По сусідству з пеклом!

               За тисячі верст звідти, у далеких, і важко доступних горах Смертельного Хребта, розташовувався замок. Ззовні він нічим не відрізнявся від тисяч таких замків. Але, як це не банально звучить, у середині в нього був цілий світ! 
               Замок Філаранде Туртуна приховував за своїми стінами величезну шахту, що опускалася на небачені глибини! У найглибшій точці цієї шахти настільки душно і жарко, що там в останнє жили демони чи копачі ще до Стародавньої Катастрофи!   
                На цю глибину відправляють злочинців, які боролися проти Імперії Тіней. Відбуваючи покарання, і заодно видобуваючи цінний темний метал, вони гинули в ім'я імперії, проти якої боролись.  
             До низу вела платформа, яку підіймали й опускали на ланцюгах. У самому низу, навколо підіймальної шахти було влаштоване колосальних розмірів  приміщення. Тут стояли наглядачі, готові придушити будь-який заколот. На чолі у них був керівник варти. Судячи з мантії та обладунків можна було б подумати, що він жрець тіні, але він не носив капюшона, і обличчя у нього не світилося пітьмою. Напевно, він був якимось нижчим жрецем. 
            Тут же поряд було п'ять великих кліток. В них сиділо по кілька десятків заручників. Опівдні їх виганяли на роботу, і запускали на їхнє місце іншу зміну злочинців. Кілька раз на день сюди спускалися кухарі. Годували не дуже погано, але і харчуватися цим увесь свій залишок життя ніхто б не хотів.
           Звідси у десятку напрямках розходились довжелезні тунелі, викопані шахтарями. По нім іще прокладались рейки, і ходили вагонетки. Але зазвичай їх прокладали коли як, і тому часто доводилось носити ресурси версту чи дві, чи усі п'ять. Така ж біда і зі смолоскипами.
            В один із таких тунелів якраз давно не завозили смолоскипи. Тому останні метрів тридцять доводилось копати у цілковитій темряві. Серед змучених шахтарів, у темряві бачити міг лише один, і тому п'ятеро просто сиділо навколо нього, намагаючись знову навчитися дихати. Решта бранців із цього крила уже пішли відносити свою партію руди. 
             А цім не вистачало ще цілої чверті вагонетки. Шахтар то задихався, і не міг більше копати, то починав відчайдушно гамселити каміння своїм кайлом. 
           Раптом інструмент тріснув, і він, утративши рівновагу, ледь не впав.  
           Кремезний канчімуш (напівлюдина, напівкабан) важко зітхнув:
            - Ти зламав чергове кайло...    
            - Еге ж...  -  відказав винувато шахтар, задихаючись. 
             Настала пауза, тривалістю у хвилини три. Нарешті надихавшись, канчімуш махнув рилом у бік виходу:
             - Ну?....
             - Ну...   -   погодився приятель першого шахтаря. 
             Разом вони склали руду до вагонетки, й у п'ятьох понесли її. Вона була зовсім не легенькою, але замучені полонені уже майже змирились із цим. 
            Так вони пронесли свою ношу півтори версти, і до рейок залишилось зовсім не багато. 
            Раптом один чорт упав долілиць, і на нього ще й впустили вагонетку. Коли її підняли, друг першого підскочив до демона, при цьому сам ледь не впав поряд, від таких різких рухів.  
           - Вставай!... Кхе...Вставай...     -   він що було сили штурхав чорта, але той не подавав ознак життя. 
            - Він вмер, Альбі... Йому уже не зарадиш...  -  шахтар поклав юнаку руку на плече, і намагався втішити, але і на це у нього сил не було. 
             - Він тут іще раніше вас був   -   озвався канчімуш   -  Навіть раніше мене...  Навіть демони не безсмертні...  
             - То он яке... зцілення.... несе Імперія Тіні?...   - гірко  вигукнув чарівник, весь час зупиняючись, аби вдихнути.    -   Несе добро?...
             - Може і несе...   -  махнув рукою кабанорилий   -  Нам з цієї глибини не видно... 
             Сил аби розізлитися, або оцінити філософський зміст цих слів у хлопця не було, а тому він просто відтягнув чорта з проходу, й став до вагонетки. 
                Коли вона уже була на рейках, стало легше. Вони уже могли потроху штовхати, і милуватися "видами", бо ж таких як їхній щойно загиблий напарник, тут вистачало. Хтось був ще свіжий, а від когось залишились тільки кістки. 
               Такі бувалі полонені як канчімуш (його, до речі, звуть Георгій), уже звикли до подібного, і спокійно на це дивилися. Але ті, хто тут лише другий тиждень (як, наприклад Альбі), досі відводили погляд, а то і впадали в істерику. 
              Через муки та страждання, вони доставили вантаж до підйому, по якому той транспортувався нагору. Охоронці косо подивилися на їхній гурт. Їх не стільки хвилювало його зменшення, як продуктивність, бо ж вагонетка була заповнена лиш на три четверті. 
               Якраз в цей момент спустилася нова партія інструментів та смолоскипів. Її оточив десяток шахтарів. Якийсь ельф обурено штовхнув Жорика, який теж потягнувся за кайлом. 
              - Ти уже третій раз за день береш собі інструмент!   -   вигукнув він   -  Не жирно тобі?! 
              - Я винен, що у нас один некошат весь час їх ламає?!    -   гаркнув Георгій    -  Так скажи це йому! 
             Ельф покосився на Річарда, що був явно не у кращому гуморі, й з інстинктивно витягнутими кігтями. 
             - Та подавися, кабан!    -  плюнув він, беручи все що було треба, й ідучи геть!
              - Сам такий!  -  обурився було Жора, але швидко заспокоївся, і повернувся до Річарда   -  А ти постарайся трохи обачливіше ставитись до своїх інструментів!
              Гвардієць не відповів. Тоді якраз спустилися кухарі, і почався сніданок. Наші друзі накинулися на їжу, з пекельним почуттям голоду. Альберт же не торкнувся їжі. Померлий демон зіпсував йому апетит на найближчі кілька днів. Одне радувало - що скоро обід, і закінчиться їхня зміна.
              Але ті кілька годин тяглися нескінченно довго. Дехто міг поклястися, що від сніданку до обіду пройшло ціле життя. Для когось так воно і було... 
               Нарешті охоронці оголосили перезмінку. Клітки відчинили, і з них важко поплелись заручники, які цілком могли більше туди не повернутися. Натомість в середину спішили інші заручники, які сподівалися мирно померти уві сні.
              Зазвичай усі шахтарі одразу засинали неспокійним, але манливим сном. Так було і цього разу. Альбі влігся прямо на камені, навіть не намагаючись витрачати сили, аби позбирати по клітці сіна, і підмостити. Річард лежав недалеко, але притиснутий до ґрат. Він теж намагався заснути, але весь час чомусь просинався. 
               - Пссс!   -  почувся голос з того боку. 
                Нарешті гвардієць зрозумів, що весь цей час хтось тихенько бив по ґратах. Обернувшись, він трохи зніяковів. 
                На нього дивилися моторошні червоні очі.
              - Га?  -  стомлено буркнув Річард. 
              - Ти ж некошат?  -  перепитав вампір. 
               - Так... І-і-і? 
              Вампір на вигляд був не такий молодий і гарний, як повинен був би виглядати у свої триста сорок років. Волосся уже брала сивина. Шахти безумовно не йшли йому на користь. 
              Він зміряв Річарда поглядом, і злодійкувато озирнувшись, прошепотів:
             - Ти ж добре бачиш у темряві? Нам це може знадобитись... 
              - Так, але для чого?   -  оживився некошат. 
              - Спочатку скажи, чи ти з нами, щоб у разі того, що ти мене здаси, я міг би потягнути тебе за собою. 
              Річард якусь мить недовірливо роздумував, але потім махнув рукою:
              - Добре, я з вами! Що там?  
              - Гаразд...  -  вампір знову оцінювально примружився,  і видав  -  У нашому тунелі, давно не було смолоскипів. А зір у мене вже не той... Але не в тому річ... Ми випадково прорубали стіну, і натрапили на стару ковальню копачів. Там були замуровані ворота. Ми зараз крадькома робимо інструменти, і збираємось пробити шлях до тунелів. Копачі завжди у своїх поселеннях мають вихід на поверхню.  Ми поки приховали вхід до ковальні, не спішимо там ставити смолоскипи, й продовжуємо потроху копати шахту, і паралельно робити інструменти.  Але в тих тунелях нам знадобиться хтось, хто міг би бачити далі свого носа.  
             - Невже можна вибратись?   -  ледь не вигукнув Річард. 
            - Цссс...!   -  зашипів вампір. Упевнившись, що ніхто не чув, він продовжив  -   Завтра зустрінемось, я тебе проведу до нашого тунелю.
            - Домовились!  
            Раптом поряд щось зашурхотіло. Це підійнявся Жорик. 
            - Цей, я тут почув дещо,  -   зашепотів велетень   -  І я б не проти теж звалити! Візьміть мене до себе, і не пошкодуєте!
           Річард стурбовано подивився на вампіра, боячись, що той запанікує, і скасує угоду. Але той трохи роздратовано щось буркнув собі під ніс, і відмахнувся:
           - Добре, канчімуш теж може бути корисним... Але ж не теревеньте багато!
           Він збирався відвертатись, але Річард раптом його зупинив:
           - Слухай, а якщо так, то можна я візьму свого друга... 
           - Чорт забирай! Давай усіх візьмемо!  -  обурився вампір, але опанував себе, і запитав  -  І хто ж твій друг?
           - Людина, чарівник Альберт!   
          Спільник скривився:
          - Ну, після зілля що забирає чари, він уже не такий корисний, інакше він мав би змогу втекти уже давно... Але чорт із ним! Тільки не тріпайтесь, інакше я не побоюсь забруднити руки!...   -  він  багатозначно продряпав пазурами підлогу, і нарешті пішов спати. 
          Річард та Георгій переглянулись. Гвардієць не дуже довіряв канчімушу, та й взагалі недолюблював того. А що думав велетень, зрозуміти було важко. 
            Зрештою Жора зверхньо хмикнув, і влігся спати. Згодом, після довгих та неспокійних родумів Річард послідував за ним...
                                    
                                         *  *  *
         Коли оголосили нову перезмінку, Альберт щиро сподівався, що це одна зі слухових галюцинацій, що іноді виникають в таких умовах. Але реальність була дещо невблаганною! 
              Заручники похмуро вставали, і шли на вихід. Хтось падав на землю, і благав, щоб йому дали ще відпочити. А в одній із сусідніх камер якийсь чоловік просив, аби його убили. 
              На жаль для нього, його силоміць висмикнули з камери та кількома ударами змусили змінити свою думку, й піти працювати.  
               Наша бригада рушила  до свого тунелю. Встановивши смолоскипи, вони уже мали змогу копати разом. З часом цей процес був усе важчим. Не дивно, що кожен день помирав хоча б один шахтар.  Через годину їхня вагонетка уже була повна. Цього разу їм не довелося тягнути її дуже далеко, бо інша частина групи уже проклала сюди рейки, що доставили згори. 
                Після кількох таких заходів чарівник уже думав, що не витримає, і або помре без сил, або попросить когось закінчити його страждання. 
                Раптом, коли він збирався вертатись у тунель, Річард обережно завернув його в інший бік. До них приєднався Жорик. 
                 - Куди це ми? Ми ж уже обкатали той тунель...   -  хрипнув чародій, майже не витрачаючи сил на емоційне підсилення своїх слів, а тому його голос звучав монотонно. 
                 - Тихо, Альбі просто йди!   -  відказав некошат, озираючись. 
                Вони рушили за загадковим (й на диво, старим)  вампіром до іншого тунелю.  Він був досить довгим, тому шлях довелося подолати чималий. Гурт дістався неосвітленої частини шахти. Далеко попереду все ж виднілося світло, й кілька шахтарів, що однак добували метал. 
              Вампір вдивлявся у темінь усією силою, свого понівеченого зору, й таки знайшов, що шукав. 
              Він постукав по стіні, і могло здатися, що це він зробив у абсолютно випадковому місці печери. Але згодом тут з'явилася смужка світла. Вона розширилась, утворюючи контур великого каменю, який відігравав роль дверей.
            Цей камінь відхилився, і перед гостями повстала тендітна русалка.
            Розглядати її часу не було, бо вампір майже за шкірки затягнув усіх до середини, і вона поставила камінь на місце. 
              Вони опинились у просторому приміщенні. Освітлення забезпечували смолоскипи на колонах. Колони підіймалися на переконливу висоту, й упиралися у стелю, яка була вкрита рунами древніх копачів. По боках зали було кілька кімнат. Одна із них завалилася. Інша пустувала, і була вкрита павутиною. В другій було повно старих шаф, у яких тепер зберігалося добро заколотників. Інша кімната вміщувала в собі більшу частину пічки, яка виходила у головний зал, і димар якої вів у завалене приміщення. 
                Біля лицьової частини печі копирсався гірний привид. Він час від часу витягував якісь шматки металу з вогню, клав на ковадло, щодуху бив, випрямляючи, або згинаючи, залежно від необхідності, й клав назад у піч, або занурював у бочку з водою. 
                - Ласкаво просимо, до Ковальні Свободи!   -  урочисто розправив руки вампір.   -  Мене звуть Аврам, нашого коваля  -  Мандип, прекрасну вартову - Болеслава, і ще кілька наших друзів зараз копають, аби не привертати увагу охоронців. 
          - Чудово, але що робити нам?  -  трохи грубо перейшов до справи Георгій. 
                - Вам є що робити   - усміхнувся Мандип, і вказав на масивні, замуровані цеглою двері    -   Тут чимала стіна, із дуже міцного каменю, і її треба розбити. Дякувати, ми зробили кайла із темного металу, тому буде трохи легше, але роботи вистачить. 
             Жора та Річард без зайвих запитань закотили рукава, й почали працювати. Альбі думав до них приєднатись, піднесений раптовою появою натяку на свободу. Але вампір йому тактовно натякнув, що від його потуг стане не набагато легше. Тому чарівник став допомагати ковалю та вартовій у стилі "подай, принеси, потримай, вдар тут, визирни туди", і так далі. 
           Аврам щось обговорив зі своїми друзями, і приєднався до некошата та канчімуша. 
            Ця робота давалася в край тяжко. Кілька годин потужного колотіння об камінь давали незначний результат. Коли вони зупинилися перепочити, виявилось, що їм вдалося пробити вм'ятину розміром із середнього щура, від якої розходились слабкі тріщини. 
                Новачкам це упевненості не додало. Але вампір не виглядав розчаровано.  
                - Дуже добре!  - підбадьорив він  -  Завтра в цей самий час зустрінемося тут знову, а зараз вертайтеся до своїх тунелів, і працюйте як ні в чому не бувало!
               Альберт прикинув, що з такими темпами вони ще не скоро дістануться такої жаданої волі!  
               Схоже, що Жорик та Річард думали так само, бо виходили вони з ковальні хмурі. До кінця зміни вони працювали як і завжди, але тепер у них жевріла крихітна надія, на те що усе вдасться. 
               Наступного дня вони так само попрацювали трохи, і пішли до ковальні. Через кілька годин вони знову вертались працювати у своєму тунелі. І так кожен день.   
       Кожен день вм'ятина розширялася та розширялася, потроху набуваючи вигляду  діри. 
             Час від часу шахтарі знайомилися з іншими членами невеликого товариства. Так вони познайомились із мавкою Ніною, морлоком Чаком, звичайним хлопцем Керролом, і новим членом товариства - старим копачем Конрадом. 
             Останній особливо нічим не допомагав (бо, власне, не мав сил і можливості допомагати), а лише сидів у кутку ковальні, і немічними очима час від часу сканував присутніх, але частіше всього він дрімав хворим сном. 
            Жорик колись весело (і безтактно) поцікавився,  яка ж Конрадова роль у плані? 
           Вампір неохоче відповів, що копача взяла до них Болеслава. Їй стало шкода старого, і вона наполягала, що треба врятувати усіх, кого можна. Аврам, звісно, намагався заперечити, стверджуючи, що він і так залишить у тунелі послання, яке приведе охочих врятуватись сюди, після того, як вони втечуть. Але русалка перемогла в змаганні упертостей.  
          Дівчина знайшла цього бідолаху, коли він лежав у тунелі, і крізь сон плакав, та просив про свободу. 
           Особливо він нікому й не заважав, а тому більше ніхто не торкався цієї теми. 
          Було важко орієнтуватися у часі, але судячи із кількості обідів, пройшло уже пару тижнів. Альберт не так втомлювався, як його друзі, а тому його настрій останнім часом був усе позитивніший. Натомість Річард та Жорик почувалися не так добре.  Мало того, що гвардієць не довіряв велетню, а усі того не помічали, так канчімуш іще й весь час жартував над ним, і взагалі поводився дуже по  хамськи. 
          Усе це ще й підкріплювалося вічною втомою, та неослабним страхом перед льодяними людьми, які могли розкусити заколотників. 
           Так чи інакше, а справа потроху рухалась. В один день усі вже сіли перепочити, після довбання стіни, а Жорик вирішив ще трохи попрацювати. 
           Раптом його кайло ударилось у центр вже чималої діри, і провалилось. Ще пару ударів, і у стіні уже з'явилася маленька діра, через яку уже було видно печеру по той бік. 
            Георгій щось радісно  крикнув, і почав витанцьовувати. Спочатку це усіх спантеличило, але потім вони підхопили його щасливі вигуки, й усі разом кинулись довбати стіну. Тепер справа йшла легше, і через годину в цю діру вже можна було пролізти.  
              У неї сковзнув Керол. Решта напружено вдивлялася у пітьму. Через хвилину він повернувся. 
            - Тут печера, іде у два боки!   -  радісно відрапортував він    -  один із них іде угору, можливо на поверхню, а інший униз. 
           - Блискуче!  -  вигукнув Аврам   -   Розумієте, що це означає?  Завтра ми звідси втечемо! А поки чекайте обіду, й ховайте їжу. Вона нам знадобиться в дорозі. Те ж саме з вечерею!... Завтра зустрічаємось тут... Завтра ми будемо вільні!  
          Радості у всіх не було меж! Альберт та Річард весело обійнялись, і пішли до виходу, ділячись думками що до скорої втечі. За ними вийшли коваль та Керол з Чаком. Ніна та Болеслава, допомагаючи діду Конраду, радісно перемовлялись. 
          Сам Георгій залишився задумливо дивитись на пітьму по той бік. Вампіру здалось, що його мучать неспокійні думки. 
           - Щось не так?   -  запитав Аврам. 
           Жорик не відповів. А лише сплюнув, і розвернувся до виходу.  Вампіра це усе трохи непокоїло, але радість від скорої перемоги перебила усі переживання!  
           До кінця дня робота давалася легко, бо у всіх заколотників сили стало втричі більше! Але, разом з тим, час тягнувся неймовірно довго, бо очікування мордувало! 
                   Нарешті вони дочекалися прийому їжі. Кожен заховав за пазуху собі трохи припасів. Хоча охорона б навряд чи була б обурена тим, що шахтарі відкладають їжу на потім (якщо вже дуже чесно, то їм було б байдуже), але "обережність не буває зайвою!" - як казав Аврам. 
                 Потім їх розсадили по клітках. Альберт та Річард трималися разом, тому їх зазвичай не розділяли. А от Георгій цього разу не траплявся їм на очі, коли вже час було спати. Проте це не так уже й бентежило людей, чиї думки були зайняті поверхнею! 
                 Через кілька годин друзі уже прокинулись, і бадьоро чекали, поки їх випустять. Ще трохи попрацювавши, вони взялися за сніданок, і поповнили свої запаси. 
                Через годинки дві, останньої роботи, Альбі та Рік обережно вирушили до тунелю свободи. На підході їм трапились інші заколотники. До речі, Болеслава здалася чарівнику надто схвильованою. Але він вирішив, що це через скору втечу! 
                Усі втікачі зібрались у ковальні, й почали споряджатись. Кайла, деяка зброя, та смолоскипи були у кожного. Також вампір переконався, що усі взяли з собою їжу. 
              - Слухайте!  -  раптом вигукнула русалка  - А де дідусь Конрад? 
                Присутні почали оглядатись. 
               - І Жорика немає...   - занепокоєно протягнув Альбі. 
               - Можливо, їх занесло до інших шахтарів, і вони тепер не можуть від них непомітно втекти!   -  припустив привид.    
              Річард рішуче пішов назад до шахти.
              - Я піду їх шукати,  -  випередив він запитання своїх спільників   -  Якщо треба буде, ідіть без нас, ми доженемо! 
              - О, у цьому нема потреби!...    -  пролунав глузливий голос.   
             Заколотники мов ошпарені повернулись на голос. З печери, через діру нарешті показався керівник варти, разом із кількома десятками солдатів. Ще стільки ж зайшли з боку шахти, перекривши шляхи відступу. 
              - ... Вам просто нікуди йти!   -  закінчив наглядач. 
              - Схоже... Ця чортівня ніколи не закінчиться... -  більше втомлено, а ніж розлючено чи здивовано зітхнув Альберт. 
            На відміну від юнака, решта присутніх нічого не зрозуміли. 
             - Як?...  -  розлютився Річард.  
             - Хіба ви не знали, що від нас марно ховатись у тінях!   -  ухильно відповів наглядач, і махнув рукою. Льодяні люди кинулись вперед. 
             - До зброї!  - раптом вигукнув вампір  -  Ми вирвемось на волю, навіть якщо нам для цього потрібно вмерти!... 
           Якби був слушний час, Мандип міг би й обуритись, але зараз він схопив свого молота, і почав громити нападників. Як, власне, вчинили й усі інші. 
           Хоча цей бій був більше схожий на бійню!..  Першим, забравши з собою п'ятьох ворогів, загинув Чак. Хтось, вигравши якусь секунду в битві, підскочив до нього, і намагався підняти, але було марно!... 
         Наступна була задавлена ордою вартових Ніна... Слідом загинув і Керол... 
        Болеслава хоробро відбивалася, й навіть перемогла ще десяток велетів. Якось, у розпалі бою вона опинилася недалеко від проходу в шахту. Кинувши туди випадковий погляд, вона побачила старого копача. 
        Той, з під сивих брів дивився слабкими очима, на м'ясобійню, що тут коїлась. Він не зрушив з місця, і здавалося, що він заціпенів у жаху. 
          - Пане Конрад!  -  вжахнулася русалка  - Тікайте хутчіше! Нас зрадили! Це пастка!!!
          Вона підбігла до нього, ухиляючись від ворожого удару, й збиралася вивести його з поля бою. 
           Його пальці, раптом, вчепилися у її руку. 
           - Тримаю!... Тримаю!... -  неначе марячи хрипів він. 
           - Дідусю! Що ви робите?!!  -  Болеслава намагалася вирватись, але старий вчепився в неї мертвим хватом.  
         Тут збоку підбіг якийсь солдат. Спантеличена, і знерухомлена дівчина не встигла нічого зробити, як холодне лезо ударилось їй об шию. 
         - Я... Я просто хочу на свободу!...  -  ледь не плакав старий, дивлячись на мертву русалку.   -  Пробач... Я хочу жити!... 
          Привид молотом розкидав ворогів у різні боки. Але ті змогли обійти та притиснути його, після чого легко убили, розщепивши його на мізерні магічні краплі. 
          Вампір відбивався з усією своєю демонічною міццю!.. Але ворогів було набагато більше, та й наглядач застосовував силу Тіні, тому Аврам теж пішов, гідною смертю!   
         Рік дико вистрибував, та відбивався, дряпаючи ворогів пазурами та рубаючи мечем. Та десятки днів, проведені у затхлому підземеллі дали про себе знати, і він активно здавав позиції. 
        "Така смерть усяк краще, а ніж згнити тут!" - відчайдушно подумав гвардієць, і збирався з останніх сил кинутись у саме пекло ворогів!  
         Викрикнувши потужний бойовий клич, у цю баталію увірвався Жорик, розмахуючи сокирою та кайлом, скасовуючи смертельні плани Ріка. 
         - Ти?.. Дурень!  -  вигукнув одночасно і радісно і журно некошат. 
         - Припни язика, і продовжуй гамселити!  -  завзято гаркнув канчімуш  -  Вони дізнаються, що таке, козацька лють! 
        - Як скажеш, друже!  -  і собі розвеселився Річард, і кинувся у бій з новими силами. 
        Керівник варти не надто тішився такому перелому подій, а тому зібрався покінчити з цим одним потужним пострілом Тіні! 
        Але під час підготування чарів, його збив з ніг Альберт, що уже встиг перебити шістьох льодяних людей мечем вампіра. 
        Після недовгої боротьби, наглядач зміг завдати кількох ударів ворогу, і намагався встати, але юнак безжально вчепився йому в грудину, і з криком замахнувшись, ударив прямо у серце! 
         Коли червона пелена пройшла, Альберт побачив, що стискає в руці мішечок, що висів у ворога на шиї. Але це не дуже бентежило його. 
          Більше тривоги викликала кров на руках. А найбільше - бурі краплі, що утворилися під долонею, і нагадували шрами Никифора. 
         Чарівник здригнувся, і в цей момент (він навіть  міг присягтися), що відчув те, що судячи з усього відчував його друг. В нього заболіли невидимі шрами. 
          В такому заціпенінні він не бачив і не чув нічого, окрім своїх брудних рук, згадуючи, скільки він уже убив лише за цей рік. За цю пекельну подорож!... 
          Раптом до нього прорвався слабкий голос Річарда, який згодом ставав все гучніше:
          - Вшиваймося!!!!  
          Тепер Альбі ще й побачив гвардійця, який, виявляється, стояв прямо перед ним. Юнак  прокинувся, і побачив, що стеля осипається!
          Схоже, він не помітив, як чари його супротивника вирвались, і влучили у стелю, спричинивши обвал!   
           Він скочив на ноги, і побіг за гвардійцем до печери, по той бік стіни. Останній рятунок! 
             - Жорик! Швидше!  - кинув некошат через плече. 
             Георгій відбивався від нової хвилі ворогів, що вибігла із шахти. 
           Альберт та Річард ухиляючись від каменів що летіли їм на голови, й бігли у бік тунелю, що підіймався вгору. 
           Там повинен був бути порятунок! Але раптовий обвал перекрив шлях. Хлопці ледь устигли відскочити назад, коли стеля раптом утворила нову стіну.   
            Їм залишалось бігти у зворотному напрямку. Одна із кам'яних брил упала прямо на Альберта. Йому дивом вдалося вчасно смикнутись вперед, і лише подерти коліно. 
            Тут Річард стрімко повернув вбік, й зазирнув до ковальні, аби допомогти Георгію, який щось забарився. 
            Виявилось, що хвиля ворогів була надто великою, і канчімуш вирішив стримати їх навалу, поки друзі не втечуть. Тепер це виходило із труднощами. 
            - Не підходьте!  -  прохрипів Жорик, коли побачив гвардійця.   -  Тікайте! Тут обвал! 
           Той хотів заперечити, але стеля почала обвалюватись зі скаженою швидкістю, і він зрозумів, що другу уже не допомогти, а загинути тут, це знецінення його подвигу. 
           Тому Рік із повагою вдарив себе кулаком у груди й вклонився, і коли Жора відповів тим самим, побіг геть.
          В цей момент ковальня завалилася. В слід за  Альбі та Річардом, що тікали, устиг прослизнути й Конрад.  
          Хлопці щодуху бігли від обвалу, що переслідував їх по п'ятах. А от старому не вистачило швидкості, і його під собою поховала гігантська кам'яна брила...
          Немічна рука, що стирчала з під каменюки, ще якийсь час шкреблася в бік печери, намагаючись дістатись жаданої волі...
          Через десяток метрів вібрації в печері затихли. Чарівник і гвардієць змогли зупинитися перепочити. Тут панувала цілковита темрява, а тому Рік вручив Альберту смолоскип. 
            - Ми пішли не в той бік...  -  похмуро зауважив той, розпалюючи вогонь. 
           - Той завалило...  -  ще похмуріше відказав некошат.   -  Тепер залишається молитися усім богам, яких ми знаємо, щоб ця печера змогла привести нас до поверхні, або хоча б до якогось закинутого селища демонів... 
         - Тоді не будемо гаяти час... -  витираючи піт з чола, і тим самим ховаючи сльози, скомандував Альберт. 
         І вони рушили у темінь підземних лабіринтів! Надії на швидке визволення не було. Ще й печери, як на зло, лише опускалися. Іноді, щоправда, вони стрімко вели в гору, і можна було подумати, що слідуючи за їхнім напрямком, мандрівники виберуться. Але згодом печера знову, так само стрімко опускалася, або розходилася у різні боки.
              Кілька разів вони, поодинці або ж і разом падали з виступів. Доводилось витрачати дорогоцінний час (що в цьому випадку був життям), на те, щоб видертись назад. 
              Проходили години блукань. Згодом можна було з упевненістю сказати, що пройшов день, чи два. Скоро закінчилась їжа, і почав закінчуватись останній смолоскип. 
               Десяток разів супутники наштовхувались на глухі кути, і були змушені вертатись. Обійшовши усі закутки печер по тричі, вони зрозуміли, що обшукали усю цю частину лабіринту, й не знайшли проходу. Лише глухі кути. 
                У страшній зневірі хлопці посідали біля одного з останніх глухих кутів. 
                - Другий шлях був правильний...  - слабко прошепотів Альберт.   -  Той, який завалило...
                - А навіть якщо й ні? Яка вже різниця...    -   скрушно відповів Рік. 
                Так вони сиділи досить довго. Пару годин, якщо точно, але у них таких відомостей не було.  
                - То, якщо ми тут загинемо...  - прокинувся чарівник  -  втамуй цікавість, розкажи, хто ти взагалі? Чим жив? 
                Некошат втомлено усміхнувся, і на якийсь час замислився. 
               - Добре... -   Річард, схоже, зрозумів, що втрачати вже нічого.   -  Колись я був поважним гвардійцем при Королівстві Фімустакі!...
               ...За свою довгу службу я отримав чимало відзнак від самої королеви! І в цілому мені не було на що жалітися! 
               Але в якийсь момент, у Фімустакі почалася війна між Гірною Імперією, та графством Фафредо (що населялося народом зомбі). 
               Кожен наш солдат бився як легендарний священний Лев!  Але вороги підступали надто близько до наших позицій, і були готові вибити нас з кордону, й прорватися в глиб королівства!
              Тоді королева вирішила піти на поступки, і за колосальну кількість золота купити мир із Графом Тадео Безжальним, аби спочатку розібратися із Гірною Імперією. 
             Той згодився на переговори у своєму замку. Королева взяла із собою кілька десятків гвардійців (включно зі мною) і виїхала на зустріч. 
            Коли ми прибули, і Граф вийшов нам на зустріч, звідусюди напали мертві війська! 
            Ми билися з честю, але шанси були не рівні, бо мерцям не було числа, і вони не втомлювались! більшість гвардійців убили, когось взяли в полон (як от мене). Королеву стратили того ж дня.
            Підступний Тадео почав наступ на Фімустакі. Племінник королеви, отримавши владу, не став намагатись битися, а одразу віддав трон королівства Безжальному. Той, своєю чергою, віддав частину територій, на які зазіхала Гірна Імперія, аби залагодити конфлікт. 
            Так королівство Фімустакі пропало з карт! Мене продали в рабство у місто Стулт.  Там би мене і купили, і колись славетний Річард д'Ебутсо став би іграшкою в руках у якогось капризного велетня. 
           Але мене знайшла Василіса. Вона викупила мене, і дала трохи грошей, аби я міг повернутись додому. Але я відповів їй, що дому у мене більше не має...
         Я став жити у "Щурячій таверні". Гроші закінчилися через кілька місяців, але Алехандро був до мене добрим, а тому завжди пригощав своїм коштом. Після того Василіса стала часто мене провідувати, і радити взятись за розум, і перестати пиячити. Але я її не слухав... От така історія... 
        Альберт уважно слухав розповідь. В кількох місцях вона нагадала йому про його загиблого побратима Никифора. 
          Після хвилинної тиші д'Ебуцо ліниво звів пухнасту брову:
           - Ну, а тепер ти... 
           - А що я? Вихованець Баби Яги, став досить посереднім чарівником-невдахою. Оцінки не дуже, але я вже напевно вигнаний із ВТЗ. Жив нудним життям. Лише один день... День, коли Яга позвала на поміч... Все перевернув!... Тепер я весь час потрапляю у пастки, вбиваю людей, прориваюсь через кордони, і беру участь у баталіях континентального значення!...  Ось, куди мене це завело... 
        Він раптово замовк. Річард прослідкував за його поглядом, і натрапив на звичайну стіну... На перший погляд!
         Придивившись уважніше, він помітив, що в цій частині стіни, стирчала цеглина! 
           - Це ж мені не привиділось?  -  запитав Альбі. 
           - Ні... Це ж стіна якоїсь будівлі!  -  вигукнув Рік   -  А якщо тут є будинок, то є і шлях на поверхню!
          Альберт було засумнівався, бо ж печера ця утворилася відносно нещодавно, напевно вимита якоюсь підземною рікою. Але зараз усі думки були відкинуті, і він разом зі своїм напарником кинувся ламати стіну. 
           Вона виявилася дуже міцною! Хлопці колотили кайлами як навіжені. Прогрес був слабкий, але він був! 
           Через кілька годин тріщина в стіні уже давала підстави сподіватись, що усі поневіряння скоро закінчаться.  Між тим останній смолоскип догоряв. 
           І ось, коли вогник уже ледь-ледь жеврів, стіна тріснула... І із неї витекла незрозуміла рідина... 
         Зараз Альберт звернув увагу, що цегла, яку вони ламали, була зроблена із матеріалу, що глушив магію. Так само як і рідина, що зараз вилилась їм мало не на ноги. 
         Річард кинувся до середини, слід за ним і чарівник. 
         Обидва заклякли на місці...
         Крихітна кімната, в яку вони потрапили, до цього була наповнена тою самою рідиною. По середині стояла непримітна статуя, і більше нічого! Ні дверей, ні вікон, ні колон, ні чогось іще! Лише статуя, цегла та рідина! І ще двоє заручників підземель, які уже не мали сил боротись іще, не мали їжі, і от-от мали позбутися смолоскипа. 
        Від такого програшу Альберту підкосило ноги, і він сів на камінь. 
        Річард стояв посеред кімнати, навпроти статуї, яка, здавалося, усміхалася... Ні! Не усміхалася, а саме глузувала з них! Принаймні так вважав гвардієць. 
        - Навіщо?  -  майже впав в істерику Альбі  - Навіщо комусь було так жартувати, й ховати якийсь шматок каменю в середині шматка каменю, під парою сотень метрів суцільного каменю!!!
         - Неважливо!!!!  -  скрикнув Рік, який до цього більш менш умів тримати себе в руках, у будь-якій ситуації.   -  Ми витратили останні сили, аби наштовхнутись на цю дурнувату каменюку!   - від люті його хвіст настовбурчився, а усе тіло трясло.   Через якусь мить споглядань на зухвалу статую, некошат не витримав, і з усієї сили ударив її. А потім іще... І іще!
        Нарешті від неї неочікувано відламався шматок обличчя, й д'Ебуцо втратив рівновагу і впав. Так він і залишився там лежати, важко дихаючи. 
        Альберт теж розкинувся на підлозі, й став чекати смерті. Раптом йому в голову прийшла неочікувана думка, про те, щоб закінчити свої страждання!  
        Він почав обмацувати себе, аби знайти зброю. Але згадав, що меча він загубив у одній із щілин далеко в надрах печер. 
        Але обмацуючись, він натрапив на мішечок, який вирвав у керівника варти. 
        "Тут якісь склянки..."  - подумав він, обмацуючи знахідку   -  "Можливо, тут є якась отрута, що полегшить мені справу..." 
        Він витягнув із мішечка колбу, і вчитався у її назву. 
        Несподівано, його руки затряслися, й ледь не розбили дорогоцінну склянку. Адже в його руках був еліксир "Мана", що відновлював магічні сили!!! 
        - Ріку!  - схвильовано хрипнув юнак   -  Ми врятовані!!!
        - Не смій так казати!  - ледь не з кулаками кинувся на нього некошат   -  Не смій знову давати надію!... 
         - Ні! Цей еліксир відновить мої магічні здібності, і я зможу нас звідси телепортувати! 
         Гвардієць підскочив, і благально прошепотів:
           - Клянися! Клянися самою смертю, що це правда!  
           - Клянуся!  -  вигукнув Альбі, й випив зілля. 
          Раптом він згадав, що телепортація завжди давалась йому важко. А тут іще один "пасажир". Чи не розірве їх на шматки, поки вони будуть переміщатись? Але він відмахнувся від цих думок, бо ж така смерть була кращою, а ніж мордування підземеллям. 
          Відчувши повернення сил, юнак взяв друга за руку, й подивившись йому в очі, та про себе попрощавшись, прочитав заклинання. 
         Залишки повітря навколо закипіли, й друзі розчинилися у чарівній блискавці. В цей момент згас смолоскип. 
         І раптом... зі статуї почулося дихання...