Між чотирьох вогнів!

                Ляскання металевими чоботами по кам'яним плитам тепер здавалося особливо гучним. Було відчуття, що цей звук оселився в голові, й бив по ній кувалдою із середини.
          Чіпка розплющив очі. Два солдати льодяних людей мовчки вели його сходами. Хоча, скоріше несли, бо ж ще нещодавно він був у відключці. На руках відчувалася вага кайданів. "- Які наївні"  - подумки усміхнувся він. Попереду ще двоє несли Річарда, а позаду чулися нарікання Альберта,  й  пручання Василіси. 
            Колону вів той самий жрець, велично ступаючи кожен крок.
            Альберт через якийсь час перестав нарікати, й вирішив поцікавитись:
            - Гей ти! Куди ви нас ведете?    -   жрець не вшанував його відповіддю, та й було і так зрозуміло. 
            Їх вели до замку, на самісінькому вершечку міста. Вони підіймалися службовим ходом "малечі", й через якийсь час опинилися на відкритому майданчику, оточеному колонами, і який очевидно грав роль літньої тераси для відпочинку. Звідси відкривався вид на все місто. Тут було достатньо високо, Альбі навіть почав трохи нервувати. 
            Нарешті жрець зупинився. Солдати вишикувалися в ряд,  поставивши полонених на коліна, й утримуючи їх. 
            Спиною до них, на краю прірви стояв кремезний льодяний чоловік, вислуховуючи гінця. Той стояв навшпиньках,  і обережно передавав йому розпорядження, раз у раз оглядаючись. 
            - Добре, я все зроблю!    -  відказав  чоловік, і відпустив гінця.  Той швиденько залишив терасу, зникаючи серед саду статуй, неподалік. 
             - Ти закінчив, Дарез?   -   терпляче поцікавився жрець. 
             - Так... І що це за термінова справа, яка не може зачекати?    -   пробурмотів  велет, обертаючись    -   Могутні жреці тіні не можуть розв'язати питання самі...
             Він  оглянув полонених, і закляк. 
              - Що... Що це таке?   -   Дарез неочікувано нервово вигукнув ці слова. 
              - Це злочинці, ми спіймали їх, коли вони намагались залишити місто. 
             - Я зрозумів, бовдуре! Чому ти не убив їх одразу? 
             Жрець похитав головою:
             - Володар доручив тобі убити їх, ти не впорався, і я вирішив дати тобі шанс виправитись! 
              - Знаю, я може і не схожий на розумника   -  роздратовано пробурчав Дарез   -  Але навіть я розумію, що свого ворога треба вбивати одразу, як тільки з'явиться шанс! 
             Поки вони сперечались, Никифор непомітно витягнув руки з кайданів, і сидів на по готові. 
            Раптом він стрімко скочив на ноги, та накинувся на своїх вартових. У нього останнім часом було достатньо практики у боротьбі з льодяними людьми, а тому він за лічені секунди знешкодив усіх, не спантеличених солдатів. 
            Ще через пару секунд він перерубав кайдани своїх друзів, і тепер вони усі схопили зброю, і стали на ноги. 
           Далі події почали розвиватися ще швидше! Никифор метнув у жреця свого меча. Той вчасно зник, залишивши по собі чорний димок,  а тому зброя просвистіла через повітря і встромилася в кам'яну колонну.  
            Біля сходів з'явилися нові льодяні люди, і Річард, передчуваючи нову славну бійку, поправив капелюха, та повів Василісу й Альберта у бій.  
            Дарез схопив свого списа, який стояв неподалік, встромлений прямо у підлогу.
             - Здрастуй, Дарез...    -  проказав Никифор, беручи в кожну руку по мечу.   
              - Здрастуй, дружиннику!     -  кисло усміхнувся велетень, демонстративно обертаючи списа в руці так, що той  випадково торкаючись кам'яної підлоги різав її як масло.    
            Більше не зволікаючи, бугай накинувся на дружинника, неначе скеля, що впала з небес!  
             Від кожного удару земля здригалася під ногами. Никифор спритно вивертався, уникаючи зустрічі з лезом списа, але іноді пропускав удари держалком. 
            Після кількох хвилин битви, Дарез одним подібним ударом жбурнув його на одну із колон. У Нека потемніло в очах, але лише на мить, і він прокинувся якраз вчасно, коли ворог метнув у нього списа. 
             Дружинник ухилився, а зброя встромилася у колону так, що пішли тріщини. Після цього Чіпка вивернувся ще й від Дареза, коли той нісся на нього. 
           Велет роздратовано витягнув списа, й продовжив орудувати ним у ближньому бою.
           Тим часом друзі дружинника пробивалися крізь натовп солдатів униз, сходами, що завертались навколо скелі, на якій і знаходилась тераса.
           Альбі бив ворогів блискавками, скидав униз поривами вітру,  або обпалював вогнем. 
             Річард спритно нищив льодяних людей мечем, пазурами та кулаками. За ним неможливо було услідкувати! 
            Василіса як могла відбивалась від ворогів. На неї наскочив розлючений солдат, і схопивши за шию, намагався перекинути через перегородку у низ.  Паніка запанувала над нею на якусь мить. Але її недарма нарекли мудрою! Вона знала, що зараз страх  - це ворог, і використала усю свою силу розуму й відваги, аби сконцентруватись! 
           І вона змогла дістати меча, й уразити ним ворога. Той закричав, і послабив хватку. Цього вистачило, аби вона вивернулась, і завдала нового удару!
          Річард відкинув своїх супротивників, і кинувся до Василіси. 
           Вона сиділа над своїм мертвим ворогом, намагаючись стримати себе. І знову ж таки, у неї вийшло. 
           Дівчина сміливо підвелась, і знову кинулась  в бій! 
           Альбі витер піт з чола, і подивився на сестру. В її очах було стільки ж сміливості, скільки й жалю. Він знову думав якось пожартувати, але вирішив зробити дещо корисніше:
            - Вони не такі рухливі та гнучкі у цих обладунках. Користуйся цим. 
            Василіса взяла це до уваги, й почала більш ефективно протистояти навалі! 
            Так вони відвоювали близько половини спуску на нижчий рівень. Кожен почав входити у той самий стан із червоною пеленою перед очима, і битва здавалася все легшою. 
            Раптом Річард поглянув вперед, і отетерів:
             -  Трясця твоїй кішці! Обережно! 
            Сходами важко піднявся велетень. Метрів сім заввишки!  Його булава була готова трощити! Про що він і повідомив своїх жертв:
             - Бетсі хоче крові!  
              - Мій друг теж!  -  вигукнув Річард, хапаючи Альберта, і ведучи за собою прямо на велетня!
             - Він з глузду з'їхав!   -  приречено прошепотів собі Альбі, намагаючись не зламати шию на сходах. 
             А Никифор і Дарез продовжували свою битву. Кожен раз у раз завдавав опоненту страшних ран, і кожен вставав, і бив далі! 
             Чіпка порізав ворогу праву руку, (через що той став не так вправно орудувати списом) і обидві ноги, зробивши його не таким поворотким. 
            А Дарез своєю чергою зламав супротивнику ключицю, коліно, й зробив чималу тріщину в черепі, а також спричинив чимало внутрішніх кровотеч. 
            В якийсь момент Дарез перехопив руку Никифора, й ударив його головою. Той повалився на землю, і велет переможно  проштрикнув його списом у груди...
           Але в цей момент площа здригнулася, й почала нахилятися. Це Альбі та Річард повалили велетня, і той зніс собою чималий шмат скелі, на якій все трималося. Через це Дарез промахнувся, і вони разом полетіли вниз по нахилу.      Никифор зміг ухопитися за одну із колон. Згодом повз пролетів ворог, і він автоматично вхопив його за комір обладунків. 
          Велет обперся об підлогу ногою, але цього було б не достатньо, якби Чіпка відпустив. І закінчилася б історія Дареза Мертво Скельного!
          "- Він завдав мені таких поранень!"  - швидко  думав дружинник   -  "він намагався убити нас з Альбі та Ягою! Намагався вбити нас зараз! Він слуга Герцога, який знищив мій дім! Чи маю я право убити його, однім розслабленням пальців?... Так!...  Напевно... Чи може ні? Але ж виживає сильніший!... Так, але чи не такі виправдовування були у князя?... Іноді, цього виправдання не достатньо... Я уже кілька тижнів не вбивав... Чи варто знову починати? Я більше не повинен цього робити!.. Князь більше не  змушує цього робити... Тепер я сам собі господар!!!"
          Никифор з усією своєю люттю смикнув Дареза на себе, а потім одним ударом ноги відкинув його трохи далі від прірви, і напевно зламав кілька ребер. 
         "- Це буде невеличким компромісом"  -   подумки   посміхнувся Нек, перед тим як знову спохмурніти, падаючи зі скелі. 
          Він дістав меча, й почав чіплятися за уламки стін, аби пом'якшити падіння. Це майже вдалося, але при цьому він все ж жорстко приземлився на кам'яну брилу. Почувся страшний хруст. 
         "- Напевно, зламав хребет..."  -  він спробував підвестись на ноги. Це так-сяк вдалося, але при підтримці цієї ж брили   -  " - Значить якщо зламав, то не до кінця"    -  він уперся ногою об каменюку, й з усієї сили смикнувся вбік. В очах не потемніло. Натомість перед ними майоріли різнобарвні картинки.  Коли він прийшов до тями, то рухатись стало легше, але не варто було рухатись надто активно, аби хребет знову не з'їхав. 
           Йому допоміг підвестися Альберт. 
           - Як ти?  -  стурбовано запитав він. 
           Никифору досі було пекельно боляче, тому він  холодно кинув:
           - Неначе мене зламали об каменюку!   -  і рішуче рушив на поміч Річарду та Василісі, які уже спустилися на терасу, що була внизу, й відбивалися від ще більшої маси ворогів.
           Тепер усі четверо билися як одне ціле!  Хоча усі були в тій або в іншій мірі поранені (а один із них не був у змозі рухатись надто швидко, аби не вмерти), вони не слабо давали прочухана льодяним людям! 
          Чарівник та дружинник  мали достатній досвід боротьби з ними. Річард був спритнішим за них обох, а тому з льодяними людьми бився на такому ж рівні. А на Василісу не багато хто наважувався нападати, й сама вона тепер зовсім не боялася!
          Здавалося, що до перемоги уже рукою сягнути! Але ворог мав значну перевагу по численності. Тому через кілька хвилин усіх наших героїв загнали на край прірви. 
          Усі четверо щільно стали в один ряд, разом відбиваючи численні удари. Майже всі стискали закривавлену зброю, і кожен був готовий забрати з собою ще хоча б трьох-чотирьох покидьків!
          Альбі слухав своє серцебиття. Воно було гучним, і швидким. Але раптом воно стало ще гучнішим. І ще, і ще...  
           Скоро юнак зрозумів, що це вже гупає не серце. Він обернувся, й не повірив своїм очам! 
           Проскакавши по дахах будинків знизу, й зупинившись прямо під нашими друзями, його погляду відкрилась Хатинка на курячих ніжках! 
            Але вона мала інший вигляд... Кращий!  Замість даху із гнилих дощок, у неї був дах із густого-прегустого яблуневого листя. Його навіть трохи вкривали яблука!Стіни, що колись були із трухлявих колод і вкриті мохом і водоростями, зараз були вкриті молодими   яблучними стовбурами, і подекуди квітами! Вікна зараз були кришталево чистими, і їх прикрашали віконниці із прекрасними півнями! Дерев'яний півень прикрашав і дах. 
           Гарні, білосніжні двері відчинилися, і відкрили те, що не змінилося зовсім:
           - От шибеники!    -   вигукнула все така ж замурзана, кульгава, і та, що не випускає люльки з рук - Баба Яга, як і раніше       -     Залишиш їх на пару днів, і вони неодмінно попадуть в біду!    
            - А це ще що таке!   - вигукнув, шалено розкривши очі Річард.  
            - Це, порятунок, трясця! Порятунок!   -  майже в один голос вигукнули Альбі й Василіса. 
          Більше гвардієць не запитував. Він взяв дівчину на руки, й стрибнув на Хатинку. Звісно, що вони з легкістю приземлились на ноги.  
        Альбі та Никифор стрибнули наступними. Чарівник допоміг їм приземлитись неушкодженими. Усі четверо без зволікань заскочили до середини, і Яга, проводивши їх поглядом, теж зайшла слідом. 
        І якраз вчасно,  бо льодяні люди почали стріляти з арбалетів, луків, кидатись списами та тому подібним сміттям. Але для них було вже пізно, бо Хатинка, без проблем стрибаючи по дахах, уже пішла із зони досяжності. 
       Дарез, що сидів на уламках тераси, міг лише похмуро проводжати її поглядом... 
  
                                                  *  *  *
        Яга трималася за новеньку піч, що була білосніжнішою за біле, і зіщулено дірявила очима гвардійця. 
         - А це ще хто такий?  -  пробурчала вона.
         Василіса, витираючи обличчя рушником, втомлено проказала:
         - Це мій друг, Річард. Знайомся Річарде, це моя мама, Баба Яга.
          Він чемно вклонився:
         - Для мене честь, познайомитись із найвідомішою відьмою на континенті! У нашій країні дуже захоплювались вашою історією...
        - Навзаєм  -  підозріло відказала Яга, але при цьому таки трохи загордилася. 
        - То ти все ж повернулася?   -  Василіса впала на непоганий диван, що стояв неподалік від пічки, й пильно дивилася матері в очі. 
        - Я ж сказала, що повернуся!   - по старечому  обурилась відьма.
         - Так, але до того моменту могли пройти десятиліття!   -  зауважив Альберт, за звичкою перевіряючи зміст глечику на столі, вкритому білосніжним рушником. 
         - Могли   -  погодилась стара. 
        Запанувала тиша. Річард забрався на піч, Никифор сів на нову лавочку біля розкішного вікна, й обперся спиною об стіну, ледве стримуючи себе від стогону. 
         Настрій чарівника покращився, після того, як він ум'яв три-чотири пиріжки, і він оглянувся навколо.
         Все було на своїх місцях, і у кращому вигляді! Стіл, піч, лежанка, лавки та табурети. Мішки з продуктами, пом'ятий килим. На своєму місці стояла і шафа, щоправда, в ній було і близько не так багато зілля, як раніше. Та й сушених трав, що колись звисали майже з усіх кутків, тепер було на заячий скік. 
          - Отакої!  - присвиснув Альбі, закінчивши жувати  -   Як тобі вдалося відновити Хатинку?  
         - Й сама дивуюсь! Ви ж її розтрощили вщент!   - докірливо гаркнула Яга.   -  Але на ваше щастя, завдяки одному розбитому зіллю, її дух вселився у  містичне яблучне дерево. І мені залишалося лише відвідати мій тайник із позиченими з оранжерей ВТЗ...
          - Поцупленими з оранжерей ВТЗ  - поправив чарівник. 
             - ... Живими квітами, та приготувати зілля зцілення, яке і відновило Хатинку!   
           - І що, з усіма меблями?  -  здивувалася Василіса, знімаючи питання з язиків усіх присутніх. 
          - Саме так, але більше не питай,   -   знизала плечима Яга   -   Хатинка залишається однією з нерозгаданих загадок буття! 
           - І куди ми тепер?  -  ввічливо поцікавився Річард. 
          - Кудись, ген-ген подалі звідси!  Поки сюди не прибули Козаки, й не почався запеклий бій! 
          Усі раптом повернулися до неї. 
           - От дірява голова!  -  буркнула відьма  - Зовсім забула вам сказати! Ми ж, поки сюди добиралися, бачили військо Миколи Брата Вітру! Його козаки скоро будуть тут. 
             - Це одна із тих речей, про які варто говорити одразу!   -  похмуро зітхнув  Никифор.  
             Хатинка проскакала по безлічі дахів, і врешті опинилася на верхівці одного з найвищих будинків. Звідси було видно горизонт за містом, майже у всіх напрямках.
              Льодяні люди уже почали заклопотано бігати по стіні, готуючи все для оборони. І було зрозуміло, чому.
              В далечині виднілися рухомі гори. Насправді ж то були Велетні. І не просто велетні, а армія велетнів! Близько тисячі солдатів, які цілком могли знести скелі, що посміли б стати на їхньому шляху. 
            Вони несли стяги Гірної Імперії, і попереду них йшов сивий батько Хакона, Атлант Стовб Неба.
            Не дивлячись на поважний вік у сто шістдесят років, Атлант мав запал молодого, і з далеку було видно, що його гнів змушував кипіти землю, в нього ж під ногами!
           Наші друзі скупчилися на ґанку, спостерігаючи за велетнями. 
            - Це не козаки...   -  зауважив Альберт. 
           Усі косо подивилися на нього, відмічаючи його кмітливість, але уїдливі коментарі залишили при собі. 
          Яга повернулася в бік, і вистукуючи люльку присвиснула:
            - А ондечки  й козаки. 
          Повернувшись у тому напрямку, усі мали змогу переконатись у її словах. 
          З того боку наближалася друга армія. Вона складалася з кількох шеренг возів, за якими їхали вершники, йшли веселі стрільці, їхали гуляй-городи, рухомі фортеці, гармати, стінобитні машини, вежі для штурму стін, і ще всяка всячина. 
           Складалася ця армія напевно з усіх можливих рас континенту. Від кентаврів до копачів, від гарпій до грифонів, від гномів до гірних привидів, від ентів до німф, від русалок до звичайних людей! Навіть пару велетнів було серед них.  
          Попереду велично їхав, верхи на кремезному гірному коню (який був навіть більший за бика), сатир Гетьман Микола. У своїй руці він крутив сталеву булаву, покриту шаром золота. Поруч йшов моторошний чоловік у хутряному каптурі - його особистий характерник. 
        Військо зупинилось, і чимала його частина почала весело свистіти та голосити.
        Захисники стін нервово дивилися то на ці дві армії, то на своїх командирів, які були не менш налякані.
        Наші герої теж занепокоєно дивилися за всіма трьома ворогами. 
         - Ще можна втекти через той бік міста!   - з надією вигукнула Василіса. 
         Никифор легенько штурхнув її у плече, і коли вона розвернулась, мовчки дав їй, і усім іншим "насолодитись" видом. 
         З іншого боку міста наближалося ще одне військо.  Військо Арійців! 
        Величезні павуки рухалися страшною суцільною хвилею павуків. Рухалися достатньо швидко, щоб уже через пару хвилин опинитися на достатній відстані, аби їх бачили, і аби їх не могли підстрелити.  
          Усі Арійські воїни перетворились на людей, і чекали розпоряджень. В бойовій подобі залишились лише передні ряди. 
           Попереду вийшли два найбільших павуки, і перетворилися на Валерію та Алана Всевидячих. Вони теж чогось чекали. 
           На стіні з'явився Дарез. Він оглянув своїх воїнів, та ворожі війська.
           Атлант обперся на свого сокироподібного списа, і голосом тисяч бурь вигукнув:
           - Дарезе! Я знаю, що ти мене чуєш! Також я знаю, що твій хазяїн десь поруч! Віддай мені Герцога Тіні, і я тебе помилую. Інакше, ми зробимо все по поганому, та довгому шляху! 
            Дарез оцінювально просканував поглядом гіганта, після чого  мовчки розвернувся, й пішов зі стіни. 
             - Як скажеш...  -  усміхнувся Атлант, і вдарив списом об землю.
            Вона задрижала від удару, і ще більше задрижала після того, як уся армія велетнів кинулась в бій.
             Почувши сигнал, Гетьман поправив капелюха, завзято свиснув, і розмахуючи булавою повів козаків на штурм. Воїни у рухомих фортецях почали ритмічно бити у литаври, граючи козацький марш, і змушуючи решту війська весело йти у бій! 
             Валерія теж махнула мечем, і разом зі стінобитними машинами розпочала напад на мур. 
             Розпочатком хаосу послугували гучні падіння статуй, що підняли величезні хмари пилу. 
              Наші герої мовчки спостерігали за цим. Нарешті Яга запалила люльку, і висунула пропозицію:
             - Напевно, безпечніше буде заховатися десь біля центру. 
            Усі підтримали цю ідею, і зібралися йти до середини. Але несподівано, Хатинка почала підійматися над землею. 
            Никифор визирнув у низ, і побачив велетня, який заліз на дах прямо поруч із ними, і почав підіймати Хатинку.
           Сюди ж наближався загін солдатів тіні, на чолі із жрецем. 
           - Не так просто сховатись від Тіні!    -  розсміявся той. 
           Никифор важко зітхнув, і схопивши меча, кинувся в низ.  Річард жваво поправив вуса.
           - Який сьогодні веселий день!  -  усміхнувся він, і кинувся на допомогу. 
          Альберт закотив очі, але теж послідував їхньому прикладу. 
          Никифор рубанув по руках велетню, через що той відпустив Хатинку, і вона впала назад на дах. Альберт додав гіганту ще й удар блискавкою в обличчя, від чого той випав з даху. 
           Гвардієць кинувся на жреця тіні, а дружинник почав обережно розбиратися з льодяними людьми.
               Жрець успішно, хоча і не без проблем відбивав атаки Річарда, створюючи тіньові леза та щити. Його ворог був надто спритним, і тому фанатик почав використовувати телепортації, і нападати з неочікуваних боків. Але той легко ухилявся.   
            Нарешті жрець роздратовано створив величезну тіньову стіну, і почав штовхати нею опонента до прірви. 
            Альберт, що уже розправився з велетнем, вирішив допомогти своєму союзнику, і метнув у жреця чималою каменюкою. 
               Той відволікся, зупиняючи брилу у повітрі, і ослабив хват. В цей момент Чіпка, знайшовши вільний від бою момент, метнув у нього мечем. 
              Зброя ударила того руків'ям, на секунду оглушивши ворога. В цей момент Річард вирвався, і щосили рубанув мечем. 
              Супротивник видав якийсь незрозумілий звук, і схопився за груди. Схоже, сил на втечу у нього не було, і він просто впав, на останок хрипучи:
               - З тіні ми вийшли, у Тінь і повернемось!   
               Останній солдат льодяних людей був вирублений Неком, і Яга гукнула з ґанку:
               - Ви вже закінчили? Нам пора!...
               Відьма ще щось казала, але її заглушив пекельно гучний гуркіт. 
              Це впала стіна неподалік, і через неї прорвалися велетні. Удар спричинив такий землетрус, що обвалилася половина даху, і з нього полетіла Хатинка. 
             Хлопці з жахом підбігли до краю, і подивилися в низ.
             Колишня Хатинка цього падіння не витримала б. Але нова - дуже навіть! 
             Із середини вишкутильгала Василіса. Яга під час падіння кинула об підлогу якусь банку, і звідти вирвалась піна, яка пом'якшила приземлення. 
              - Ми в порядку!  -  крикнула дівчина. 
             Хатинка опинилася під ногами у велетнів, з того й іншого боків, що билися між собою. Весь час вона була на павутинці від того, аби бути розчавленою. 
             Почувся крик Яги, який ледь-ледь долинав з під страшного гупотіння велетнів:
             - Зустрінемося на центральній площі, біля саду! Удачі вам, діти! 
             І Хатинка, маневруючи між ногами гігантів, побігла в напрямку центру. 
           - Чудесно, але тепер туди якось треба дістатись!  -  зітхнув чарівник. Він ненароком глянув на Никифора. 
           Той поправляв спину, і не дивлячись на усі його намагання стримувати біль, по обличчю було все зрозуміло.
           Юнак переглянувся з Річардом, і очікувально подивився дружиннику в очі. 
          Той випрямився, і удавши що все минулося, холодно скомандував:
          - Вперед, підемо дахами, аби не перестріти ненароком ворогів.   -  після чого похмуро додав  -  у нас зараз їх багато. 
          Він з розбігу перестрибнув на сусідній будинок, і побіг далі, збираючись стрибати на наступний. 
          Річард запитально поглянув на Альберта. Хлопець знизав плечима, і побіг за дружинником. Гвардієць усміхнувся, і рушив за ними. 
       Взагалі перескакувати з даху на дах було не так вже і важко. Будинки в Стулті розташувалися між собою досить щільно. Проблеми виникали, коли будинки мали різну висоту. До цього додайте ще й розлючені армії, що билися між собою, ледь не з корінням вириваючи будівлі. 
          Кілька раз стрибуни були досить близькими до того, аби їх розчавили, скинули з даху, або ж зачепили снарядом від катапульт або гармат. Але в цілому просування йшло успішно. 
           Ось хлопці опинилися на даху, який частково був ще й двором, і виходив на вулицю, де сходи вели далеко в низ, і ще далі в гору.  
            Никифор перебіг на той бік вулиці, та почав пильно вдивлятися у різні боки. Через шум шаленого бою, по звуку було важко зрозуміти, наскільки далеко небезпека. Тому залишалося вірити лише очам. 
             Впевнившись, що небезпеки немає, Чіпка махнув рукою, і його супутники почали перебігати дорогу. 
              Але в раз почулось кілька пістольних пострілів, і з-за рогу з'явився гурт козаків. 
                В ньому було дві людини, один сатир, три тролі, та два гноми. На чолі стояв орк. 
               Він витягнув люльку з рота, й усміхнувся: 
                - Гляньте, хлопці! Вони не схожі на льодяних людей, і тим паче на велетнів! 
               - Але і козацького одягу, або хоча б наших гербів на них не видно!   -  зауважив сатир. 
              Никифор швидко в знак миру прибрав руки зі зброї, і навіть відпустив спину:
              - Друзі! Ви чого це? Ми розвідники, потрапили в полон. Роздобули одяг, який тільки змогли, ось шукали своїх! 
         - Майже правдоподібно...   - орк вибив люльку об своє коліно   -  Але над козацьким акцентом треба було попрацювати. Тим більше, що наш Гетьман ще не встиг заслати ніяких розвідників. 
             Альберт докірливо покосився на Чіпку:
            - Друже, ти ж знаєш, що локшина на вуха - це мій хліб, а твій хліб - розбивати шнобелі, коли мій спосіб не проходить!  
            - Вибач Альбі!   -  скрушно зітхнув Нек   -  Схоже, цього разу доведеться відвідати одразу мого хліба... 
            Козаки розсміялися, і кинулись в бій. Річард дістав меча, й оголив пазурі на одній руці: 
            - Ну нападайте, оселедці! Подивимося, з якого ви тіста!    -  він ухилився від удару сатира, й замахнувся на нього рукою з пазурами, але Никифор спритно схопив рогатого супротивника за ногу, й в момент поваливши на землю, вивів з ладу обережним ударом в щелепу. 
             - Я думав ми не змагаємось!  -  здивувався гвардієць. 
             - Вони нам не вороги. Старайтесь не нашкодити їм. 
             - Пречудово! А хто буде старатись не нашкодити нам?   -   сплеснув в долоні Альберт, скасовуючи заклинання вогняного шару. 
            Річард теж був не дуже вдоволений, бо страшенно втомився, і сподівався вирішити все швидше. Але піддавати сумніву "наказ" дружинника не хотів. 
            Стало складніше. Річард заховав зброю, і намагався обережно знешкоджувати козаків.  Це було не легко, бо ті стрибали й крутилися не набагато гірше від нього самого. Але все ж різниця була, і потроху, з потом і кров'ю (буквально) йому вдавалося позбавлятись опонентів. 
            У чарівника закінчувалися сили, але він тримався як міг, і відбивався від нападників. 
           Никифор порівняно швидко переміг гномів та тролів, (зважаючи на свою спину), і кинувся на орка. Той мав у собі не тільки видиму й цілком передбачувану силу своєї раси,  а ще й неочікувану спритність, якою так пишаються козаки. Тому він швидко вивертався від ударів пораненого дружинника. Хоча йому довелось попітніти, й пару раз до нього дійшов міцний кулак Нека. 
          Альбі й Річард змогли побороти своїх супротивників, і вкотре здивувалися тому, як їх випередив їхній похмурий друг. Після чого прийшли йому на допомогу. 
           Чарівник нещодавно вивчив заклинання, яке створювало магічний промінь, який можна використовувати як огорожу, батіг, ласо тощо. Отож чаклунським лассом, накинутим на шию ворогу, він зафіксував орка, а Річард та Никифор разом накинулись, і в досить грубій формі  вгамували його. 
            Тут можна було б і перепочити, але знизу по сходах раптом піднялася ціла орда льодяних людей. Мало того, з іншого боку з'явилася нова партія козаків. 
            Наші герої стрімголов кинулись тікати провулком, і на щастя, в них полетіло лише кілька стріл, після чого два загони не стали витрачати сили на нейтральну сторону,  і взялися до бою один з одним. 
            Тому Никифор досить швидко вивів їхній невеличкий гурт з того місця, і вони знову опинилися на якомусь даху, а потім відновили колишній темп руху. 
            Проте через хвилин п'ять їм на п'яти знову почали наступати небезпеки. 
            В небі з'явилися грифони, гіпогрифи, й дитинчата драконів, верхи на яких козаки відчували себе господарями ситуації, й боялися лише стрільців та мисливців за крилами  - особливі військові сили, для яких знищувати повітряні війська як дитяча забавка. 
            На їхнє щастя, ні Альберт, ні Річард, ні навіть Чіпка не мали честі називатися мисливцями за крилами, тому повітряних монстрів швидко нацькували на них. 
            Вони підлітали впритул,  та хапали свою здобич. Хлопцям поталанило кілька разів виплутатись, після чого Річард почав хитро вивертатись в останній момент, і ламати тварині крило.  До нього приєднався й Альберт. Никифор же поки утримався від такої міри, тому опинився у кінці шеренги. 
             Річард швидко здихався своїх ворогів, і першим дістався краю. Наступна будівля була на пару метрів вище цієї, але для некошатів такі стрибки не були проблемою. 
             Альберт в останній момент збив приставучу тварину, й теж без вагань стрибнув, підштовхнувши себе магією. 
            Останнім біг Никифор. За ним летів один морлок на грифоні. Дружиннику довелося не стримувати швидкість бігу через спину, й він таки встиг добігти до краєчка, та стрибнути. 
          Але хребет саме в цей момент віддав страшенним болем, і Чіпка не зміг стрибнути достатньо високо. І тому він полетів у прірву.
          Майже в останній момент Альберт не думаючи імпровізував, нахилившись до прірви, мало не ниряючи туди. Якби не Річард, який встиг схопити його за ту ногу, що була у повітрі (другою, юнак ледь-ледь впирався в стіну), то це було б марно. 
             Чарівник майже спіймав  дружинника, але пальці не слухались. На щастя, той сам зміг вхопитись йому за руку.  
             Але спина розійшлася таким болем, що Нек майже не міг стримувати крик, і окремі болісні вигуки мимоволі хрипло виривались у нього з вуст. Від цього болю навіть у нього пальці дрижали, і грозилися зіслизнути. 
             - Тримайся, брате!  -  червоніючи від напруги прошипів Альбі. 
              - Я зараз вас витягну! Потерпіть трішечки, хлопці!  -  гукав Річард, напружуючи все тіло аж до кінчика хвоста, аби витягнути їх. 
             Щось почало виходити, але морлок не хотів вгамовуватися, і метнув булаву. 
            Потужний удар розтрощив стіну, в кількох сантиметрах від рук друзів. В цей момент у Никифора закінчились сили триматись, а руки Альберта сіпнулись, і дружинник полетів униз. 
            - Чіпка!   - шоковано  прошепотів чарівник. Після чого уже голосніше закричав  -  Чіпка-а-а-а! 
           Друг зник у хмарі пилу, що спричинили бойові дії, і який здіймався на кілька метрів над землею. 
           Річард витягнув Альберта, й скрушно понурившись зняв капелюха. Він співчутливо поклав йому руку на плече, і опустив вуха. 
           Чарівник кілька секунд переварював інформацію. Нарешті він вийшов із заціпеніння, й опустився на коліна. 
            - Пробач...  -  прошепотів він   -  Пробач!!!    -  крикнув опісля, щосили б'ючи кулаком об поверхню даху. 
          Річард одягнув капелюха, та взявся розлючено оглядати небо.  Він знав Піддубного лише кілька годин, але для нього цього було достатньо, аби щиро бажати помсти за його гибель!
           Грифон показався із за однієї з веж, заходячи на нове коло. 
            Річард почав крутити меча, збираючись метнути ним, але його випередили. Хвиля тіньової сили за мить розірвала на шматки й вершника і звіра. 
             Гвардієць спантеличено опустив погляд, і побачив, як зі своїх сховків, наче нізвідки з'явилося з п'ятдесят жреців Тіні. 
             Він став до бою, і покосився на Альберта. Той продовжував лежати обличчям у підлогу, й нічого не помічав. 
              - Друже, у нас гості!  -  максимально тактовно (наскільки це було можливо), вигукнув некошат. 
             Жреці  швидко оточили прибульців, та напружено почали дірявити їх поглядами. 
               - Як вони знайшли нас?   -  нервово вигукнув один із них.
              - Це не має значення!  -  відказав другий  -  Арійські розвідники думають, що тут є лише один жрець Тіні.
             -  Вони не повинні нікому про нас розказати, інакше все піде коту під хвіст! 
             - Слідкуй за своїм язиком!  - обурився Річард, і кинувся в бій.  
             Проте, майже на рівні б'ючись з одним посереднім жрецем, Річард не міг нічого протистояти п'ятьом десяткам серйозних служителів тіні!
              Тому дуже швидко, в запеклому, але не рівному бою, Річард почав здавати позиції. 
                Коли Альбі оговтався від шоку, біля нього упав ледве живий гвардієць, з численними опіками, ранами та потемніннями у венах.  
               - Для мене було за честь... Битись з вами... пліч опліч...  -  прохрипів той, і обм'як. 
              - Чорт забирай, ні!!!  -  Вигукнув чарівник, вскакуючи на ноги. 
            Тепер у нього на очах загинув ще один друг. Скільки ще їм потрібно?! Він люто, але й приречено дивився на ту пітьму, що стискалася навколо нього, в усіх можливих сенсах.
           Альберт устиг створити навколо них із гвардійцем магічний щит. Захист був дуже слабкий, зважаючи на уміння чаклуна, і на його теперішній стан. 
            Потужна хвиля пітьми з такою напругою тисла на щит, що повітря почало кипіти, з таким звуком, як свистить кипляча вода!  Чаклун згинався під напругою, щільно заплющивши очі, неначе боявся, що вони от-от вистрибнуть з орбіт. Він пару раз розкривав їх, і бачив за прозорим щитом таку пітьму, яку він востаннє бачив лише в очах Герцога Тіні. 
           Щит почав тріщати мов скло, й крізь тріщини до середини проникала пітьма, яка пахла смертю! Смертю... Його смертю!   
           Альберт почав уже навіть дрижати від напруги, намагаючись стриматись ще хоча б пару секунд,  у  даремній надії відтягнути неминуче. 
            З рештою він зробив останній ривок, і випускаючи пар, щодуху закричав. 
            Захист луснув, і пролунав потужний тіньовий вибух...
                
                                         
                                                  *  *  *
            Шум у вухах... Йому такий звук був добре знайомий! За стільки років цей звук став майже рідним. Неначе якесь маленьке звірятко сиділо прямісінько у вусі, та щодуху пищало від болю! Цей звук зазвичай супроводжується запамороченням, а також потемнінням в очах. 
            Останнє так-сяк пройшло, і уже можна було розгледіти будівлю, що підпирала собою небо. А також декількох козаків, що тримали його на мушках своїх рушниць. 
           В його голові почали випливати шматки спогадів. Як він падав з даху, й намагався уповільнити падіння, чіпляючись за стіни, й обдираючи руки. 
           - Шановний! Що ви тут до біса забули?   -   гаркнув один із козаків, заправляючи пістоль. 
         Никифор зрозумів, що упав прямо на воза, і м'яка підстилка врятувала йому життя. Але віз цей належав козакам, і тепер щодо порятунку з'явилися сумніви. 
          Чоловік не дочекався відповіді, й байдуже махнув рукою:
            - Добре, візьмемо цього каліча з собою! Наші от-от прорвуть останні рубежі оборони центру, не варто затримуватись через усяких літунів. 
             Дружинник набрався сил, і спромігся заговорити:
             - Вибачте... У мене немає на це часу!...
             Це було досить несподівано, тому ніхто не встиг вистрілити, коли він підскочив, і висмикнув зброю у двох із них. 
              Поки вони оговтались, він уже біг так швидко, як тільки йому дозволяли рани. Під час бігу спина весь час обпікалась болем, й він ледь знову не втратив свідомість разів чотири.  
               Козаки випустили по ньому пару залпів з рушниць, але у них теж були справи по важливіше якогось там "літуна". 
             Різкі рухи викликали запаморочення, і Нек ледве розбирав, куди взагалі йшов, але інстинкти таки привели його до центру. 
             Він не пам'ятав, як йому вдалося оминути ворогів, і таки дістатися невеличкого саду, неподалік від підйому до замку.  Напевно йому якось вдалось прошмигнути провулками.  
            Чіпка безпорадно ліг за кущами, намагаючись зосередитись, повернути орієнтацію у просторі й розсортувати думки. Раптом його підхопили дві пари рук. Він різко смикнувся, але його не відпускали. Проте руки у нападників були обережними та легкими. 
            - Тихо, тихо!   -  музикою для вух прозвучав скрипучий голос Яги     -    Це ми, все в порядку Чіпко!  
             - Тільки не розмовляй, і старайся дихати рівно!    -   з турботливістю лікаря порадила Василіса.  
              У двох вони занесли його до Хатинки, що стояла біля будиночка садівника, й з боку не особливо виділялась. 
              Дружиннику стало на стільки легше, що він навіть дозволив собі втратити свідомість. Але йому не вдалося поспати довго, бо скоро він прокинувся, й стурбовано роззирнувся. 
               Його голова досі не могла нормально переварювати побачене і почуте, але із того що він зрозумів, у нього визріло питання:
                - А де Річард та Альбі?   
               Він зовсім не звернув уваги на те, що в цей момент Василіса старалася зашити хоча б якісь його рани, й намагалася стримати його в нерухомому стані. 
               - В тому й річ, що ви ж наче б то разом йшли!  -  відгукнулася відьма, що теж була заклопотана, але приготуванням зілля.  
               - Ми розділилися... Я впав... Вони...  - дружинник сам не помітив як знову відключився.  Але лікарка встигла спокійно залатати лише кілька порізів, як він знову прокинувся й продовжив неспокійно шипіти.   -  В останнє я їх бачив на тій височезній будівлі... Найвищій в цій частині міста... 
              Жінки заклякли! Василіса так-сяк взяла себе в руки, і продовжила свою справу. Яга ж стурбовано перепитала:
              - Ти впевнений? На даху тієї будівлі були якісь вибухи! 
              Учена ледве змогла втримати пацієнта на лежанці, коли він шалено намагався підвестись.  Відьмі довелося їй допомагати. 
             - Не може того бути!.. Я  зараз... Зараз піду по них!   -   ще б трохи, і він би можливо почав застосовувати силу. 
             - Дурню! В тебе зламаний хребет!   -  вигукнула Василіса   -   Це диво, що ти взагалі зміг сюди дістатись живим! 
             - Точно!  Ану ляж і не метушись, опудало!   -  гаркнула Яга. 
            Никифор все ж піддався, й упав на лежанку. Але продовжував марити, й наполягати на тому, аби вони врятували друзів.
             Бабця поставила у піч глечик із травами, що мали стати зіллям, та дістала залишки від минулої порції, що була використана для порятунку Хатинки.
             Вона добряче розбавила це водою, та перемішала із невеликою дозою зілля сили. Наступним випробуванням було змусити це випити дружинника, який весь час втрачав свідомість, або без упину говорив. 
              Коли із цим було покінчено, Василіса дошила усі рани, які змогла, й попросила Ягу допомогти їй перевернути Никифора, аби оглянути його спину.
              Під час цього Нек раптом вигукнув:
              - Стійте! Стійте! 
              Він обперся об стіну, й зазирнув у вікно. Жінки не стали йому заважати, але продовжили підтримувати, і собі визирнули на вулицю. 
             З відси було добре видно сходи, що вели у замок, і на яких сидів Дарез, втомлено понуривши голову.
             Землю затрясло - це наближався Атлант, зі своєю свитою.  
             По іншій вулиці сюди йшов Гетьман Микола з козаками та своїм характерником. 
              А з останнього можливого напряму йшла Валерія Всевидяча, супроводжувана своїм сином та чималим військом арахменів. 
             Три правителі зустрілися навпроти Дареза, й із властивою лордам підозрою оцінили присутніх.  
              - Дякую вам, хоробрі чужинці.  -  зі слабо прихованим призирством проказав Атлант.    -   Але далі я впораюсь сам, тому можете залишити моє місто, і піти з моїх  земель! 
         - Ми так і зробимо, після того, як переконаємось, що ти впораєшся, і не утвориш ніяких союзів із нашим ворогом!   -  Владно відказала Валерія. 
               - Так тому і бути...   -  пирхнув гігант  -  Проти нас трьох, і цілого об'єднаного війська, цим тварюкам нічого протиставити!
              Никифор здригнувся, але не від болю в спині...
              "- Ні... Не може бути!... Ні, ні, ні, ні, Ні! 
              Атлант ступив крок вперед, і демонстративно встромив списа у кам'яну підлогу за кілька метрів від Дареза. 
              - Я відгризу тобі голову, і кину до вашої столиці!  - на межі між владним спокоєм і лютим криком прогримів гігант   -   Передаси своєму хазяїну, що він відповість за мого сина!  
                 "- Ні! Ні! Ні-і-і-і!!!" 
            Дарез  усміхнувся, й піднявши голову, зі спокійною зухвалістю відповів:
            - Краще... Сам передай!  
            На дахах по всьому місту  з'явилися жреці Тіні. Вони проробили якісь рухи руками, і небо над містом потемніло ще більше. Але на це ледве хтось звернув увагу, коли велетні почали падати один за іншим.
             Микола та Валерія устигли  з жахом помітити, як перекосило обличчя Атланта, і як потемніли його вени, перед тим як він повалився на землю, розсипаючись у попіл!  
             Така ж доля спіткала усіх арійців, козаків та велетнів по всьому центру міста. Лише з пару десятків людей, включаючи гетьмана, королеву, характерника та принца - залишились живими.  
             На сходах з'явилося одразу двоє жреців, які перемістили з собою ще й чималий гурт льодяних людей. 
             Ще двоє перенесли таку ж кількість ворогів з іншого боку. 
            Купка вцілілих опинилась в оточенні! Усі залишились на місці, з жахом розглядати плід діяння служителів Тіні, лише Всевидяча та Брат Вітру виступили вперед, приготувавши зброю, і готуючись до зустрічі... 
           З пітьми, що досі не розвіялась над тілами велетнів, не поспішаючи вийшов Герцог Тіні. 
            - Із пітьми ми прийшли...   -  його холодний голос неначе вітром обдував льодяні вершини гір.   -  В пітьму нам і повертатися!..  
           Він зупинився навпроти своїх жертв. 
           - То все це... Ти знав?   -   долаючи тремтіння в голосі, запитав Микола. 
          Герцог кивнув.            
          - Ми... Ми подали себе на таці!   -   Валерія продовжувала триматися прямо, але ноги дрижали. 
           Герцог знову кивнув. 
           - Навіщо все це?  -  Микола почав зривати голос   -  Не простіше було прикінчити нас одразу? Там, де й Хакона? 
           - Тоді б у ваших країн було б достатньо часу, аби відновитися після вашої гибелі, та приготуватися до бою. До того ж з вами не було стільки солдатів. Ви сподівалися показати Імперії Тіней усю свою міць, тому завели у ці гори близько третини усієї вашої сили разом! Але ви не знали, що як тільки ви сюди зайшли, ми обступили виходи. І вашим воїнам не вийти з Гірної Імперії... І льодяні люди, матимуть перевагу, як найпристосованіші до битв у гірній місцевості. 
           Микола проковтнув клубок, що підступив до горла. Валерія раптом усвідомила, як усе пропало! 
           - До того ж я не люблю позбавлятися гідних супротивників без поєдинку.   
            Гетьман злісно дивився в очі Герцогу, але не бачив нічого, окрім пітьми, яка його гнітила.  В решті він дістав свою булаву, і підняв з підлоги ще одну. 
             Королева прохрустіла шиєю, і почала перетворюватись на павука.
             Сатир з неймовірною швидкістю накинувся на ворога.  Герцог не встиг ухилитись, як булава вдарилась об шолома, вибиваючи іскри, та шматочки металу. 
             І поки Микола за інерцією рухався далі, на Герцога напала гігантська павучиха, розмахуючи своїми гострими лапами, та отруйним жалом. Йому довелося гарно рухатись, аби не попасти під удар. 
            Знову підскочив сатир, і почав щосили калатати по обладунках, крутячись навколо ворога з такою швидкістю, аби той не міг нічого йому зробити. На його щастя Герцог був не надто рухливим, та не спішив діставати меча. 
             Валерія замахнулася лапою, і майже відрубала супротивнику голову, але той ухилився, і вона лише зачепила перо на шоломі.  
            Ось Гетьман зайшов на нове коло, замахуючись одразу двома булавами. Раптом в цей момент супротивник махнув плащем, збиваючи його з ніг, і ще й зажбурнув  на кілька метрів. 
             Королева ударила Герцога жалом. Проте він неочікувано спритно вивернувся, схопив її за лапу, щосили розкрутив та ударив об підлогу, відриваючи її. 
             Вона різко перетворилася на людину, й схопилася за значне поранення збоку живота, там, де у павука була відірвана лапа. 
             Всевидяча роздратовано, майже істерично крикнула:
             -  Та хто ти такий?!    -  і замахнулася на нього мечем. 
            В цей момент Микола стрибнув на нього ж, потужно замахуючись копитом. Але замість удару у відкриту область шолому, воно зустрілося з рукою Герцога, і козак відлетів назад. 
            До нього ж слуга Тіні відправив і Валерію, схопивши за руку, й перекинувши через себе. 
           Через кілька секунд вони були на ногах, і переводили дух. Кожен уже закипав, у своїй люті!
            Як завжди, емоції Герцога не були зрозумілі, поки він не починав говорити. 
            - Схоже, що я помилився...  -  в його голосі чулось розчарування. 
            Воїни розізлилися  ще більше. Їм більше не потрібен був відпочинок - вони хотіли розплати! 
            Вони одночасно зрушили з місця, розмахуючи зброєю. 
             - В ім'я Арії!   -   закричала Валерія
            - В ім'я загиблих братів і сестер!  -  підхопив Микола.  
            Раптом, коли вони наблизились, Герцог блискавично схопив їх. Її за шию, а його за роги.
            - ...Ви не такі вже й гідні супротивники...   -   Тепер його голос не нагадував про вітер... Тепер це був звук гільйотини! 
            Він підняв їх над головою, і усією своєю міццю ударив об землю!
            - Мамо!...  -   крик Алана  супроводжувався страшним хрустом. 
            Усі присутні здригнулися. Ворог підвівся, і тепер велично стояв над тілами своїх жертв.  В руці у нього залишився один ріг сатира. 
            - Будь ти проклятий!   -  крізь сльози крикнув принц. Через кілька секунд юнак уже витер ці сльози, і сповнений злості, перетворився на павука. Не меншого, а ніж була нещодавно його мати! Чудовисько стрибнуло на Герцога, готуючи жало. 
             Але той одним ударом відбив його назад, та ще й змусив перетворитись на людину. 
             - Ти надто юний, хлопче. Не варто... 
             Характерник допоміг арійцям підняти їхнього принца, після чого люто подивився на служителя Тіні.
             Той пильно оглянув  його, і мовив:
             - Цікаво... Я відчуваю в тобі небачену міць... Хто ти? 
             -  Я - Тур, друг і особистий характерник гетьмана Миколая!   
             - Он воно що... І чи бажаєш ти, випробувати долю? 
            Герцог розправив плащ, неначе припрошуючи до битви. Тур зробив рішучий крок, але різко зупинився. Він провів поглядом по уцілілім, та по Алану. Було видно, що він робив важкий вибір.
           З рештою характерник зітхнув, і відказав:
            - Наступного разу, безумцю, наступного разу!   -  після чого зробив якісь чудернацькі рухи руками, прошепотів незрозумілі слова, і провалився крізь землю, разом із рештою людей. 
            Герцог якийсь час постояв на цьому місці, задумливо втупившись в землю, а потім пішов до Дареза, роздавати розпорядження. 
             Весь цей час наші друзі із затамованим подихом спостерігали за цим. 
             Тепер Никифор важко упав на лежанку.
             - Знову... Знову він це зробив!...   -  болісно прошепотів Чіпка. 
             Василіса тихо сиділа поруч, скрушно дивлячись у підлогу, й стримуючи сльози, що так і просилися назовні, після повідомлення про загибель Річарда та Альберта.
             Яга навіть не змогла закурити люльку. Вона просто заправила її травами, а потім, передумавши, поклала в кишеню, розсипаючи її склад. 
             - Що ж, діти...   -   відьма дістала якесь зілля, і почала розливати його по підлозі.   -   Як це все не сумно... Але треба йти!
             Діти мовчали. Та й сама вона після цього більше нічого не сказала. 
             Через хвилину, Хатинка, разом зі своїми пасажирами розчинилась у повітрі. Але цього ніхто так і не помітив.