Обєднання

         Вони опинилися в іншому місці. Більш холодному, і незнайомому. Никифор вирвався із рук Тура, й направив у його бік свого меча. 
               - Що це означає?  -  вигукнув він, готуючись до бою. 
               Василіса насторожено взялась за пістоль. Характерник знову усміхнувся (не менш моторошно ніж тоді), й розкинув руки.
               - Вітаю вас у новій Січі!  -  урочисто вигукнув він  -  Новітня фортеця (побудована досить швидко, а тому є кілька нечіткостей, які усуваються по ходу діла).  
             Ничифор роззирнувся. Ця січ була більшою за ту, з якої вони щойно перемістились. Стіни були вищими й міцнішими, як на вигляд, так і практично. Причому це лише ті, які вони бачили. Насправді ж навколо фортеці побудовано три шари мурів.   
             Гості зараз були на невеликому підвищенні, з якого було добре видно тренувальні площі, на яких одночасно займалося до сотні бійців. Серед яких були Велетні та Арійці, і ще багато кого. 
             Їх тренували інструктори з різних країн. Так Козаки навчали своїм бойовим викрутасам і стрільбі з вогнепальної зброї арійців, (велетням такі уроки велися з трохи меншим упором). Арійці навчали боротися з велетнями, та павуками, а також показували низку особливих прийомів. Велетні ж ділилися своїми військовими тактиками. 
             - І як це розуміти?  -  здивувалася Василіса. 
             Тур гордо оглянув тутешніх військових, і з радістю почав розповідати:
             - Після нашої поразки у битві за Стулт, Імперія Тіней з легкістю затисла тисячні армії козаків, велетнів та арахменів серед важкопрохідних скель Гірної Імперії. Я, разом із кількома сотнями вцілілих утік звідти. Алан Всевидячий впав у меланхолію, і в такому стані не міг правити Арією. А Козацька Держава ледь не почала ділитись на шмаття, після загибелі Брата Вітру. Тоді я вирішив взяти усе у свої руки! Мене обрали новим гетьманом, і я запропонував лідеру вцілілих велетнів, Арії,  Східному Острівному Султанату, Озерному Вільному Королівству, графству Фарфредо, об'єднаним князівствам Духовії, підземному царству Тіе, та ще великій кількості вцілілих країн, об'єднатися в Союз Щита і Меча! Тоді ми спільними зусиллями побудували цю Січ, приблизно у центрі континенту, як символ його єдності! Тепер ми об'єднуємо усіх, і ділимося знаннями та ресурсами... Але я досі не певен, що у нас достатньо сил, аби протистояти Герцогу Тіней. Тим більше, що йдуть чутки про початок наступу по всій лінії кордонів Імперії Тіней. Тому я не відмовлюсь від будь-якої допомоги!
           - І саме тому, ви знайшли нас, і притягли сюди?  -  підозріло уточнив Никифор, що до цього уважно вслухався у розповідь. 
          Характерник чудернацько скривився, і ляснув себе по лобу:
         - Точно! Вибачте, зовсім забув!  З моїм батьком зв'язався ваш друг, який і запропонував мені  ваші послуги, а також вказав, де вас шукати. Ходімо!
         Він жваво рушив до дверей неподалік, що вели до якоїсь чудернацької адміністративної будівлі. 
        Нек та Василіса переглянулись. Обидва непевно знизали плечима, але рушили за моторошним союзником. 
          Він провів їх до середини. Загалом інтер'єри були приблизно такими ж як і в аналогічній будівлі в тій Січі, з якої вони прийшли. То ж мандрівка коридорами була не надто довгою. Скрізь ходили заклопотані козаки. Деякі з них витрачали час, на те що б привітатися зі своїм гетьманом, а деякі проходили повз, лиш з повагою кивнувши головою. 
           Нарешті Тур відчинив якісь двері, і вони опинилися у трохи незвичному кабінеті. 
           Від звичайного кабінету він відрізнявся чималою кількістю трав, обвішаних усюди, та різними казанками, глечиками та колбами з усілякою всячиною, що подекуди збиралися у цілі гори сміття.  
           - Вибачте за цей безлад... -  почухав потилицю характерник  -  Батько дуже не любить прибиратись, тим паче, що рідко виходить зі стану... Цього стану! 
           Він вказав на літнього чоловіка, що сидів за столом, склавши ноги у чудернацькій позі. На лисій голові красувався тонкий білосніжний оселедець, що мало не спадав до землі. Його довгі сиві вуса сплелися з ногами, наче плющ із деревом, а під ними, у старих зубах стирчала чимала люлька, яка і була одним з основних джерел диму в кімнаті.  На перший погляд, його очі були відкриті, але, схоже, максимально закочені угору, неначе він дивився на невидимого співрозмовника, у себе в голові... Хоча, можливо так і було! Тому здавалося, що у нього очі повністю білі.  
            Навпроти нього сидів інший курець (чия люлька була другим, але не настільки потужним джерелом диму).  Вона повернулася на шум, і хрипло забуркотіла:
            - Нарешті! Я вже думала, ви там уже зовсім заблукали!  
            - Що ти тут робиш!  - вражено вигукнула Василіса.  
           Яга ображено скривилася:
            - А що, моя скромна присутність вам заважає? 
            - Ні, що ти  - розсміявся Никифор   -  Просто досить неочікувано було тебе тут побачити! 
            Стара не перестала буркотіти, але уже майже без образ. 
             - Вона налагодила контакт із моїм батьком, через їхню химерну "трав'яну" систему зв'язку  -  пояснив Тур  -  і повідомила йому, де мені шукати вас, а він своєю чергою дав їй свої координати. 
              - То уся та гидота, яку ти викурила, не пройшла даром?  -  вражено підняла брови дівчина. 
               - Не "гидота"  -  заскреготіла відьма  - А натуральні трави, що приводять до просвітлення, та зцілення!   
              - Точнісінько як ваша дочка і сказала  -  добродушно втрутився Тур, але при цьому знову напустивши на себе моторошне обличчя.  -  А тепер, коли ви усе з'ясували, можна перейти до справи. 
              Він сів у своє крісло, біля батька (який досі не помітив чужої присутності),  й звернувся до гостей:
              - Ви усі боролися із Герцогом Тіні від самого початку!  І у вас це виходило най успішніше. Видатна винахідниця Василіса Премудра!...  
               - Просто мудра!  - поправила дівчина. 
               -...Ваші механізми, машини та повітряні апарати можуть переломити хід війни на наш бік! А знання найкращої відьми континенту!.. І вправність самого Никифора Піддубного!
               Василіса трохи зашарілась. Яга вдоволено випрямилась у кріслі. А Никифор похмуро дірявив очима характерника. 
               - Слуги Тіні знищили ваших друзів!  - продовжив гетьман  -  І якщо ви згодитесь приєднатися до Союзу Щита і Меча, то матимете змогу за них відомстити! То як?
                Відьма кивнула першою. Василіса, трохи подумавши, рішуче кивнула слідом. 
                Чіпка, після хвилини роздумів, похмуро зітхнув. 
                - Добре, я навчу ваших солдатів кільком урокам...  -  він суворо зміряв характерника поглядом  -  Але, якщо ти раптом вирішиш зрадити нас... То я кістьми ляжу, а знайду тебе! І тобі не допоможуть навіть твої магічні штучки! 
               Тур посерйознішав, і не менш суворо відповів:
               - Герцог убив мого друга Миколу!... Повір, я зроблю все, аби відплатити йому, і поки ви стоїте по мій бік барикад, я вас не зраджу! 
              Вони потисли руки, після чого Тур знову напустив на себе звичне, дивакувато-моторошне обличчя.
           - Що ж, тепер можете йти відпочивати! Ваша дорога була не близькою, і складною. Вас відвести до ваших кімнат?
           - У цьому нема потреби!  -  поспіхом підвелась Яга  -  Я їм все покажу, відпочивайте, пане! 
          Відьма вивела своїх підопічних з кабінету,  залишивши  характерників наодинці зі своїми справами.  
        - Нарешті ви прийшли!   -  зітхнула вона, коли вони вийшли в коридор.  -   Ці характерники таки прибацані! Помітили, який цей Тур моторошний? 
         - Так!  -  в один голос вигукнули Нек та Василіса.  
         - Ото ж бо!   -  буркнула Яга  -  А особливо його батько... Він весь час курить, мов той дракон! І майже не виходить з заціпеніння!.. Уявляєте? 
         - Уявляємо...  -  засміялася Василіса  -  Просто жах!  
        - Еге ж!  -  наче не помітивши іронії в голосі дочки, відказала стара  -  А я тут сиділа пару днів, поки вас чекала... 
         Яга показала їм кімнати, і порадила помитись, "Бо від вас смердить, наче від напівдохлих коней!" 
          Вмовляти їх не довелося, і скоро кожен із задоволенням  улігся спати. 
                  
                                        * * *
           Дружиннику спалося не дуже. В його сновидінні усі минулі битви злилися в одну, і він боровся із тисячами ворогів, посеред  Сірогірря, що палало!
         За відчуттями, це продовжувалось століттями. На зміну одним легіонам ворогів приходили інші... А потім попередні оживали, і знову йшли у бій!.. 
         Коли Чіпка, майже без сил, зміг вирватись для перепочинку, усе раптом стихло. 
         А коли він підвів погляд,  місто було повністю зрівняне із землею, перетворившись на гори каміння та кісток. 
        Уся ця земля була вкрита трупами. В них Никифор міг впізнати тих, кого він колись убив, і тепер часто бачив у кошмарах; а також тих, хто загинув поряд... 
        Сивий командир Дружини, Фенікс, князь Віктор та князь Ігор,  Зоря, Річард та Альберт!..
         А навпроти Никифора стояв Герцог Тіні... Він як завжди здавався беземоційним. Але його рука нахилилась до землі, і  зачерпнула пилюку, вкриту кров'ю, після чого красномовно розпорошила по вітру...
         Чіпка відійшов від шоку, і згодом дістав меча,  розлючено кинувшись на свого ворога!
          Коли дружинник уже був готовий вдарити його мечем, Герцог блискавично махнув рукою, випускаючи хвилю темної сили... 
           Нек розплющив очі...                      
           Так він лежав деякий час. Між тим нічна темінь змінювалась слабким зимнім ранковим світлом. Він піднявся з ліжка, одягнувся й вийшов з кімнати. 
         Трохи побродивши, він натрапив на просторий балкон. Холодне повітря остаточно пробудило дружинника. Він обперся  на поручні, й журливо роздивлявся навколо. 
          На майданчиках неподалік уже повним ходом йшли тренування. 
         Коли-не-коли у небі пролітали грифони, або ще щось подібне. По подвір'ю бігали туди-сюди вартові, посильні, гінці, й інші заклопотані люди. Насувалися сірі хмари, і Никифор почув, як хтось віщував снігопад.    
          Коли на вулиці стало вже зовсім світло, він досі стояв там. 
         - Пістоль розряджений...  -  зауважив Никифор раптом. 
         - Все ніяк не зберуся зарядити.   -  усміхнулась Василіса, уже не намагаючись йти тихо. 
         Дівчина стала поруч. Запанувала тиша...
          - Страшно?..  -  похмуро запитав Нек.
          - Трохи...   -  зізналася вона, розглядаючи свою зброю. Потім, подумавши, сказала  -  Але і тобі теж? 
          Дружинник кивнув. 
         Лікарка, після хвилинних вагань, заховала зброю, і  поклала руку йому на плече. 
        - Я теж сумую за Альбертом...  -  зітхнула вона   - Річарда ти не знав, але і в його смерті теж нема твоєї провини...  Знаєш... Я познайомилась із вами не так давно, але Альберт одразу притягував до себе! Я одразу бачила, що йому можна довіряти. І хоча він часом був трохи дурнуватим, але у деяких речах він розумівся!.. Ти лякав мене, з того часу як розповів ту історію зі вбивством кочовиків... 
         Ничифор взявся за свою руку, й важко зітхнув.  
         -... Але, Альберт вірив, що ти більше не раб, і довіряв тобі як справжньому брату!.. А тому... Я спробую теж тобі довіритись, і повторю слова Альбі.  Ти уже не бездумний  убивця, і  маєш зосередитись на майбутніх гідних справах! Від звичайного картання за минуле нікому легше не стане. 
        Чіпка подивився на неї. Вона говорила серйозно, і не дивлячись на руку за спиною, яка за звичкою досі не відпускала пістоль, випромінювала впевненість. 
        Дівчина рішуче протягнула йому руку. Трохи подумавши, дружинник слабко усміхнувся, і потис її. 
         - Дякую  -  відказав він  -  Дійсно дуже схоже на Альберта.  
        Вони ще трохи постояли на балконі, а потім Василіса запропонувала зайти до середини, бо ж мороз посилювався.
        Нек погодився, але зупинився у дверях, вслухаючись. 
        - Я тобі вкотре кажу, бісів син!  -  гарчав якийсь вартовий внизу.  -  Сюди не можна! Гетьман разом зі своїм батьком поїхали у справах, а гості  ще відпочивають. 
        - А я, "тобі в котре кажу"  - перекривив другий (дивно знайомий) голос.  - Що ми друзі цих ваших гостей, і маємо з ними зустрітися! 
         - От невгамовний чортяка!  - сплюнув козак. 
         - Не може того бути... Альбі?  -  вражено вигукнув Никифор, визирнувши з балкона. 
          Юнак підвів голову, й широко усміхнувся:
           - Чіпка! Чорт забирай!  Живий, пройдисвіт!  
           Василіса теж визирнула з балкона. 
           - Ого!  - радісно вигукнула вона  -  Альбі! Рік! Хлопці, ви живі!!!  
           - Живіші від усіх живих!   -   весело, але трохи втомлено вигукнув Річард, який стояв поряд. 
           Дівчина побігла до середини, аби спуститися сходами. Никифор же спритно зліз прямо з балкона. 
          Опинившись на землі, він міцно потис Альберту руку, й по братерськи обійняв. 
          - Живучий ти чолов'яга!  -  зауважив зрештою Чіпка. 
         - Як то кажуть, з ким поведешся, того й наберешся!  -  усміхнувся чарівник.  
         З будівлі вибігла Василіса, і мало не збила його з ніг, міцно обіймаючи. Потім вони привітали й Річарда. 
           - То як ви вижили?  -  запитав Никифор. 
           - То довга історія... А ти? 
           - Теж довго розказувати...  
         Раптом, у розпалі свята возз'єднання, із будівлі вийшла Баба Яга. Вона зупинилася, побачивши Альберта. 
          Він подивився на неї, і замовк. Трохи вагаючись, він підійшов ближче, і непевно розвів руки.  Відьма якийсь час просто дивилася на нього, але зрештою розтала, і теж розкрила руки для обіймів. 
          Так вони стояли кілька хвилин. Від цієї картини навіть у Никифора проступили сльози. 
          Річард не витримав, і відводячи погляд, вдавано байдуже вигукнув:
          - Це все, звісно, добре, але я не випив ні краплі вина за останні кілька тижнів, і був би не проти це надолужити! 
            - Та й попоїсти не завадило б!   - додав Чарівник. 
           - Ходімо! - скомандувала Яга  -  Поїмо у Гетьманській їдальні! Все моїм коштом! 
           - Типу у неї колись були гроші... - весело буркнула собі під ніс Василіса.  
           Скоро вони вже сиділи у теплій залі, і ласували козацькими делікатесами. Рік не жартував, і дійсно пив по повній, як власне й Альберт їв. 
           Потім вони почали розповідати один одному про свої пригоди. 
           -...Потім ми взялися за руки, і я телепортував нас із тої печери!  -  закінчував свою довгу розповідь Альбі.  -  Нас не розірвало, що само по собі вельми добре, і ми перемістились на заставу, яку ми з Чіпкою проїжджали, коли везли Ягу до Василіси. Там ми втратили свідомість від знесилення, але, на щастя нас знайшли солдати Щита і Меча. Вони нас зігріли, нагодували, напоїли, й розповіли про цей союз. А також про Гетьмана Тура, і про те, що він шукав знаменитих Василісу Премудру...  -  на цьому моменті дівчина закотила очі  -...Та Дружинника Никифора. Ми до кінця сумнівалися, що ви живі, але надія ще була, і ми вирушили сюди. Дякувати, нас кілька раз підвезли добрі мандрівники, і ось, ми тут! 
             Після невеликої паузи, Никифор зітхнув:
             - Та-а-ак... Потягало вас життя! 
             - І не кажи...  - погодився Рік  - випиймо за наших волелюбних спільників, на чолі з Аврамом. 
            Ніхто сперечатись не став, і всі з повагою осушили свої келихи. 
             Ще трохи посидівши Альберт тяжко позіхнув:
              - Х-у-у-х... Ну, щось я втомився... Піду напевно спати! 
              - Та і я, напе-е-евно, теж... -  ледве рухаючи п'яним язиком заявив д'Ебутцо. 
              Раптом до їдальні поспіхом зайшов Тур. 
              - Вітаю вас Альберт Гінець Шторму та Річард д'Ебутцо!  -  поспіхом привітався він  -  Я радий, що це правда, і ви живі!   
             Після привітання він звернувся уже до всіх загалом:
             - Отже... Мені доповіли, що Імперія Тіні уже починає наступ мало не по всій лінії кордону! Необхідно якомога скоріш починати підготовку!..  Василісо, Никифор, Яга!   -  він повернувся до Альбі та Ріка  -  і ви, якщо не проти, ви усі можете врятувати наше положення! Ви готові починати? 
              Присутні переглянулись. Никифор встав, і кивнув, при цьому запитально глянувши на Альберта. 
             Той ретельно пережував останній шматок, перед (як він думав) сном, і зітхнув. 
             - Схоже... Відпочивати ще рано!   -  бадьоро вигукнув він.