Бджолині сни...

      Жах. Саме такою була перша реакція Альберта. Звісно, він літав на грифонах, гіпогрифах, пегасах, бо ж це входило в програму навчання. Але польоти завжди проводились на висоті, не більшій як десяток метрів, і до того ж зі страховкою. А тут він сидів у дерев'яній коробці, що здійнялася в небо, на пару сотень метрів над землею. Тому він отетерівши вчепився в підвіконня, важко дихаючи, і взиваючи до всіх богів, яких тільки знав.
      Чіпка був стривожений не менше, але, звісно, тримав себе в руках. 
             Василіса також задихалася, разом із братом, але від захвату! 
             - Ви це бачите!  -  радісно вигукнула вона  -  У нас вийшло! Ми летимо! 
              - Тобто, був варіант, що у нас не вийде?!!  -  в істериці викрикнув чарівник, але його ніхто не слухав.  
             Тим часом летюча куля пливла по небу, розтинаючи хмари. Через якусь мить Ківотут  залишився далеко позаду. Пасажири трохи звикли до висоти, і поступово приходили до тями. 
             Згодом вони вже спокійно сиділи навколо пальника (як його називала Василіса), і спостерігаючи за вогнем, думали кожен про своє.  
            - І, куди тепер?  -  запитала Василіса, усвідомивши, що вони летять навмання. 
           Альбі знизав плечима, і перевів погляд на дружинника. Никифор задумливо опустив погляд. Вовчинська більше немає, Лукомор'я теж, Баба Яга врятована, і схоже, що може за себе постояти. Він абсолютно не уявляв, що йому тепер робити. Зрештою вирішивши, що ще можна допомогти Василісі дістатись безпечного місця, а там уже дивитись що і як, він запитав: 
          - У тебе є якісь друзі?   
          - Повно-повнісінько!  -  розсміялася дівчина, але одразу спохмурніла   -  Але так щоб можна було довіряти... Вони всі прибацані законослухняні місцеві, то ж... Ні, в Арії нема.
          - А за межами Арії? 
          Трохи подумавши, вона знову усміхнулася:
          - Так, є один, йому довіряти можна, він мій боржник! Але живе він в Гірній Імперії, та ще й в місті, з небезпечною близькістю до кордонів з Імперією Тіні.
         - Ну... На цій пекельній машині ми швидко туди дістанемось   -  втрутився і собі Альбі, як тільки відчув, що може говорити.
         Винахідниця оглянула своїх супутників, і не побачивши в їхніх очах кращих думок, скомандувала:
           - Якщо так, то тримайтесь! На черзі у нас - Гірна Імперія!   -  І потягнувши один із важелів, вона ввімкнула лопаті, які направили кулю в потрібному напрямку!
                                
                                             
                                             *  *  *
    Очі відкрились з великими труднощами. Але коли відкрились, легше не стало. 
           Навколо лежали уламки повітряної кулі. Вогонь із пальника перекинувся на дошки, і все навкруги було окутане якщо не полум'ям, то димом. Через цей дим, було важко розгледіти щось далі як за пару кроків.  
           Никифор підвівся, й оглянувся навколо, у надії знайти своїх друзів. Але ні Альберта, ні Василіси тут не було. 
            - Агов!  - вигукнув він  -  Аго-о-ов! Ви де?  
           Він гукав достатньо довго, але відповіді не було. 
           "Чорт забирай! Що сталося?"  -  дружинник впевнився, що може йти, і позбиравши навколо свою зброю, вирушив на пошуки. 
            "Саме тому, я надаю перевагу пішому пересуванню"  -  похмуро усміхнувся Нек.   -  "Сподіваюсь, вони не менш цілі, аніж я"
             В диму було не зрозуміло, скільки він пройшов. Навіть якби він залишився на одному місці, це було б непомітно. 
             Але хвилин через двадцять дим став не таким густим. І Чіпка вийшов на відкриту місцевість. З диму з'явилися силуети наметів. Вони були розтрощені, порвані, й деякі з них палали. 
             Це був табір. До болю знайомий Никифору табір. 
             "Ні... Бути того не може... Але ж воно так і є!"  Навколо лежали мертві тіла.  Стріли, списи, мечі, сокири й щити валялися біля них, а то і вкривали їх повністю. Здавалося, щойно всього цього не було, а тепер весь табір був вкритий килимом з мерців. 
              Посеред цього жахіття йшла битва. У центрі був високий хлопець у червоній одежі. Обличчя його було закрите капюшоном. Він тримав у  одній руці меча, а в іншій сокиру. З ним вело бій кілька людей. Вони нагадували своїм виглядом звичайних кочівників.
              Їх було п'ятеро, але битися з ними хлопцю було за іграшки. Тому вже через десяток секунд, вони всі лягли без духу.  
             Хлопець ледь захекавшись стояв над купою мертвих, яку наробив, і явно смакував свою  перемогу. Нарешті він помітив Никифора, який весь цей час безсило дивився на нього, не в змозі стримувати сльози. 
            Незнайомець усміхнувся йому, і помахав рукою. Нек упав на коліна, й схопився за голову.
             - "За що?.. Чому!!!.. Коли ти даси мені спокій!!!!!"  -  кричав він.
              - Ти знаєш за що...    -  пролунав безтурботний дитячий голос.  
               - "Ні... Не може бути"
               - Так воно і є.   -  дівчинка вийшла із диму. 
              На вигляд їй було не більше семи років. Світле волосся було мало не більше за неї саму. Обличчя рясно вкривали веснянки. В руках вона стискала саморобного дерев'яного кота. Великі зелені очі з цікавістю дивилися на дружинника. Босими ногами вона стояла прямо  на  калюжі крові.  
              Незнайомець знову усміхнувся Чіпці, а потім почав наближатися до дівчинки. 
               - Стій!   -  Никифор  стрімко став на ноги  - Ти не посмієш! 
               Хлопець не звертав на нього уваги, і вже підійшов до дитини впритул. Він замахнувся своєю масивною сокирою та ударив... 
               Але дружинник вчасно штовхнув його, тому дівчинка не постраждала. 
                Почався бій. Никифор сипав на свого супротивника ударами так, як  ніколи за своє життя. Але той легко вивертався, і завдавав своїх ударів. 
                Битися з ним було важко. Він часто бив спочатку однією рукою, а потім одразу неочікувано бив іншою, у відкриті місця, і Нек ледве устигав блокувати удари. 
                Бій загалом був важкий, і опоненти бились на рівні. Хоча, незнайомець все ж був спритніший. 
                Ось він ударив сокирою, але Чіпка вивернувся, і тоді, продовжуючи описувати зброєю дугу, він розкрутив її та метнув у дівчинку.   
                 Маневр був настільки неочікуваним, що дружинник не встиг перехопити зброю, і йому довелося усією своєю приттю стрибнути до сокири, приймаючи удар на себе. 
                На мить в очах потемніло. Коли розвиднілось, то він уже лежав на землі, а сокира стирчала з грудей. Чіпка відкинув голову, і побачив, що дівчинка навіть не думає тікати. 
                - Рятуйся!  - вигукнув він, і витягнувши сокиру, з новою силою кинувся на ворога, продовжуючи кричати  - Рятуйся, кажу тобі!!! 
                 З такою раною битися було ще тяжче. Він стримував незнайомця як тільки міг, раз по раз оглядаючись. Але дитина не зрушила з місця. 
                 - Будь ласка! Біжи звідси!    -   благав він. 
                Нарешті супротивник вивернувся, й схопивши Никифора за шию, щосили вдарив об землю. Не зважаючи на біль, той збирався підвестися, але хлопець витягнув із землі списа, і проштрикнув ним дружинника, прибивши до землі. 
               Сил пручатись уже не було, і Нек лише дивився на свого ворога. Капюшон спав з його голови, і тепер було видно обличчя. 
               Йому ледь можна було дати років вісімнадцять, але шрами уже прикрашали його обличчя. На ньому ще тільки почала проявлятися борода, а вуси були ледве помітними. Його голубі очі переможно і з призирством дивилися на свою жертву. 
                 Тепер він встав, і взявши меча, знову пішов до дівчинки. 
                 Никифор схопився за списа, намагаючись звільнитись, але той намертво засів у землі. Тоді він використав залишки сили, аби зламати палицю, й витягнути себе. 
                   Але коли він таки зміг стати на ноги, було вже пізно...   Молодий дружинник тримав на руках мертву дівчинку, і зухвало усміхався.
                  - Ні... НІ!!!   -   вигукнув Никифор, і схопивши меча, кинувся на ворога...
                 
                    
                                       
                                              *  *  *
    Він схопив його, і притиснувши до стіни, приклав лезо йому до шиї. 
          Альберт не наважився пручатись, і завмер. Він лише злякано дивився на свого друга. 
          В цю мить Никифор ледь не відтяв йому голову. Тепер він оглянувся, й зрозумів, що досі знаходиться на повітряній кулі. Василіса лежала у кутку, й судячи з усього, спала.  
           Дихання повернулося у норму. Нек полегшено видихнув. 
            - Може, вже відпустиш мене  - обережно прохрипів чарівник. 
            Тепер дружинник раптом усвідомив, що сталося, й відпустив свого друга. 
            На його шиї залишилася червона лінія, у кількох місцях якої потекли маленькі цівочки крові. 
             Чіпка відкинув меч убік, неначе той обпалив йому руку. 
              - Пробач... Я... Не знаю... Пробач...  - скрушно  сказав він, відійшовши в інший кінець кошику.    
             Альбі взявся за шию, і прокашлявшись, вдавано байдуже відказав:
              - Нічого, все... кхе... Добре... 
              Никифор відсунув штори, й визирнув у вікно, обхопивши голову руками. 
              Альберт на деякий час затих. Потім, прийшовши до тями, він обережно підійшов до друга. 
                - Що це взагалі було?   -  запитав чарівник. 
                Дружинник не відповів, а лише болісно потупив погляд.  
              Зазвичай, така відповідь цілком влаштувала б не зацікавлену цікавість Альберта. Але зараз той справді був занепокоєний.
              - Зазвичай я раніше всіх засинаю, і пізніше встаю. Тому нічого не помічаю.  -  зауважив юнак  -  Але ще під час подорожі до Василіси, я помітив, як ти неспокійно спиш, і хапаєшся за зброю уві сні. Тоді я був зайнятий своїми думками, і не питав тебе про це. Але зараз...  кхе... кхе...  -  він демонстративно потер шию.   -  Кажи, що з тобою?
             У дружинника знову почали боліти шрами на правій руці. Біль була невимовна, але він майже спокійно, хоча й тихо, відказав:
           - Таке іноді трапляється в останні роки. Пусте... 
           - Хе! Пусте? Ми тут у замкненому просторі будемо ще хтозна скільки часу із людиною, яка голими руками може вбити з пару дюжин людей, і яка вночі не розбирає де друг, а де ворог! Тож це зовсім не пусте!  
          Никифор не відповів. Біль посилювався, й він уже був не в змозі терпіти, і стис шрами лівою рукою. Ще б трохи, і він би зламав собі правицю!
           - Ну давай!  -  Альбі штовхнув його у плече  - Ми вже стільки разом пройшли! Можна сказати, що ми з тобою уже як брати! А брати можуть розказувати один одному, що у них на душі!    -  Никифор вагався. Він знав, що те що в нього на душі, не сподобається нікому.   -  Розкажи, і тобі легше стане. 
           Чіпка здався, і тяжко зітхнув.
            - Це було дуже давно   -  почав він. 
            Розказував він тихо, так що Альбі доводилось з усіх сил вслухатись у кожне слово. Часто він робив довгі паузи, вагаючись, чи розказувати далі, чи зупинитись, але врешті продовжував
              "Я тоді був ще хлопчиськом... Навіть молодшим за тебе... Років сімнадцять, якщо не помиляюсь. Хе... Пів життя тому!... 
        Ми були молодими й відданими дружинниками. Тоді нашим батьком був наш командир... (Тоді в нього ще була блискуча чорна борода!)... А нашою матір'ю була сама Дружина... Іншого ми не знали... Ми виконували всі накази князя, який тоді був ще молодшим, ще гарячішим ніж зараз... був... 
             Як зараз пам'ятаю... Ми тоді проводили зачистку західного краю тодішнього Вовчинська від розбійників... Я сказав зачистку?... Так, бо це була справді зачистка!... Жодного ми не брали в полон... Усі розбійники були скошені, неначе трава косою... 
             Після цієї місії, ми стояли табором неподалік, і чекали, поки князь, що брав участь у битві, не дасть інших вказівок... Ще пам'ятаю, як ми у вільний від битв і тренувань час все одно продовжували тренуватись, точили зброю, випробовували броню, і з нетерпінням чекали нову битву!... 
              Після обіду того ж дня, коли ми закінчили з розбійниками... Розвідник доклав про табір кочівників, що стояв неподалік, біля кордону з Вовчинськом. 
              Князь вирішив піти поговорити з ними, і взяв із собою одного перекладача, та чотирьох дружинників, для захисту. Серед них був і я. Ще там був Фенікс, про якого я тобі розповідав, але тоді я з ним не був знайомий... Тоді більшість із нас взагалі були пихатими, й замкнутими, а тому не дуже водили з кимось знайомства... 
              Отож, ми прийшли до їхнього табору. Нас зустріли дружньо. Своїми жадібними до бою очима, ми зауважили, що у багатьох із них не було путньої зброї... 
              Їхній вождь радо привітав нас! Князь стримано потис йому руку, і почав допитуватись - хто вони такі?.. 
              То були кочівники із південної частини континенту. Кожен рік вони мігрували  на північ, уздовж кордонів Вовчинська й кількох інших країн, стараючись рухатись нічийними землями. Все зароблене на півдні  добро, вони продавали, або використовували для життя на півночі. А наступного року, вони мігрували назад, уже продаючи північні надбання. Так, покоління за поколінням вони цілком добре жили, і кожен мав свій хліб, свого коня, і вільне небо над головою! Чого ще цім простим людям було бажати?......."  
             Никифор раптом здригнувся, і надовго замовк.  Але зібравшись з силами, таки продовжив.
             "Князь вислухав усе, що казав вождь, і нарешті вставив своє слово. Віктор зауважив, що за минулий рік багато змінилося, і ця земля,  на якій зараз зупинилися кочівники, тепер належить Вовчинську. А тому вони повинні були заплатити значну данину, віддавши чимало коней, провізії, тканини, й грошей, аби рухатись далі.
               Вождь похитав головою:
              - Все що в нас є, нам знадобиться, аби дійти до півночі, й не загинути з голоду! Якщо ми віддамо хоча б половину з того, що ви просите, то наші діти не доживуть до кінця мандрівки! А нам не буде що продавати, і як влаштовуватися на півночі!  
              - Або ви платите,  -  холодно проказав князь  -  або ваша братія загине ще раніше!   
              Вождь кинувся на коліна... Чорт забирай!.. Нам це тоді здалося кумедним, і дехто навіть засміявся!..
              - Змилуйся!  -  вигукнув він  - Пожалій нас! Ми більше не з'явимося на твоїй землі, княже! Але дай нам піти! Можна нам віддати тобі лише третину від твоєї ціни? 
              - І тоді, кожна собака буде знати, що вона може просто обвести навколо пальця Віктора Сірого? Відкупитись від Вовчинської Дружини? Лише вставши навколішки, і видавивши сльозу?   -  князь зверхньо хмикнув   -   Ні! Ви самі вибрали свою долю!
           Тоді він повернувся до нас, і наказав....."
           У Чіпки затряслися руки. Голос здригнувся, але він знайшов сили продовжувати.
           "Наказав знищити всіх! До єдиного! Не жаліти ні дітей, ні жінок, ні старців!... І ми навіть не подумали... Навіть натяк на думку, що можна не послухатись князя, не проявився в жодного з нас... Ми радісно кинулись в бій... 
           У них не було проти нас шансів... Вони могли лише бігати туди-сюди, а ми винищували їх... 
          Фенікс, разом з іншим дружинником змагалися, хто більше вб'є.  Третій дружинник просто стріляв вогняними стрілами навколо, так, що скоро табір перетворився у справжнє пекло! А я увійшов у смак!... 
          Перед очима стояла червона пелена... У такому стані люди перестають мислити, і просто вбивають усе що попадається під руку! 
         Я не рахував своїх жертв, я просто рухався від цілі до цілі, не залишаючи нікого в живих.....
         І ось, я натрапив на якусь жінку, що зціпеніло стояла біля шатра, вкритого полум'ям... Без особливих вагань я прикінчив її, та мигцем зазирнув до середини... 
        Посеред шатру стояла маленька дівчинка... Вона була бліда як крейда!... В руках вона стискала іграшку - єдине, що могло не дати їй втратити розум... Її великі зелені очі дивилися прямо на мене... Якби вона була трохи старше, я прочитав би в них ненависть... Але тоді, в її очах були лише страх, і благання...  
         Червоної пелени як не бувало... Я вперше за довгі роки, усвідомив, що наробив!... Певно, я щойно убив її маму, бо вона була на неї досить схожа...
         Дівчинка була настільки злякана, що навіть сльози боялися показатись на її щоках... А я плакав... Уперше за все життя - плакав...  Тоді мені ніяк не могло спасти на думку, що можна інакше, що можна не послухатись князя!... Як... Як... Як бджолі не спаде на думку, що можна не робити мед!.. Що можна покинути вулик, і забути про королеву... Так само не міг залишити в живих ту дівчинку я...
         Замість червоної пелени, зараз мені очі закривали сльози... Але я підняв меч, і рушив на неї... 
          Будь вона трохи старше, вона б прокляла мене!... Вона б гукала до всіх богів, які тільки існують, аби я помер у страшенних муках!... 
          Але вона була маленькою доброю дівчинкою... І вона лише дивилася на мене, поки я наближався... Хоча, схоже, все розуміла... 
          Я притис дівчинку до себе... Обійняв її так міцно, як тільки міг, а потім, заплющивши очі... І... Я убив її, Альбі! Убив!...  
           Я старався зробити це якомога швидше, аби вона навіть не відчула... Але не вийшло... Помираючи на моїх руках, вона вчепилася нігтями мені в руку... Так, що аж потекла кров... Але я не відсмикнувся, і вона загинула на моїх руках... 
          Так я сидів на колінах, тримаючи дівчинку на руках, поки навколо горів намет. Якийсь дружинник витягнув мене звідти мало не силоміць. 
          В той день ми убили близько трьох сотень мирних людей... Не вперше... І на жаль не в останнє. Але той день я запам'ятав надовго. 
          З того часу я запам'ятовував обличчя кожного, хто помер від моїх рук. І вони мучили мене у нічних жахіттях! З того часу знадобилося років п'ятнадцять, аби я навчився себе контролювати. Відучитися від рефлексу - убивати як тільки є можливість... Навчитися думати, перед тим як виконувати... Ставити під сумнів накази князя... Лише в останні роки це почало виходити... Зараз я все частіше повертаюся саме до того дня.
         Зараз я прокручую в голові безліч способів, як можна було тоді врятувати життя тій дівчинці. Допомогти їй втекти, так щоб ніхто не побачив; повстати проти князя; вдати, наче вона мертва, і забрати з собою, типу як трофей, а потім відпустити...  Стільки було варіантів!.. Але я їх не бачив... Я був безвільним шматом лайна, Альбі! Деякий час я кляв князя за її смерть. Але ж її вбив саме я, а не князь. Князь на той час навіть не дістав меча з піхов!..  "  
            Никифор весь час, поки розповідав, дивився у далечінь, і зараз, повертаючись до Альберта, він сподівався, що той заснув, або ж просто не слухав. 
            Але друг слухав уважно, як ніколи. З таким серйозним обличчям, яке не можливо було уявити в Альберта.
            Він поклав руку Чіпці на плече:
             - Це все дуже жахливо!.. Цьому точно немає виправдання... Але це все було в минулому! Ти більше не бджола! Ти - людина!  Тепер ти зробив багато добрих і гідних вчинків. Підозрюю, що їх все одно поки недостатньо, щоб покрити усе те зло, що ти наробив колись... Але в тебе попереду ще буде ціле життя! Вільне життя! Ти більше не виконуєш нічиїх наказів, і це був твій вибір допомогти Вовченську, Лукомор'ю, врятувати Зорю! Допомогти нашій відьмі!... І напевно, що це ще далеко не все!
           - Гарно звучить   - усміхнувся Нек  - але як воно насправді? 
           - Так воно і є    -   запевнив чарівник  - Тоді, у лісі німф, ти обрав життя!.. І краще ти витратиш це життя для того, аби зробити більше добра, а ніж нити через зло, яке вже не скасувати і не перекрити! 
            Никифор знову важко зітхнув, і легенько вдарив Альберта в руку: 
             - Нічого собі ти мудрець!... Дякую тобі... хе!.... Брате!.. 
             - Звертайся!  -  усміхнувся Альбі, й позіхаючи рушив до свого спального місця. 
            Чіпка залишився на самоті. Йому стало легше, шрами майже перестали боліти. Але засинати він не хотів, аби знову не повернутися в той день.
             Тому він єдиний не спав під скрипи дощок і мотузок, коли вдалечині показався світанок...
             Тобто... Він так думав...