне військо, й вертатися на підмогу, знищувати ворога, закріплюватися на старих позиціях, і їхати далі. І так кілька разів. 
           Діставшись восьмого місця бою, на березі Гордого Моря, Никифор уже був досить знесилений. Річард залишився десь на шостому полі битви, допомагати Озерному королю Туліо Кушта. 
      Коли дружинник, переборовши ще п'ятдесят льодяних людей, таки міг спокійно роздивитися навкруги, він нарешті побачив Альбі й Тура. 
       Вони заодно винищували ворогів силою вогню, землі, та ще бозна-якою! 
            Тур також ловив ворожі хмари стріл, й відправляв їхнім господарям. Ще він на ходу лікував солдатів, яких на його очах серйозно поранили, що вони уже майже вмерли.  Такому видовищу навіть Гінець Шторму трохи заздрив. Бо якийсь солдат, уже падаючи на землю, раптом відчував себе живішим від живих, а його страшенна рана загоювалась швидше ніж від зілля. І він навіть не встигав повністю упасти, як енергійно підводився, й легко відплачував своєму спантеличеному супротивнику. 
           А в тім Тур не міг чаклувати блискавки, керувати вітром, й телепатично рухати якісь предмети окрім летючих стріл та куль.  І різні заклинання, що складалися суто із сили магії, та окремі заклинання природи (як от наказ корінням дерев винищувати ворогів),  йому теж були не доступні. І принаймні це тішило самолюбство юного чарівника. 
          Вони  обороняли  найважливіший  напрямок, який так кортіло захопити нападникам. За їхніми спинами був най коротший і зручніший шлях до Нової Січі, яка була побудована неподалік від Вежі Зборів. Мало того, що падіння фортеці колосально знищить і без того хиткий бойовий дух усіх жителів континенту, так від неї ще йдуть зручні шляхи у різні його куточки! 
           Тому весь цей день льодяні люди витрачали мало не половину своєї потужності саме на цей напрямок, і поки марно. 
         З підкріпленням у вигляді Никифора та його людей, останню хвилю фанатиків було знищено уже через годину. 
         Тур опустив по шию в землю останній десяток ворожих солдатів, що намагався відступати прямо по замерзлому морю. 
          Він, Альберт та Ничифор зустрілися на його березі. 
          - Ну що, любі друзі!  -  моторшнувато-весело усміхнувся гетьман    -   Мої розвідники повідомляють, що за цей день ми знищили трохи менше половини від усього війська Імперії Тіней! Ми зайняли вигідні позиції, й можливо, ще кілька днів такого захисту, й ми зможемо організувати удар у  відповідь, на більшості напрямків, і навіть відбити окремі райони Арії та Гірної Імперії! 
          Ні Никифор, ні Альберт нічого не хотіли казати, бо мали відчуття противного дежавю, й увесь час оглядалися.   
          - Дай то Мати!   -  замість них погодився із собою Тур,  - А тепер нумо за мною! Треба перегрупувати залишки нашого війська. 
           На диво, цього разу спокійно, вони завершили бій, та пішли за гетьманом. 
            А темні снігові хмари продовжили собі плисти небом, як ні в чому не бувало! 
            Хоча... Ці хмари були навіть надто темними... Вони йшли із за туману, що перекривав море. Згодом, вони вже стали не природно темними... Прямо ТЕМНЮЩИМИ! В такий колір небо фарбувалося лише коли поруч свою силу демонстрували жреці Тіні, або ж... 
            - Ну скільки ще нам доведеться з ним зіткнутися?  -  з таким болем і втомою промичав Альберт, подивившись на небо, що здавалося, що він зараз розридається (хоча, це було не далеко від правди). 
             - Поки хтось із нас не вмре!...  -  сухо прошепотів Никифор, напружуючись усім тілом, і стискаючи зброю.  
             Тур швидко посерйознішав, і став вдивлятися в туман. 
             З нього раптом сунув цілий легіон Тіньових фанатиків. Він перебрався через море, й вступив у битву із наявними силами Щита і Меча.   
             Чаклун та Характерник кілька разів перерубували натовпи агресивних льодяних людей, перш ніж ті перестали нападати на них, і перемкнулися на інші цілі.  
             А із туману вийшов старий знайомий Герцог Тіні. Стукотіння його чоботів по кризі нагадувало траурні дзвони в якомусь далекому храмі. Від морозного зимного  вітру його плащ майже рівно горизонтально супроводжував свого господаря збоку. Від цього ж вітру Тур, Альбі й навіть Никифор злегка тремтіли (чи може не у вітрі річ?), але ворог не тремтів. Його лати, плащ, чоботи, рукавиці та навіть перо покрилося інеєм, але він наче того не відчував. З глибин шолома виривалась пара, яка здавалася навіть холоднішою від вітру.   
              Його емоції, зазвичай, було важко прочитати. Але зараз... Його очі... Вони були темніше від своєї звичної темряви, і ще й палали чорним вогнем!  Його кулаки були міцно стиснуті. Так, що аж рукавиці з чорного металу скрипіли. З цих кулаків йшов іще чорніший вогонь, який віддувало вітром, слідом за плащем. 
              А позаду Герцога, на зміну білому туману, наближався темний туман.  Він був густіший за сніг,  і явно контролювався самим пророком Тіні. 
              Він зупинився біля берега, й Никифор (не без здивування) був готовий поклястися, що Герцог ледве стримує себе, аби не розчавити їх одним махом! 
             Дві чорні діри сканували одночасно і пустим, і ненависним поглядом трьох своїх ворогів. Близько хвилини... 
             З рештою, Герцог зітхнув:
              - Ми знову зустрілися...    
              - Можливо в останнє!   -  холодно відказав дружинник. 
              - Напевно, ти правий!   -  кулаки  пророка почали злегка труситись від напруги  -  Я уже втомився вмовляти вас прийняти Тінь... Ви страшенно вперті! І тепер я не маю бажання повертатися до цієї розмови!   
             Його руки загрозливо піднялися, а чорний туман почав розширятись, готовий накинутись, і поховати під собою усе живе. 
            - А як же чесний бій?  - зухвало відгукнувся Чіпка. 
           Злегка подумавши, ворог похитав головою:
            - Ще ніколи моя місія не була такою близькою до свого падіння...  Ви розбили вагому частину мого війська,  і я не витримаю, якщо через мою гордість континент втратить шанс на рятунок!... 
           І він махнув руками, й туман накрив їх, разом з усім їхнім військом. 
           Нек та Альбі впали на землю, здригаючись від пекельного болю. Від пітьми, що перефарбовувала кров у венах в чорний, і яка повільно вбивала. 
           Тур, не зважаючи на біль, спритно підбіг до Герцога, й обхопивши його руками, провалився разом із ним під землю.  
            Пітьма почала трохи розвіюватись, і стало легше. Ті, хто не загинув одразу, почали підводитись, і намагатись давати відсіч льодяним людям. 
            Никифор допоміг встати чарівнику, дивлячись на якого він міг оцінити, наскільки потемнів сам. Біль досі обпалювала із середини, але вже потроху вщухала. 
            Тим часом Тур і Герцог виникли вдалечині, серед моря.  Звідси було трохи видно берег, пітьма над яким потроху розвіювалась, і залишалась лише навічно викарбуваною на небі. 
           Гетьман підвівся в бойовій стійці, й тріумфально дивився на свого ворога, який теж став на ноги, вдивляючись у берег.           
             - Ні... Не так просто!... Не сьогодні!... - кожним реченням слуга Тіні бив холодом, наче молотом, по голові характерника. Його очі налились чорним вогнем, і пітьма на березі знову перейшла в рух. 
            Але тепер вона розділилась на дві частини, й почала формувати дві незрозумілі хмари.  Згодом, вони набули чітких форм, й перетворилися на гігантських звірів! Таких величезних, що поряд із ними велетні почувалися мізерними!  Це були чорнющі зубри.  Вони деякий час стояли, шкребучи копитами, й загрозливо видихаючи холодне повітря ніздрями.   
             - Дідько!!!!  -  в один голос вигукнули Альберт, Никифор, і навіть Тур, що був від них за кілька сотень метрів. 
            Звірі почали бігати полем, витоптуючи, змітаючи рогами та хвостами, й обпалюючи чорним вогнем із пащ! Їх не брали ні списи, ні стріли, ні гарматні ядра, ні магія! Вони спокійно заживляли усі свої рани, й продовжували справу. Потім звірі почали бігти прямо над землею, неначе настільки потужно били по повітрю копитами, що вибивали в ньому східці, й спокійно пересувалися небом. Згори вони продовжували обпалювати ворогів і збивати їх ударними хвилями від копит!  
           - Вітаю...  - холодно сказав Герцог, спостерігаючи за сповненим жаху обличчям Тура    -  На створення цих створінь, пішла майже половина від усієї сили, доступної мені як посереднику між Тінню та його слугами. Але це вже не має значення! Цей континент заслуговує на порятунок!... Навіть, якщо для цього доведеться насильно накрити його пітьмою! 
           - Чому саме так ти уявляєш собі порятунок?  -  взявши себе в руки, не менш холодно і зловісно запитав характерник.  
          Очі пророка на мить спалахнули, а голос здригнувся: 
          - Я дам тобі відповідь, характернику...  Колись дуже давно, я був звичайним мисливцем, жив у маленькому селищі й поклонявся лісовим духам... В ті давні часи Кощій тільки-тільки зник серед підземель, а Чорномор почав об'єднувати під своїм прапором усіх його колишніх підданих... І не тільки!... 
          В один день, я пішов у ліс на полювання... Мене знали як вправного мисливця на зубрів!... Воно затягнулося на два дні. Я таки зміг уполювати звіра, й повернутися з ним на плечах додому... Але повертатися уже було нікуди!... Коли я прийшов, то селище було розграбоване та спалене, а навкруги лежали мої односельці... А посеред села стирчав прапор Морії... Лукомор'я!...  Лише кілька сімей погодились стати на бік Чорномора, і їх не чіпали, але решта... 
          І най головніше, богатирі вбили її!!!  Най важливіша людина в моєму житті практично загинула, її рани були не сумісні з життям! Тоді я не дуже турбувався богатирями, а благав лісових духів врятувати її! Тримав її холодне тіло на руках, і благав зцілити її! 
              І знаєш що? Вони відповіли мені... Вони сказали, що не мають таких сил, аби залікувати подібні рани... Це не в їхніх можливостях... 
            Тоді то я і почав шукати силу, яка б мала такі можливості...
              
           Тур уважно слухав, тримаючи на готові шаблю.  Тепер Герцог дивився йому прямо у вічі, й слідкував за емоціями. 
            - ... Цей шлях був пекельно складним, і я не бажаю, аби хтось його повторив, а якщо я програю, то це обов'язково станеться, бо Тінь потрібна людям!  І тепер, я не маю бажання битися з тобою, й питаю в останнє - чи перейдеш ти на мій бік? Чи допоможеш мені в моїй місії?  
      Характерник опустив голову, й тяжко задумався. Нарешті він підвів погляд, і з усією своєю моторошністю рішуче сказав:
             - Ти убив мого друга... І я не маю права оскверняти його пам'ять, і допомагати його вбивці!  
             Герцог важко зітхнув, дістаючи меча:
             - Мені шкода твого друга... Як буде шкода і тебе!..            
             Розпочався бій. Важкий бій!  Тур метнув у ворога кілька вогняних куль, але той з легкістю їх розрубав. Тоді характерник підстрибнув, і з розвороту вдарив ворога шаблею.  Герцог поставив своїм мечем блок, і вдарив супротивника кулаком. 
              Того відкинуло на чималу відстань, але він перегрупувався в повітрі, й приземлився на ноги, одразу нападаючи знову. Він був настільки спритним, що пророк ледь устигав відбиватись, використовуючи звичний темп.  Тому він почав битись більш серйозно... 
              Скоро Тур вивернувся із під чергового ворожого удару, й одним махом зрізав його плащ. В той момент супротивник блискавично крутнув ногою, ламаючи характернику ніс, ледь не розтрощуючи череп. 
              Гетьман прийшов до тями, і устиг відбити кілька тіньових лез, які полетіли у нього, й увернутись від тіньового молоту, який розтрощив кригу неподалік. 
               Тур наповнився пекельною люттю, й напав із нечуваною швидкістю та дикістю. Герцог пропускав удар за ударом, і його лати скоро були в не кращому стані. На довершення гетьман підстрибнув, викрикуючи дикий бойовий клич, і потужним ударом шаблі відтяв ворогу руку зі зброєю. 
               З глибин шолома донісся стриманий крик болю, що тішив вуха. Й приземляючись,  характерник вдарив ворога коліном у груди, поваливши на кригу. 
              Тоді він почав з усієї сили бити кулаком в отвір в шоломі, але коли виявив, що це вельми не зручно, почав калатати й по самому шолому, не слабо його мнучи.  Бив і бив, бив і бив... Але останні кілька ударів  почали даватися важко, бо голова переможеного супротивника перестала труситись під ними як мішок, а достатньо напружилась, аби той навіть не відчув останнього удару. 
              Козак не встиг опам'ятатися, як з очей ворога вистрільнули дві потужні цівки темного вогню, відкинувши його на десяток метрів. 
              Він почав задихатись, і відчувати, як кров болюче темнішає. 
              Герцог підвівся, й пішов до нього. Рана, на тому місці де була рука, наповнилася чорною хмарою. Вона кружляла  навколо обрубку, й росла у незвичній формі. Нарешті хмара набула рис руки, й коли розвіялась, там уже дійсно була рука! Бліда від зимового морозу, і вкрита чорними венами.  
             Він підійшов до відрубаної кінцівки, й витрусив м'ясо з рукавиці, після чого натягнув її на нову руку.
            - Саме про це я і казав...  - зауважив він, знову наповнюючи очі чорним вогнем.   -  В цьому континенті уже важко когось справді убити, тому якщо виживеш, то звикай до цієї пітьми!... 
           Він розвів руки, й вказав на небо, що уже повністю потемніло, закриваючи й без того слабке зимове сонце.  
           - ... Бо вічна полярна ніч буде панувати над ним! - по цім слові, пророк направив на свою поранену жертву величезну хвилю вогню.  
          Але Тур в останню мить перемістився на берег. До нього підбігли поранені Альберт та Ничифор.  
          Вони билися як могли, але щось заподіяти могли лише льодяним людям, а чорні бики так і продовжували нищити все на своєму шляху!   
         - Ну, вийшло?  -  зі слабкою надією запитав чарівник, уже знаючи відповідь. 
         А нею були дзвони... Похоронні дзвони Герцогової ходи. Він ще не з'являвся в полі зору (а воно через темінь було вузьким), але уже йшов по них!... 
          Неподалік уже наближалася і Хатинка, із Василісою,  Річардом та Ягою на борту. Вони вже знали, що нічого не зможуть подіяти, і мали надію хоча б евакуювати друзів!
          Але в цьому не було необхідності! Прямо перед тим, як на них налетів гігантський чорний звір, Тур з останніх сил змусив себе провалитись крізь землю, разом з усіма вцілілими...