Таверна щурів

      Під ними пропливали ліси, степи, лани. Містечка, села та фортеці з'являлися та зникали під небокраєм. Сонце відбивалось від хмар, зустрічаючи їх привітним ранковим світлом.
        Вже ніхто не спав. Василіса, що до цього сиділа задумливо, й трохи похмуро втупившись в підлогу, зараз підвела погляд. Пейзаж зачаровував. Минулого дня вони летіли тією частиною континенту, де потроху надходила осінь. Тепер вони були недалеко від теплих гір, що звалися Евентірі. І сонце показало усю красу цих земель, із висоти пташиного польоту! Гірна Імперія не дарма є однією із найулюбленіших країн для художників. 
         Навіть Альберт забув про свій страх висоти. За все своє життя він бачив багато магії, чарів - усяких чудес! Але це... Змушувало затамувати подих!  
         Никифор теж зачудовано дивився на все це. Всі тривоги й турботи вщухли... На якусь мить.
         Раптом він знову спохмурнів, вдивляючись в обрій. Василіса звернула на це увагу, й прослідкувала за його поглядом. 
          - Що це таке?  -   стурбовано запитала вона. 
          Альбі теж це помітив і вигукнув:
          - Невже?!.. Бути того не може! 
          Над обрієм небо було темно сірим. Спочатку, могло здатися, що то хмари. Але ні...
          - Небо чорніє так само, коли жреці Тіні застосовують свої сили   -   пробурмотів Нек.   -  Саджай цю кулю. 
           - Але...
           - Давай бігом!  - не витримав Альберт. 
          Василіса трохи обурилась, але вирішила не сперечатись. Потягнувши важіль, вона направила кулю до землі.  
           Хвилин через десять кошик проламав верхів'я ялинок, і  легенько вдарився об землю. 
           Коли хмара пилу, уламків гілок та трави вляглася, дружинник обережно оглянувся. Навколо нікого не було. Ця частина лісу була не така густа, бо ж зовсім недалеко повинне було знаходитись місто Стулт, до якого вони, власне, й прямували. Це одночасно й радувало, й гнітило. Бо в цьому лісі до них не змогли б підкрастися, але і заховатися від несподіваних нападників було б важко. 
          Втім усі ці стратегічні розрахунки зовсім не турбували чарівника, який одразу ж вистрибнув на землю, й почав її цілувати. 
            - О боги! Земле!   -  ледь не ридав він  -  Нас розділили мало не на вічність! 
            - Далі підемо пішки...  -  ретельно перевіривши усі сторони світу,  скомандував Нек. 
            Альберт на радощах ні слова не сказав проти, й швиденько взявши свої речі, пішов за дружинником. 
            Пройшовши кроків десять, вони помітили, що Василіса затрималась. Хлопці зупинились, і спрямували на неї свої погляди. Дівчина порпалася біля речей. Здавалося, що вона щось шукає. Згодом з однієї сумки вона виловила якийсь предмет.                   
            - Заснула, чи що?  -  вигукнув Альбі. 
            Майстриня поспіхом заховала знахідку собі під сорочку за ремінь. 
             - Ні, уже йду.   -  відгукнулася вона, й забравши ще якісь речі, наздогнала своїх супутників. 
             Вони відновили подорож. Чіпка йшов попереду, пильно вдивляючись у простір між деревами. Чаклун легкою, й на вигляд безтурботною ходою йшов слідом. Але насправді він дещо нервував, згадуючи про останні зустрічі з льодяними людьми. Василіса замикала групу. Під час подорожі вона не раз перечіпалась, у хвилях роздумів не помічаючи камені чи коріння. 
               "Точно не виспалась"  - думав собі Альберт. 
               Через пів години мандрівники вийшли до межі лісу. Перед їхніми очима повстало величне місто Стулт.      
              Гора, яка була на цьому місці у давні часи, була розкопана й буквально зрівняна з землею, щоб побудувати його. До воріт вела широка кам'яна дорога, по якій коли-не-коли їздили поодинокі приїжджі вози й ходили місцеві селяни, і по боках від якої стояли колосальні за розміром статуї. Вони зображали засновника міста, та його нащадків. Загалом десять статуй, і ще одна над воротами суворо дивилася на усіх гостей. Здавалося, що вона сама може зрушити з місця, й покарати будь-якого недруга. Стіни досягали у метрів двадцять заввишки. Звичайно, деякі місцеві велетні могли б перелізти через цю стіну майже без проблем, але зазвичай велетні не чекають нападу від інших велетнів. Так вже повелося, що принаймні від часів Стародавньої Катастрофи усі гіганти жили один з одним у повному мирі, й навіть подумати не могли, нападати один на одного.
           І ось, над цим величним містом майоріли чорні прапори. А біля воріт поважно сидів велетень в обладунках із чорного металу. На стінах стояли льодяні люди, які через щільну броню теж здавалися незворушними статуями.  
         Наші герої мовчки дивилися на все це. Тепер ніяких сумнівів не було.  
         - Імперія Тіней розпочала наступ... Стулт пав!  -  проказав Никифор. 
         Альбі на мить спохмурнів, але одразу схаменувся, й весело вигукнув: 
         - Ну, нічого не поробиш! Пішли назад...  
         - Ні, ми не підемо назад!  -  Василіса суворо дивилася йому в вічі   -  Там мій друг! І ми повинні його врятувати! 
         - Ти з глузду з'їхала?  -  посерйознішав юнак  -  Льодяні люди це тобі не жарти! Якщо ми туди підемо, то не факт, що ми взагалі звідти виберемося! 
          - Зрозуміло... Чекайте мене тут!   -  дівчина рішуче попрямувала до міста.
         Через десяток кроків вона вже майже залишила позаду останнє дерево. Але раптом її грубо схопили, й притисли до стовбура. 
          Василіса подивилася на нападника, й впізнала Никифора. Він з силою стримував дівчинину. На мить їй здалося, що він її от-от розплющить. 
          Вона повільно дістала із ременя загадковий предмет, й приклала Чіпці до живота. 
          Дружинник на це не звернув уваги. Лише відпустив одну руку, й вручив їй якусь тканину. 
          На німе запитання, Чіпка відповів відійшовши, одягнувши капюшон, і обгорнувшись плащем, що був з аналогічної тканини. До них підійшов і Альберт, у такому ж балахоні. 
          - Ти б ще вийшла розмахуючи смолоскипом, із криками "Я тут! Дуже хочу вмерти!"   -  роздратовано прошепотів він. 
         - Якщо хочеш врятувати свого друга, то треба трохи приходити до тями!   -   зауважив Нек  - що з тобою сьогодні?  
         Дівчина обережно заховала артефакт, й одягаючи плащ відмахнулась:
         - Та так, нічого... 
         Нарешті вирішивши усе, вони вийшли на дорогу, й не викликаючи підозр пішли до воріт. 
         Зблизька статуї здавалися ще більшими, і гнітили, тому всім підсвідомо хотілося швидше їх пройти.
          Але біля воріт краще не стало, бо не менш масивний вартовий гнітив майже так само. 
           - Хто такі? З чим завітали?  -  громовито поцікавився він. 
            Альбі знову взяв на себе роль генератора легенд:
            - Ми - звичайні селяни із під Сірогір'я! Прийшли сюди, аби самім перевірити, чи справді у цій частині Імперії Тіней краще жити! 
            Велетень нахилився до них. Ще трохи, і він одним вдихом поглинув би усіх трьох! Своїми величезними очима він підозріло просканував малечу, й зрештою махнув рукою:
           - Проходьте!   -  від його голосу затрусилась земля. 
            - Красне дякую вам, благородний пане!  -  поклонився Альберт. 
            Велетень байдуже почухався, й ліниво відгукнувся:
            - Еге ж, давайте швидко! 
            Їм повторювати не довелося, бо ж вони поспіхом рушили в місто.
           З середини воно було трохи скромнішим, але ті хто був тут вперше, все одно зазвичай високо оцінювали побачене. 
            У місті багатоповерхові будинки можна було на пальцях порахувати. І то, зазвичай вони не були вищими за одноповерхові, бо ж призначалися для "менших гостей". Кам'яна дорога встеляла майже увесь простір між будинками, й переходячи у сходи, вела гостей уверх, неначе на вершину гори. І так, взагалі-то сходи були призначені для велетнів, а тому решті жителів було б не зручно пересуватися містом, яке мало не повністю складається з підйомів. На щастя, зазвичай жителі Гірної Імперії лояльно ставляться до "малечі", а тому не забувають будувати зручні шляхи й для неї. Також майже на всіх перехрестях стояли або статуї, або фонтани, або ж колони. І чимало простору на вулицях займали прапори. Хоча, тепер вони усі були чорними... 
         Там було не дуже людно. Де-не-де пройдуть у своїх справах велетні, там за рогом стояв гурт звичайних людей, і щось обговорював, он проходить патруль льодяних людей, серед яких іноді зустрічались і велетні. 
        А там невеличка групка людей у капюшонах маневрує звивистими вулицями, намагаючись не привертати уваги. 
        - То, як нам знайти твого друга, у такому чималому місті?    -   поцікавився, задихаючись після з тисячі східців, Альберт.  
        Никифор готовий був побитись об заклад, що юнак зараз впаде. Він і сам був не в захваті від усіх цих нескінченних підйомів, але нічого не сказав. Втім, чарівник утримався, й таки дочекався  відповіді:
         - Він завжди в одному й тому ж місці... Хе... Інколи я думаю, що він пустив там коріння. 
         - І що ж це за місце?  -  запитав Нек. 
         Василіса швидко оглянула його, міркуючи, чи відповідати? 
        -  Місцева "Щуряча Таверна".  -  нарешті стримано відказала вона  -   По факту генделик. Тут уже недалеко.
       Дівчина рушила далі, й чарівнику довелося перепитувати на ходу:
        - А чому щуряча?
       - Бо це перша в цьому місті таверна, яка влаштована для істот наших розмірів.
       "Тут уже не далеко", означало ще близько п'яти сотень східців. Нарешті, ще здалеку, відчувся цей неповторний запах...
        Прокашлявшись, Чіпка зауважив, що такий сморід може з'являтися на полі, де одночасно лежить кілька тисяч мерців. 
        Скоро показався і сам заклад. Він розташовувався на одному із перехресть, і здавався невеличкою прибудовою до одного з будинків. Що, в якомусь роді, було  правдою. Колись це приміщення слугувало сараєм. Але, з того часу багато що... не змінилося. Проте, знову ж таки, для людей ця будівля не здавалася такою вже малою. Стріха у таверни була зі старої соломи. На вигляд можна було сказати, що ця солома там лежить іще від Стародавньої Катастрофи. Подекуди на даху виднілася тканина, або звичайна шкіра, якою намагалися закрити критичні дірки.  Над покошеними дверима висіла гнила дошка, із незграбно намальованим на ній пацюком. Можливо власник цього місця не вмів писати. 
         Хлопці переглянулись, і обидва розуміли з обличчя іншого, що їх долає однаковий неспокій. Василіса зупинилася перед дверима, й збираючись із силами, багатозначно оглянула своїх супутників. 
          Це впевненості аж ніяк не додавало, бо хлопці не знали, що їх там чекає. 
          Нарешті поводирка зітхнула, й повівши їх за собою, зробила крок до середини...
         Все було не так вже й погано... В цілому. З середини таверна була приблизно такою ж занедбаною, як і очікувалось. Але сморід був набагато сильнішим. 
        Окрім трьох новоприбулих, в середині була ще сила-силенна усякого люду. Одразу впав у очі кремезний мінотавр, що лише трохи не діставав рогами стелі. Він оглянув підозрілим поглядом прибульців, але нічого не сказавши повернувся до гри в карти з якимось копачем. 
        Ще можна було нарахувати трійку морлоків, одного гобліна, пару гремлінів, кілька сатирів, одного підозрілого вампіра, п'ять п'яних гномів, гірного привида, одного сумного чоловіка, фею без свідомості, а також двох зомбі, що сперечалися за столом у кутку. 
        Саме приміщення виявилось досить просторим, і вмістило в собі не тільки усю цю нечисть, а ще й сім величезних дубових столів, безліч табуретів, дві лавочки, дві опорні балки, барну стійку, кілька бочок, ще й невеличкий танцювальний майданчик (на якому, власне, й заснула фея). 
        Усе це було затягнуте димом, незрозумілого кольору.  
        Альберт ледь не задихнувся, але таки перепитав:
        - Ми точно не помилилися адресою? 
         Василіса зовсім не сумнівалася, але усе ж встала навшпиньки, дивлячись у бік барної стійки, й полегшено зітхнула:
         - Точно. Он він! 
         Компанія прошмигнула між усім збродом, й дісталася іншого кінця генделику. 
          - Річард!   -  радісно вигукнула Василіса. 
          Звісивши чималого пухнастого хвоста, й поклавши голову на стійку, на лавці сидів Річард.
          Судячи з усього, Чіпка вирішив, що це представник раси Некошат. Це стародавній гордий народ, людей, вкритих хутром, з великими трикутними вухами, чималими вусами, очима, й зазвичай пишними хвостами, а також руками, які були чимось середнім між звичайними й звіриними. Це близько-науковий опис. Зазвичай усі описують їх просто як кото-люди. Хоча слово "кіт" для них прирівнюється до лайливого слова! 
           Одягнений він був у звичайний легкий народний одяг. Зелена сорочка, з випаленими на ній ієрогліфами,  коричневі штани, та досить гарні чоботи. При цьому поверх сорочки був одягнений легкий металевий обладунок, з викарбуваними на ньому малюнками чудовиськ, які колись населяли батьківщину Некошат. Серед воєнних атрибутів також були  металеві наколінники, великий шкіряний ремінь, до якого збоку були прикріплені катана і ніж дайто. Біля ніг у воїна стояла рушниця, подібні якій Нек бачив лише у козаків. Стояла вона там досить давно, бо на ній уже красувалася павутина. А на столі лежав капелюх, з великим білим пером, що підтверджував здогад дружинника, про те, що Річард - член королівської гвардії Королівства Фімустакі.
         Нарешті він прокинувся, й обернувся, показуючи своє обличчя. 
          Біле хутро вкривало нижню його частину, і простір навколо правого ока. До речі очі в нього були яскравого жовтого кольору. 
          І було ясно видно, що ці очі добряче "залиті". 
         - Василіса?..   -  таки заговорив він   -  Чи це ти?.. Чи я вщент розбив свій розум...
          - Так, це я!   -  розсміялася дівчина, обіймаючи друга   -   Зав'язував би ти з цим! Коли не з'явлюся, ти завжди на цьому місці! 
         - Ти просто невчасно з'являєшся!   -  вдавано обурився Річард, і нарешті звернув увагу на її супутників   -  А хто ці шановні джентльмени?
         - Ой, вибач!  Ось, це Альберт Гінець Шторму, мій брат.   -  вона запнулась  -   А це... Никифор Піддубний, дру... Елітний солдат Вовчинська! У вас із ним багато спільного... Ну... Е-е-ем... Є дещо спільне! 
          Річард переглянувся із друзями, але в їхніх очах розуміння теж не було. 
          - Що-о-о-ож, радий знайомству!  -  він встав, і склавши руки разом, поклонився, після чого потис кожному руку.   -  Мене звуть Річард  д'Ебутцу, дехто називає -  Рудий Князь Елю, але для друзів просто - Річард! 
          - Дуже приємно.   -  Никифор оглянув Таверну, й поклавши сокиру під лавку, дозволив собі сісти поруч, але на краєчку, аби мати змогу швидко стати до бою.   
          - Сподіваюся, у нас будуть добрі відносини   -  усміхнувся чарівник  -  Не дарма ж ми сюди  добиралися!   -  після непомітного стусана від Василіси, він теж сів поряд. 
           - О! Звучить як тост!  -   д'Ебутцу  весело закрутив лівий вус, і гукнув кудись у  відчинені двері кухні  -   Гей! Алехандро! Чотири кружки добірного Елю нам!  
          Він повернувся до своїх нових друзів, і раптом щось збагнув:
           - Слухай, Василісо, а чого це раптом ти суди надумала приїхати? Та ще й цілу гвардію сюди привела? 
           - Нам потрібен був прихисток, а потім ми ще дізналися, що це місто захоплене, й одразу кинулись сюди!  
            Річард голосно розсміявся, вібруючи усім тілом, від чого навіть здавалося, що він мурчить. 
           - Як це, "захоплене"? Хто вам таке сказав? 
            - Ти що, не бачив армію льодяних людей, що встановила тут свої прапори?  -  Здивувався Никифор. 
           - Він би її побачив, аби не приріс до цієї лавки, й не пустив якір у мої запаси випивки!  -  вигукнув чоловік, що ніс із кухні кружки з Елем. 
           Тепер погляди усіх чотирьох були спрямовані на нього.  
           Це був середнього зросту чоловік, зі середньою статурою, і звичайними очима та волоссям, прикритим звичайною банданою. Але він був мертвий! Його серце не билось, червоні очі пускали дим, а шкіра була бліда, й подекуди гнила. 
          Можна було сказати, що він зомбі, але чомусь він був на них не дуже схожий.
         - Тобто, ви серйозно?   -  раптом перестав сміятися Річард. Оглянувши обличчя усіх присутніх, він зрозумів, що це дійсно серйозно, і отетерів. 
         - І ти мені не сказав?  -  він витріщеними очима дивився на Алехандра. 
         - Я тобі говорив разів дев'ять!  -  обурився той.   - Але ж ти мене не чуєш! Завжди я сиджу і слухаю твої дивні байки, що повторюються по десять разів на годину! А коли я тобі намагаюся про щось серйозне розказати, то ти вирубаєшся, і прокидаєшся через день-два!..
          Під хутром було не видно, але скоріш за все д'Ебутцу  почервонів від сорому, і аби потопити його, разом осушив одну із кружок. 
          І поки той схопившись за голову переварював інформацію, Альберт вирішив втамувати свою цікавість:
          - Скажіть, пане Алехандро, а ви ж зомбі?  
          Бармен усміхнувся:
          - Ні... Наче б то... Все не так просто.
          - У якому сенсі?   -  не второпав чарівник.
         Алехандро  оглянув Альберта, прикидаючи, чи варто йому щось розповідати, і з рештою зітхнув:
          -   Я - останній слуга Кощія. Слугував йому від тоді, як він воскресив мене Короною Смерті... 
          - Зачекай, я думав, що усі раби Кощія померли, звільнившись від його влади!   -   втрутився Никифор. 
          - Так і є   -  бармен гірко усміхнувся  - Але мені поталанило. Мене врятували. 
          - Хто? Як?   -  запитав Альберт, зірвавши питання з вуст в усіх. 
          Було видно, що той не хоче відповідати на це запитання, і він почав бігати поглядом навколо, та раптом зупинився на обличчі дружинника.
          - Ми не бачились раніше?  -  запитав Алехандро. 
            Никифор похитав головою:
           - Останній ходячий мертвець, якого я знав, загинув у лісі німф, біля моєї батьківщини. 
           Бармен задумливо прищулився, й жестом попросивши зачекати, пірнув під стійку, переривати сміття, у пошуках загадкового чогось.
           Скориставшись моментом тиші, майстриня нарешті втрутилась:
           - Це все дуже добре, але нам треба йти! Річард! Давай збирай свої речі, і вшиваймося звідси! 
            д'Ебутцу на диво швидко оговтався, одягнув капелюха,  і ліниво перелізаючи через лавку, кинув:
            - А чого мені збиратись?  Усі мої речі ось  -  він вказав рукою на усі ті пожитки, які були поряд.
            - Тим краще!   -  жваво  підвівся Альбі   -  Тоді не варто витрачати час! Ходімо! 
          Алехандро знову з'явився з під стійки, тримаючи в руках якісь папірці. 
             - Згадав...  -   якось невтішно пробурмотів він, вивчаючи папери   -   Ось, тиждень тому видали зображення "небезпечних злочинців, ворогів Імперії Тіней".   
          Він витягнув із купи пару малюнків, і повернув їх до співрозмовників. 
           З двох пожовтілих, і пропахлих спиртом  шматків паперу на них дивилися графічні Никифор і Альберт. 
           Живі їхні копії заклякли, і неспокійно переглянулись. 
           Першим обізвався Річард:
          - Напевно, таки треба йти, поки хто-небудь не...
          - Ви що, вже йдете?  -  пролунав зверхній грубий голос. 
          Наша компашка обернулася, й побачила, що усі відвідувачі таверни встали у суцільний гурт,  на чолі якого був мінотавр, перегородивши шлях відступу. 
           - На цій папірчині не тільки ваші гарні моськи!   -   вів далі рогатий.   -  а ще й ціна, яку готові заплатити за вас. І вона досить кругленька!  
           - Капець... Знову буде бійка! А я тільки поприбирав!    -  тяжко зітхнув Алехандро. 
           Заколотники почали загрозливо обступати наших друзів.
           - Вартових уже пішли кликати!  Вам не втекти!   -  мінотавр і далі зухвало йшов прямо на них. 
           Річард закрутив вуса, й дістаючи зброю осушив ще одну кружку елю. 
          Василіса рішуче стисла кулаки, й обпершись на стійку взялася за ремінь.
          Мить страху Альберта пройшла, і пальці почали гнівно наповнюватись блискавками. 
          Нек демонстративно поклав зброю, та підійшов до мінотавра в притул, спокійно дивлячись йому у вічі.
         Велет намагався не відводити погляд, але в нього це слабо виходило, тому він просто напружився всім тілом, і погрозливо нахилив над дружинником свої кремезні роги. 
        Його рука-копито блискавично вихопила кинджал, і ударила Никифора... Але той заблокував удар, і вільною рукою щосили провів свою серію нищівних ударів у верхню частину грудей ворога. Після чого відбив відчайдушну спробу напасти лівою рукою, з ноги зламав  мінотавру коліно, і останнім потужним ударом відправив супротивника у відключку. 
         Все це сталося секунди за дві-три. Велет зі страшним гуркотом повалився на підлогу, ледь її не потрощивши, і піднявши стовбур пилу. На останок Чіпка обперся ногою об груди поваленого ворога, і з викликом оглянув решту його спільників.
         Ті з жахом відступили. Хоча, судячи з усього, від своєї витівки вони повністю не відмовились, але уже перестали відчувати себе володарями ситуації. 
         Раптом збоку вистрибнули якісь відчайдухи. Альберт прикрив свого друга, і з відносною легкістю втоптав їх поривом магічного вітру у стіну. 
         - Махач!   -  крикнув хтось.  Почався гармидер. Річард, дивуючись, і розпалюючись витівками своїх нових друзів, вигукнув якісь зшибайголовські слова, та діставши меч дайто, кинувся в бій. 
         Василіса дістала свою зброю, і стала на готові, на Чіпку накинулось ще п'ятеро  розбишак, Альберт здався слабкою здобиччю чотирьом, Річард дико звиваючись та вигинаючись під ударами, узяв на себе ще чотирьох. 
         Його все ніяк не могли навіть дряпнути, бо ж він був дійсно спритний як кіт! І своїми граційними рухами він тікав від ударів, і завдавав своїх, б'ючи то мечем, то пазурами! 
          Тепер до диму в таверні додався і пил. Далі свого носа ніхто не бачив, але при цьому примудрявся вступати з кимось в бій! 
         Один за одним п'яниці падали долілиць. Хто без духу, хто ще мав шанси вижити.  Так могло продовжуватися ще довго, але пролунав несподіваний і дуже голосний звук. 
         Потім він повторився. Усі затихли. Залишки бійців налякано притулилися до стін. Окрім Річарда та Никифора, які впізнали звук. 
        Біля Василіси лежало два мертвих морлоки, які намагалися на неї напасти. А в руці вона стискала масивний пістоль, із дула якого рясно йшов дим.  
        Вона дивилася на них. І у супереч побоюванням хлопців, у її очах не було страху, і начеб-то вона не з'їхала з глузду. Вона рішуче дивилася на тих, хто намагався її убити, і поплатився за це. Але все ж, її очі трохи наповнились вологою. 
         Річард підійшов до неї, і взявши за плечі обережно запитав:
         - Ти як?  
         - Я? Я... Я в порядку...   -   хрипло відказала вона, механічно ховаючи зброю під сорочку.   -  Давайте нарешті залишимо це прокляте місце!
        Усі були цілком згодні, тим більше, що тепер ніхто не наважувався їм заважати. У цій частині континенту вогнепальна зброя досі була в новинку. Загалом нею більше користувалися на сході, там де розташовані Козацька Держава, колись було королівство Фімустакі тощо. Навіть Альберт вогнепальну зброю ніколи не бачив, і тим більше не чув!  
          Друзі нарешті залишили щурячу таверну, й поспішили до головних воріт. Алехандро провів їх поглядом, і пошепки попросив Зевса вберегти їхні душі...
          Шлях назад здався не таким довгим. Кілька разів їм доводилося звертати в провулки, аби не зустрітися зі солдатами, які рухалися в бік таверни.  
          Ось попереду показались ворота. Василіса вже оговталась, і Річарду не довелось її вести, тому вона пішла першою... 
          Раптом велетень-вартовий встромив свою сокиру перед самісіньким її носом, перекриваючи лезом ворота.
            - Стійте! Спочатку формальності!   -  прогримів він. 
            - Ой, вибачте, ми якось забули!   -   розсміявся Альберт, ляскаючи себе по промоклому чолу   -  Звісно!
             Вартовий прищулився, й сказав:
             - А-а-а-а! То це ж ви ті селяни?
              Усі полегшено зітхнули, і Альберт весело відповів:
              - Так! Ми якраз забрали свого нового аграрного партнера, і збираємося відвести його до наших фермерських угідь. 
               - Точно... Ну тоді проходьте!   -   розсміявся велетень, і доброзичливо підняв сокиру. 
               Але за нею тепер стояло кілька десятків льодяних людей.
               Раптом наші друзі відчули слабкість, і потемніння в очах. Після чого їх щось із силою кинуло на землю, і вони почали втрачати свідомість.
               Останнім знепритомнів Чіпка. І він устиг побачити, як наближався жрець тіні, бурмочучи собі під носа їхній улюблений клич:
                    - З тіні ми з'явилися, тінь нас і поглине...