Дружинник упав із гучним гуркотом. Василіса підійшла до нього, і допомогла лягти на лежанку. Після цього вона повернулася до приготування їжі. Яга ж сиділа за столом, і задумливо курила люльку, спостерігаючи за ним.
Чіпка лежав, набираючись сил. Позавчора він проспав увесь день, і користуючись цим, Василіса зрихтувала його хребет. Вчора Яга весь день поїла його зіллям зцілення. Сьогодні ж він із самого ранку намагається встати. Нещодавно це почало у нього виходити, і тепер він намагався зробити крок.
Полежавши ще трохи, Нек вперто почав підійматись знову. Ось він став на ноги, і хилитаючись намагався піймати рівновагу. Не зважаючи на біль, він таки зробив крок. Але коли він переставляв ліву ногу, рана знову стрельнула, і він у котре впав.
Лікар важко зітхнула, кинула не дочищену картоплину, та підійшла до нього.
- Може годі? Ти так лоба розіб'єш! - благально попросила вона. - Рано тобі ще вставати! Рано!
Знову опинившись на лежанці, Никифор почав інтенсивно вдихати повітря, усім своїм виглядом демонструючи, що зараз знову встане.
- Годі уже! - вигукнула відьма - Навіть якщо ти зробиш ці нещасні пару кроків, то це тобі не допоможе побороти Герцога Тіні. Просто змирися!
Чіпка суворо зміряв її поглядом.
- Як хочеш, а я маю знайти й зупинити його! - проказав він, збираючись вставати. - Хтось повинен це зробити... Інакше він продовжить ширити зло! Альбі, Річард... Хто ще має загинути через нього?
- Ти сам у це віриш? - не менш суворо запитала Яга - Я прожила достатньо довге життя, аби зрозуміти, що у кожного своє розуміння добра і зла. До того ж Герцог начеб-то звичайний люд не грабує, податки не збільшує. Це для тебе він злодій, бо захопив твою країну, убив твоїх друзів. А для нього - ти злодій, бо ти йому заважав. Якщо ти не помітив, то на нашому континенті весь час ідуть війни, одним Герцогом Тіні більше, одним менше - немає різниці!
Никифор весь цей час мовчки дивився відьмі в очі, але вона не відводила погляд.
- Хіба не через те, що ми пішли проти Герцога і загинули мій син, і друг моєї доньки? - продовжила Яга - Чи цього мало?
Чіпка знову не відповідав.
- Зрозумій, дурню! Є речі, які залежать не від тебе, і краще в них не лізти, якщо тобі дорога твоя шкіра.
Дружинник і зараз нічого не сказав. Але знову зібрався з силами, і піднявся на ноги. Потім він зробив крок... А потім іще один...
Василіса, що весь цей час похмуро слухала, тепер підвелася, готуючись хапати його.
Але він зробив ще один крок, і упав біля столу, ледь його не перевернувши. Вона хотіла йому допомогти, але він відмахнувся, і піднявся, тримаючись за ніжку столу.
Тепер він підвівся, і твердо сказав:
- Раніше я не мав вибору, і від мене не залежало, навіть те, кого я уб'ю... - шрами знову запекли, а втім, він продовжив - Тепер, я вільний, і сам вирішую, що залежить від мене, а що ні! Кого вбивати, а кого ні! І тепер, мені здається, якщо можна зупинити хоча б одну війну (тим більше таку), то я ляжу кістьми за це... За друзів!
Яга досі не здавалася під суворим поглядом Никифора, але про всяк випадок зіщулилась, аби не було видно, коли вона відведе свій.
- І це буде мій вибір! - закінчив Чіпка - Це залежить від мене!
Після цих слів він відпустив стіл, і продовжив ходити по кімнаті кругами. Відьма більше нічого йому не казала, навіть коли він падав. А упав він після того аж на третьому колі.
Так продовжувалось увесь день. Никифор ходив туди-сюди, падав, підіймався та знову ходив, і знову падав. Василісі вдалося змусити його поїсти лише раз, після чого він ще довго продовжував ходити, перш ніж ліг спати.
Наступний день проходив так само. Василіса готувала їсти, Яга в основному сиділа за столом і курила, а Никифор все ходив.
Ще через день він уже міг ходити не падаючи, і спина боліла все менше.
Нарешті він навіть вийшов на ґанок. Холодне повітря ударило в обличчя. В цій частині континенту вже була глибока осінь, уже майже зима! Але дерева навкруги (не тільки хвойні), були зеленими.
- Де це ми? - зайшовши назад, поцікавився Нек.
Яга дивилася в одну точку, і очевидно була в нірвані. А в тім відповіла:
- В Ельфійському лісі, неподалік від кордону з Козацькою Державою. Ми з Хатинкою колись жили на цій галявині, а вона схоже запам'ятала це місце, і ось ми тут.
Здібності Хатинки за всі ці часи все не переставали дивувати дружинника, але він не подав знаку, і продовжив ходити.
Наступний день він почав з віджимань від підлоги. Там де спина уже не дуже заважала ходити, віджимання від підлоги далися зі значними труднощами. Василісі здалося, що його хребет от-от знову з'їде зі свого законного місця, коли він робив перше віджимання. На другому щось почало сильно боліти, і він упав. Никифор так і пролежав на цьому місці з годину, поки не зібрався з силами, втамував біль, і не віджався ще раз. Так до п'яти раз. Тоді вже він почав збирати сили на те, щоб підвестися, і продовжити ходити до кінця дня.
Через п'ять днів повторів, він таки зміг знову навчитися більш-менш спокійно віджиматись до тридцяти, і уже зовсім спокійно ходити.
Тоді він почав виходити на вулицю, й підтягуватись на ґанку, коли Хатинка стояла прямо. Нові навантаження знову змушували його спину вередувати, а тому на друге віджимання у нього смикнулись руки, і він упав на землю. Але через якийсь час він спробував знову. А потім знову і знову.
Через пару днів він почав бігати на чималі дистанції по лісу. Там же він і знайшов кілька великих каменів, до яких прив'язав мотузку, і став тягати наче гантелі.
З кожним днем ставало все холодніше, але Никифор все більше проводив часу на вулиці, змагаючись із ранами. Яга спостерігала за цим, але нічого не говорила. Натомість вона просто задумливо курила люльку, час від часу даючи Василісі то зілля сили, то зілля зцілення, щоб вона змушувала Нека їх приймати разом з їжею.
Дівчина виносила дружиннику горщики з їжею, і зазвичай він відмовлявся, запевняючи що не голодний, але з часом просто мовчки брав. А скоро почав дякувати, і навіть іноді просити ще.
Так пройшло кілька тижнів. Струмки, що протікали лісом тут і там, тепер часто покривалися льодом.
До цього часу біль уже зникла. Чіпка тепер без проблем переносив ранкові віджимання, підтягування, пробіжку, віджимання з додатковим навантаженням, підіймання "гантель" (а також уже міг підіймати й великий камінь, з пів нього розміром), пробіжку на швидкість, і з кожним днем вправ усе більшало.
Якщо раніше відьмі було цікаво спостерігати за цим, і чекати - коли він зламається? То тепер вона просто дивилася, і гадала - коли він зупиниться?
Одного дня, він почав бити кулаками по дереву. Спочатку просто морщачись від болю, а потім і від люті! Перед його очима з'являвся Герцог Тіні! Поранена Яга, Альберт! Мертвий Річард... Тіла усіх тих, кого убив Герцог!
Він і не помітив, як збив кулаки до крові, і як прорубав половину дерева. Наостанок перед ним з'явилося обличчя зухвалого молодого дружинника. Нек крутонувся, й ударом ноги доламав дерево, і воно зі страшним шумом повалилося на землю.
Никифор ще деякий час похмуро дивився на пеньок, заспокоюючи дихання. З рештою він випрямився, і рішуче пішов до Хатинки.
Там він дістав меча, що лежав серед речей Яги, і пішов його точити.
Після пари годин процедури, дружинник ударив ним по зваленому дереву. Меч прорубався майже до половини дерева. Тоді Нек дістав його, і поточив іще трохи.
Тоді він повернувся до Хатинки, і почав одягати свою форму.
Жінки мовчки спостерігали за усіми цими діями. Коли Никифор уже одягнувся, заховав меча у піхви, повісив на пояс, і почав збирати речі, Яга вирішила все ж поцікавитись:
- І що ти збираєшся робити, Чіпко?
Він повісив сумку собі через плече, і встав біля дверей.
- Піду до козаків. Постараюся приєднатися до їхніх лав.
Відьма не витримала, і в'їдливо зауважила:
- Ти ж розумієш? Це безнадійно!... Ти загинеш!
Никифор зітхнув, і вийшов із Хатинки. Вони ж дивилися за тим, як він пішов до стежки, і зник за деревами.
Раптом Василіса рішуче підійшла до свого дивану і дістала з під нього рушницю, пістолі, та мішечки з порохом і кулями.
- А ти ще куди? - невесело буркнула Яга, коли дівчина почала одягати теплий одяг.
- Його зараз в такому стані залишати не можна! - відповіла Василіса, обуваючи черевики. - Він, сповнений гніву, або не помітить пастки й загине, або сам уб'є силу-силенну людей, можливо не тих людей! Він же собі потім не пробачить...
Вона ще зібрала сумку з ковдрами, запасним теплим одягом, їжею, та інструментами, після чого поспішила наздоганяти Никифора.
- Он воно що... - похмуро зітхнула Яга, залишаючись на одинці із пустотою і холодом, що проникали через відкриті двері.
Василіса вибігла на стежку, й побачила, що Никифор уже ледь майорів у далечині за деревами. Але у швидкому темпі вона наздогнала його через три хвилини.
- Чіпко! Зачекай! - захекано гукнула дівчина, за десяток кроків від нього.
Він обернувся, і зміряв її поглядом, але здивування не виказав. Коли вона підійшла ближче, Нек розвернувся і пішов далі, кидаючи через плече:
- Вдома не сидиться?
Василіса продовживши шлях з ним в ногу, відповіла:
- Тобі зараз не можна залишатись на одинці з собою! Тобі потрібен надійний друг у дорозі. - дружинник мовчав, і дівчина усміхнувшись додала - До того ж без більш розумного напарника ти пропадеш...
- А головне скромного - і собі усміхнувся він - Це буде небезпечно...
- Після того, як ви звалилися мені на голову, я уже не пам'ятаю, що таке безпека. - вона не збиралася відступати.
Никифор це розумів, і більше не заперечував. І вони продовжили шлях разом.
До кінця цього дня вони досі йшли стежкою, і в основному мовчали, весь час вслухаючись у шум листя під холодним вітром. Вони подолали уже з тридцять верст, коли почало сутеніти.
Компанія нашвидкуруч повечеряла, і зібралася спати. Багаття розводити вони не наважувались, бо це могло не сподобатись місцевим ельфам, які безсумнівно за ними спостерігали. Тому вони знайшли біля стежки невелике вглиблення, й обгорнувшись ковдрами полягали туди.
Та перед цим Никифор, не кажучи ні слова, віддав Василісі меча. Вона намагалася відмовитись, але Нек не прийняв меча назад. Так вони й заснули.
На ранок дівчина прокинулась першою, і визирнула із ковдряного барлогу. Одразу відчувши контраст між спекою в середині, та морозом на вулиці, вона хутко заховалася назад. Після чого довго збиралася з силами, і закутувалась у теплий одяг, перш ніж визирнути знову.
Вона обережно зазирнула до сусідського лігва. Дружинник ще спав. Але спав неспокійно. Він весь час марив, і щось бурчав. Коли вона почала його тихенько будити, він важко відкрив очі, та швидко підняв руку, намагаючись знайти свого меча.
Скочивши на ноги він занепокоєно оглянувся. Зрозумівши, що все гаразд, Чіпка порадив своїй супутниці швидко зібратися. Опісля вони поснідали, перекинувшись кількома словами щодо погоди та уже подоланого шляху.
Закінчивши, Никифор повів їх далі. Трохи по обіді попереду показалася застава.
Василіса дуже зраділа, бо ж страшенно втомилась. І вона була готова побитись об заклад, що Никифор теж. Але знала, що він не зізнається, якщо його попитати, та й приховувати це він умів.
Никифор же не спішив дуже радіти, залишаючи пильність.
Ще здалеку було видно, що біля застави стояв велетень, із гербом Гірної Імперії на одному плечі, та якимось іншим гербом на іншому. Біля нього стояло кілька козаків та Арійців. І у всіх на одному плечі були герби їхніх держав, а на іншому якоїсь невідомої ні Никифору, ні Василісі.
- Здоровенькі були! - усміхнувся один із козаків, закручуючи вуса.
- Здрастуйте - стримано відповів Нек.
Василіса не мала змоги говорити, (не хотіла, аби під час розмови здаватися посміховиськом, коли зуби почнуть стукотіти від холоду), тому лише кивнула.
- Хто такі, і з якою метою прямуєте до Козаччини? - арієць ліниво оглянув їх, беручи з рук козака люльку.
- Ми, якщо можна так сказати, мандрівні воїни - відповів Чіпка - хочемо дістатися до найближчої Січі, аби приєднатися до козацького війська.
Арієць хотів щось уточнити, але в цей момент втягнув дим, і закашлявся. Замість нього подав голос велетень:
- Ну, часи зараз скрутні, тому будь-яка допомога нам не завадить. Можете йти!
Арахмен відкашлявся, і косо подивившись на гіганта, зітхнув:
- Добре, але ж ми повідомимо варту найближчих селищ, і спробуйте хоч щось утнути!...
- Ми зрозуміли, пане, можете не хвилюватись! - ввічливо усміхнувся Никифор, і повів супутницю за плече до Козацької Держави!
Через годину закінчився ліс, і почалися поля. Урожай тут уже давно зібрали, і вони стояли пусті. Тут вітер був ще сильніше і холодніше.
До вечора "мандрівні воїни" мерзли, рухаючись по відкритій місцевості, лиш зрідка перепочиваючи у маленьких затишних садках, що іноді зустрічалися на дорозі.
Коли опустилася темрява, вони залишились ночувати в одному з таких.
Увесь наступний день вони так і рухались далі. Під вечір їм вдалося натрапити на чимале село.
Будинки в ньому звели козаки, що прийшли сюди сотні років тому, і поділили між собою тутешні землі. Вони були схожі між собою. Усі зроблені з глини, укриті солом'яною стріхою, вибілені до кришталево чистого білого кольору, і прикрашені різними візерунками. Але таки відрізнялися між собою розмірами, формою, деякі виконані в іншому стилі, деякі збудовані посеред ставка, деякі закопані під землю, і лише стріха стирчала.
Зараз була пізня осінь, та ще й вечір, а тому на вулиці майже нікого не було.
Тільки якийсь старий гнол сидів на ґанку свого будинку і так сумно тягнув пісню про минулі часи та славні козацькі подвиги, що навіть Никифор ледь не пустив сльозу.
Якісь дві старі сусідки - відьма та демонша пліткували між собою через тин. Людський хлопець тихо перемовлявся на берегу ставка із сором'язливою русалкою, думаючи, що їх не чутно.
Никифор з Василісою вийшли з села, і розпалили багаття біля берега замерзлої річки, домовившись, що зранку вони запитають у когось дорогу до Січі.
Вранці їм попався веселий огр, який залюбки розказав дорогу, пояснив де краще скоротити, і ще й поговорив за урожай! Розмовляли вони приблизно годину, не зважаючи на те, що ні Василіса, ні тим більше Чіпка про той урожай нічого й знати не знали!
Вийшовши з села, мандрівники йшли вказаною дорогою аж до вечора, після чого знову зупинилися на ночівлю.
Так продовжувалося три дні. На четвертий вони йшли через якесь поле, під особливо холодним вітром.
Дружинник йшов попереду, час від часу здригаючись під потужними хвилями вітру. Один раз ледь не впавши, він раптом подумав, як там Василіса?
Розвернувшись, він побачив, що його подруга йшла за десять кроків від нього, ледве перебираючи ногами, і весь час розтираючи руки. Але вона мовчала, і коли побачила, що на неї дивляться, розпрямилася, і спокійно підійшла.
- Замерзла? - із труднощами розтуливши замерзлі губи запитав Нек.
- Може, трохи... - погодилась дівчина.
Він дістав із сумки ковдру, і вкрив її. Вона не заперечувала, але було видно, що її гордість злегка зачепило.
"Ще трохи, і якщо не влаштуємо привал, то закоцюбнемо вщент!" - подумав дружинник.
Але на щастя, через кілька кроків вони забралися на пагорб, і побачили, що не далі як за версту від них уже виднілася Січ.
Побачивши фініш, вони набралися нових сил, і досить швидко туди дістались.
Ззовні Січ була схожа на звичайну потужну фортецю, оточену частоколом. Периметр рясно вкривали дерев'яні башти та, на перший погляд, тут був лише один вхід.
Наблизившись до нього, наші герої зустрілися з двома козаками.
- По такій погоді лишень гуляти, еге ж? - розсміявся молодший із них.
Прибульці не спішили відповідати, переводячи подих. Старший осудливо подивився на свого напарника, і звернувся до гостей:
- Вибачте. З якою метою ви прибули?
- Приєднатися до козацького війська! - нетерпляче відповіла нарешті дівчина.
- Ну, це вам потрібно говорити з Січовим отаманом - усміхнувся козак - Або ж, якщо зустрінете, до нас сьогодні прибув гетьман, він теж може взяти вас до себе.
Вартовий постукав по воротах особливим стуком, і ті згодом відкрили.
- То у вас уже є новий гетьман? - здивувався Никифор.
- А то як же! Але ви заходьте скоріш, бо помрете з холоду!
Двічі повторювати не довелося. Мандрівники хутко подякували, і побігли до середини.
Із середини Січ нагадувала те селище, що вони бачили раніше. Але будинки стояли трохи щільніше. По всій території було розкидано багато вартових башт, і багацько величезних куренів, у яких жили новачки. Такі будівлі були огороджені тином, і на їх території проводились тренування.
Проходячи повз одного куреня, гості бачили молодих козаків, що спритно ухилялися від ударів один одного та блискавично завдавали своїх. Компаньйони здригнулися від одного погляду на них, бо ті зовсім не зважали на холод, і тренувалися у легкій одежі.
Також, обпершись на тин, за козаками спостерігав загадковий чоловік у капюшоні. Він теж не виглядав змерзлим, хоча просто стояв на місці. Його очі на якийсь час ліниво перемкнулися на прибульців, а потім знову повернулися до новобранців.
Дружиннику він здався на диво знайомим, але він не міг згадати, звідки.
Ще його трохи бентежило, що серед усіх хто їм зустрічався, було багато арійців та велетнів, із тепер знайомими гербами. Василіса теж задумалась над цим, але не подала знаку, бо ж думала, що Никифору теж не до цього.
Через деякий час, мандрівники дістались порівняно великої будівлі. Віддалено вона нагадувала звичайну хату (навіть стріха у неї теж була вкрита соломою), але із неї стирчала дерев'яна вежа, із дзвоном на верхівці.
На вході Василіса не стала чекати, поки їх знову запитають те саме, і одразу повідомила ціль візиту.
Їх пропустили до середини. Там вони пройшли крізь пару невеликих, але затишних зал, і потрапили до кабінету.
Там за столом сиділи отаман і писар, обговорюючи якісь свої справи. Помітивши гостей, вони притихли, звертаючи всю свою увагу на них.
- Ці прийшли до вас, панове! - повідомив вартовий - Вони що до вступу до козацького війська!
- Добре, Борис, можеш бути вільний! - сказав отаман, і встав зі свого місця, аби потиснути чужинцям руки. - Мене звуть Олександр Кнуробій, я тут січовий отаман! Ласкаво просимо до Батирлиської Січі!
- Здрастуйте, панове! Це моя супутниця Василіса Світлоока - при цих словах дівчина кивнула - А мене звуть Никифор Піддубний.
Писар дістав товстеньку книгу, і почав туди щось записувати. Гості ніяково мовчали, бо очікували, що їх зараз закидають запитаннями. А отаман мовчав, бо не мав ніяких запитань. Він таких новобранців бачив по сто штук за день! Тому тишу порушувало лише скрипіння пером по пергаменту.
- Якій зброї віддаєте перевагу? - раптом запитав писар - Ближнього бою, чи дальнього?
- Ближнього - чітко відповів Нек.
- Дальнього - повідомила дівчина.
- Ага... Бойовий досвід є? - продовжив писар.
- Так, трохи є - слабо усміхнувся Чіпка.
- Я побувала в одному бою - відказала Василіса.
Писар старанно виписував кожну літеру. Друзі може і не помітили, але той устиг просканувати їхню зовнішність, і систематично все зафіксувати у книзі.
- Добре... - з рештою позіхнув він - Тепер ми підемо на тренувальний майданчик, і ви покажете, що умієте, після чого ми вирішимо, куди вас записати.
Друзі з неохотою поплентались на холодну вулицю, що після теплого приміщення здавалася ще холоднішою!
До Василісиного майданчика з мішенями було ближче, і вона пішла туди.
Там стояла бувала козачка-берегиня. Вона прискіпливо оглянула дівчину, і давши свою рушницю, запропонувала стріляти по мішенях.
Цілі були розташовані за тридцять метрів. Новобранка трохи нервувала, але все ж це не могло зрівнятись із тим, що вона в минулому пережила, а тому страх було швидко опановано.
З десяти цілей вона влучила у вісім. Три із них були вражені прямісінько у "яблучко".
Інструкторка присвиснула:
- Непогано! Для козака, звісно, так собі, але для новобранця дуже навіть добре! З тебе буде діло!
Василіса трохи почервоніла, але опанувалася, і стисло подякувала. Після цього вона пішла на сусідній майданчик, де було випробування дружинника.
Він, без обладунків, без форми, і у звичайних сорочці та шароварах, стояв у колі козаків, що вибудували собою невеличку арену.
Раптом із натовпу вийшов якийсь хлопець, і накинувся на нього. Втім, він одразу ж був кинутий на землю стриманим ударом Никифора.
Розвеселені козаки штовхнули до нього ще двох. Не набагато довше вони протримались на ногах, перш ніш були повалені, і кинуті назад.
Так повторювалось ще кілька разів, з усе більшою та більшою кількістю супротивників. Згодом вони уже навалилися на нього усі разом!
Бій тривав з пів години. Піднялась густа курява. Василіса з одного боку знала, що Никифору в будь-якому випадку нічого не загрожує, а з іншого - однак нервувала. Кожен вирублений козак лякав її, бо деякий час був для неї схожим на мертвого.
Коли курява вляглася, навколо розстелився цілий килим із воїнів. З рук Никифора вирвався останній козак, біжучи підіймати свого друга.
Попри всі страхи Василіси, усі вони скоро повставали із землі, й кожен неоднозначно висловився в адресу Чіпки. Хтось на нього лаявся, а хтось весело хвалив за майстерність.
За цим усім спостерігав той загадковий чоловік. Зараз він спритно перескочив через тин, і підійшов до Никифора, що уже приймав вітання від інструктора та подруги.
- Не втомилися? - ввічливо запитав незнайомець.
Нек якраз думав витерти піт з чола, але раптом передумав і відповів:
- Не дуже... А я вас знаю?
Чоловік усміхнувся.
- Не думаю, хоча ви мене могли бачити під час фінальної битви у Стулті... - незнайомець злегка відтягнув капюшон. Василіса раптом здогадалася:
- Та ви ж особистий характерник Миколи Брата Вітру!
Тур кивнув. Дружинник недовірливо примружився.
- Звідки ви знаєте, що ми там були? - зауважив він.
- Ох, про це я вам і повідомлю, але не тут. Бачте, я саме вас і шукав! Зараз Гірна Імперія майже пішла слідом за Лукомор'ям, і я об'єдную на своєму боці усіх, кого тільки можна! Ходімо за мною, і я вам усе розкажу.
Характерник протягнув їм руки. Василіса подивилася на Никифора. Той не спішив згоджуватись. Але вона все одно рішуче взяла Тура за руку, хоча і своїм суворим поглядом давала зрозуміти, що йому не слід з нею жартувати.
Чіпка одягнувся, стис свою зброю, і теж взявся з характерником за руку.
- Ви не пошкодуєте! - так моторошно усміхнувся Тур, що холодок пробіг по спинах.
Дружинник хотів швидко відсмикнути руку, але характерник вчепився намертво. І перед тим, як Нек усвідомив свою безпорадність, вони провалились крізь землю, прямо на очах у козаків.
І найбільше дивувало те, що це якраз нікого і не дивувало!