Опікун!

   Никифор намагався не показувати (як учив його командир), але все ж був не менш стурбований, аніж Альберт. Щоб відволіктись, він стояв біля вікна, й спостерігав за вартовими. 
          "-Дивно..." - міркував він - "Вони залишили свої пости, й тепер просто стоять, і щось жваво обговорюють." 
          При цьому вони ще й крадькома поглядали на вікна. 
          "-Це явно не до добра!" - Подумки зітхнув Нек. Він повернувся до Альберта. 
           Хлопець нервово змірював кроками кабінет, жахливо скрипучи чоботами, й заважаючи Никифору думати. При цьому він ще й раз у раз вигукував якісь скарги.
           Дружинник вирішив не чіпати його, аби той зміг зібратися зі своїми думками, але чарівника і це дратувало.
            Це продовжувалося, аж поки Альбі не урвався терпець:
            - Як ти можеш бути таким спокійним?! Ми так легко залишили Ягу в руках цієї сумнівної особи! Міг би хоча б вдати, що тобі не все одно!
        - Заспокойся.  - Никифор відійшов від вікна, й направив на чарівника свій суворий погляд.   -  Навряд чи ця дівчина завдасть шкоди своїй матері. 
           - Це вона нам сказала, що вона дочка Яги!  - Заперечив Альберт.   -  Що як це не правда? Треба йти туди! 
          - Навіть якщо ти будеш там, ти ж не розумієшся на медицині, й не зрозумієш, чи ця дівчина шкодить, чи навпаки! До того ж по моєму, вона нам не брехала. 
         - Звідки ти знаєш?!  - Не вгамовувався Альбі.  
         - Я знаюся на таких речах. 
        - Он воно що!!! - Скипів хлопець - Та я бачу, що ти на всьому на світі знаєшся, а однак нічого не можеш зробити, як і я!!! 
        Дружинник промовчав. Він лише продовжував суворо дивитися Альберту у вічі. 
        Чародій одразу пожалкував про свої слова, й опустивши погляд,  уже спокійніше пробурмотів:
         - Вибач мені, Чіпко... Просто я не можу більше так!.. Почуваюсь безпомічним хлопчиськом! 
         Никифор все розумів. 
        - Просто сядь, і спокійно чекай.   -  зітхнув він.  - На разі ми зробили все, що могли, й залишається лише молитись. 
        Альбі неохоче сів у крісло, біля письменного столу.
        Трохи заспокоївшись, він раптом збагнув, що зовсім не звернув увагу на саме приміщення, в яке його привели. 
         Це виявилася простора кімната, з високою стелею, й великим вікном. До речі - одна зі стін в приміщенні була закрита шторами.  Недалеко від неї стояв великий диван з вишуканими подушками, біля якого був уже другий стіл. Ще один диван біля цього столу був повністю завалений кресленнями. 
         Ними ж були завішані мало не всі стіни, шафи, й штори у приміщенні. Гори малюнків, формул і креслень лежали тут і там.
          Одне із креслень, що лежало на столі, привернуло його увагу.  
         - Я таке вже десь бачив... - задумливо протягнув Альбі.  
         - Справді?  - Никифор підійшов ближче, й подивився на малюнок. 
         На папері було накреслено повно усяких каракуль, й намальований загадковий механізм.
          - І що це таке? - Поцікавився Чіпка. 
         - Здається, це парова колісниця давніх Енгів   -  Відповів чародій  -  це цивілізація, до винаходів і відкриттів якої далеко навіть гномам, гірним привидам та північним бісам. Вони жили за кілька тисяч років до Стародавньої Катастрофи. Така колісниця могла їздити без коней та магії! 
         - Невже? - Недовірливо запитав дружинник. 
        - Точно тобі кажу! Гірні привиди близькі, до створення таких штук, але все ж поки недостатньо. Схоже, що ця дівчина цікавиться стародавніми винаходами... 
         Никифор оглянув інші креслення. На них теж були зображені невідомі йому механізми. Але на деяких можна було побачити різних створінь, з описом їхньої анатомії. Окремих тварин він навіть не міг назвати. Можливо вони теж жили до Стародавньої Катастрофи? 
          За розгляданням паперів хлопці не помітили, як пройшло кілька годин, й з рештою у коридорі почулись кроки. Двері відчинились, і на порозі з'явилася хазяйка. 
           На ній був чудернацький фартух, а волосся захищала ганчірка. Усе це покривали чималі плями крові, тому дівчина поспішила зняти, та викинути ганчір'я у відро біля столу. 
          Альберт скочив на ноги, й навіть не давши їй витерти піт з чола, вигукнув:
           - Ну? Що???  
            Хазяйка втомлено впала на диван і відмахнулася:
           - Все в порядку. Мені вдалося нормалізувати її стан. Але через некоректну першу допомогу   -   вона докірливо провела поглядом по гостях   -  Мені довелося мало не по шматках її перебирати. Якби ви приїхали на кілька хвилин пізніше, то результат міг би бути не таким радісним...
            - І де вона?  -  Не вгамовувався Альбі. 
           Дівчина роздратовано закотила очі, підвелась з дивану, й розсунула штори, після чого знову впала на подушки. 
            За вікном виднілася простора зала, з кількома ліжками.  Навколо одного із них ще й стояло декілька ящиків та шафок з інструментами. В ньому й лежала Яга, що з цієї відстані нагадувала мумію, замотану в бинти.
             Її більше не трясло, й на вигляд їй було краще, хоча дихала вона тяжко. 
             - Поки полежить тут, у лазареті  -  не відриваючи обличчя від подушки, пробурмотіла хазяйка.    -  Потім переведемо її до власної кімнати. 
             Альберт деякий час дивився у те вікно. Потім, схоже, впевнившись в тому що все добре, ніяково потираючи лікоть сказав:
             - Дякую тобі...
             - Вона моя матір.  Я зробила те, що повинна була...  
             - Баба Яга - ненависна у більшій частині континенту  -  заперечив Никифор   -  Не кожна, навіть рідна, людина погодилась би наволокти на себе таку небезпеку, допомагаючи їй, а тому ми тобі однак вдячні. 
            - Хай так...  -  Дівчина більше не могла вдавати байдужість, і нарешті запитала    -   І хто ж ви все-таки?
            - Мене звуть - Никифор. 
            -  А хто ти по ем-м-м... Спеціальності?
            Чіпка усміхнувся. "Десь я таке вже чув" - Подумав він, і відповів:
             - Дружинник. 
             - Ого!     -    хазяйка сіла   -  То це ти - Останній Дружинник? Лідер Вовчинських Ополченців? Захисник Степового? Рятівник цариці Зорі? 
            - Певно, це я   -   Підтвердив він. 
            - А ти, значить - Альберт Гінець Шторму? Довірене лице самого Отця Магії?  Друг і напарник Останнього Дружинника?  Рятівник Яна Чорноморовича?
             Чарівник трохи почервонів, але гордо кивнув:
             - Саме так! 
             - Ого-го!   -   Вигукнула дівчина   -  Далеко ж вас занесло! А чим закінчилася битва за Ткац? І як ви подолали кордон? А як...
             - Зачекай! Не все одразу!   -  Вигукнув Никифор.  -  Для початку розкажи, хто ти така?
             Вона випрямилася, й гордо промовила:
            -  Я - Василіса! Місцеві називають мене Мудра Василіса! 
            - Так собі прізвисько  -  Зауважив Альберт. 
           - Не я його вибирала... 
           - І ти знахар?  - Поцікавився Чіпка. 
           Василіса скривилася, й махнула рукою, неначе відганяючи комара:
           - Ні, не доведи мене грім! Я, в якомусь роді, вчений! 
           Тепер уже Альберт скривився:
           - А це не ті, що вивчають усе навколо, і ставлять під сумнів магію? 
            Вона кивнула. 
            - Ясно...  -   Пробурмотів чарівник.   
           - Між іншим, хочу зауважити, що магія тобі не допомогла врятувати  мою матір, на відміну від моїх знань!  - Василіса неначе прочитала його думки, бо він якраз хотів висловити свою думку, що до учених...  
          Никифор вирішив завадити перепалці, й перевів тему:
          - Значить, ти дочка Яги?  -  він трохи зам'явся  -  І ти рідна, чи... названа?  
          - Я не знаю   -  ані трішки не обурившись відповіла вона   -  Якось, не було приводу запитати. 
          - То вона тебе виховувала від народження?  -  здивувався Альберт.
          - Так. Все було добре. Вона навчила мене більшій частині  того, що я тепер знаю. Матір помітила, що я цікавлюсь наукою, і допомогла стати на цей шлях!.. Аж раптом, коли мені було років з дев'ять, вона просто пішла, залишивши  трохи грошей, і коротке повідомлення.  -  Альберт кисло усміхнувся   -   В ньому  Яга наказала мені йти до своєї мети, й вчитися вирішувати самій. Я деякий час сумувала, але з рештою послухала її та пішла до Арійської Столичної Академії. Вивчившись, я зарекомендувала себе, як здібний учений, і моїми винаходами зацікавилась королева. З того часу я отримувала фінансову допомогу від Арії, в обмін на мої знання. 
          Василіса розвела руками, вказуючи на все навколо них. 
         - І я досягла ось цього всього! Крізь роки копіткої праці!.. Потім Яга ще з'являлася кілька разів, коли їй потрібна була інформація, допомога, або заховатись від інквізиторів.  Але вона ніколи нічого не пояснювала, і знову зникала...
          - Хе-е...  -  Не менш кисло хмикнув Альбі. 
          - Останній раз вона з'являлася років чотири тому. Цього разу я намагалася її розговорити, але вона втекла від відповіді та знову просто пішла... Ось такі справи!  
          Настала тиша. 
         - То вона і з тобою так?  -  Чарівник співчутливо подивився на дівчину. 
         - Пусте!   -  вдавано байдуже відмахнулася вона   -  Переживу!... Стривай, виходить - ти мій братець? 
         - Схоже на те. 
         - Цікаво!.. А як ти з нею познайомився?
        - Мені було сім років, я був безхатьком. Тоді вона знайшла і виходила мене. Потім вона оплатила моє навчання у ВТЗ, і  я став вчитись магії. А далі ти здогадуєшся... Вона пішла, і відтоді з'являлася тільки коли їй було потрібно.
       - Така вже вона і є...  -  зітхнула Василіса. Її погляд раптом наштовхнувся на Никифора, який весь цей час тихо спостерігав за розмовою брата і сестри. 
       - А як познайомився з Ягою ти? 
       Дружинник задумливо усміхнувся:
       - Це довга історія, з якої все це і почалося. 
       - Ми нікуди не поспішаємо!  -  наполягала хазяйка. 
       - Тим більше, що ти навіть мені багато чого до ладу й не розказав!  -  підхопив Альберт.
        - Ну добре!  Все почалося того дня, коли гурт дружинників йшов виконувати завдання у лісі німф...
                                        
                                     
                                          *  *  *
        "Який прекрасний ранок!"  - Подумав Вантреляг. Сонце вже несміло визирнуло з-за горизонту, й вже так-сяк освітлювало приміщення.  Правда осінні ранки не радували теплом, хоча меру було байдуже, бо в його залі вже розтопили камін. 
         Він солодко потягнувся, і взувши свої улюблені капці, рушив до їдальні. 
         Від побаченого Вантреляг засяяв щастям, потираючи свої гладкі боки.  
         Стіл був завалений найрізноманітнішими делікатесами (як, власне, і завжди! Але для мера кожне приймання їжі було як перше...)
         Він не гаючи часу вмостився у своєму улюбленому кріслі, й без зайвих церемоній почав ласувати сніданком, іноді зупиняючись, щоб поринути у роздуми, дивлячись на камін! Але ці паузи були не дуже довгими, й скоро він знову брався за виделку. 
          - Пане Вантреляг!   -   мер роздратовано закотив очі, тільки но почувши голос свого помічника. 
          - Чого тобі?  - проскиглив він, ретельно пережувавши останній шматочок. 
          -  Цього вечора, прямо під час зачинення воріт, до міста прорвалися чужоземці!    -   відрапортував помічник.
          Мер похлинувся черговим шматком, так, що йому довелося щосили бити по спині, аби він не простяг ноги. 
          - Чому мені одразу не доклали?!!!  -  заверещав він, нарешті відкашлявшись.  
           Помічник боязко відповів:
           - Так ви самі веліли не турбувати вас, коли ви спите! 
          - Ну-у... Ти ж розумієш, що це вже надзвичайна ситуація?   -    трохи м'якше буркнув чиновник   -  І як? Спіймали?
          - Ні, ваша світлосте! Порушники прорвалися на територію Мудрої Василіси, а ви ж попереджали туди не лізти. Але вона прийняла їх спокійно. Вони досі не вийшли. 
          Вандрелях сидів, обперши голову на свій кремезний кулак.  
          - І яких вони завдали нам збитків?  
          - Практично ніяких   -   похитав головою помічник, і коли мер уже майже заспокоївся, продовжив  -  Але не це головне. З її маєтку втекли усі слуги й охоронці. Вони кажуть, що чужоземці привезли з собою...  Бабу Ягу!
          Мер, неочікувано стрімко (як для такого пухкого чоловіка), підскочив, перекинувши крісло. 
           - Не може бути!   -  вигукнув він. 
           - Це підтвердили всі!  До того ж вже не перший   раз ходять розмови, про те, що Василіса має зв'язок з відьмою... 
           Вандрелях  підійшов до вікна, і розчинив його. Але, схоже він спітнів не від спеки! Мер стояв, і стурбовано потирав шию, неначе на неї вже накинули петлю!
            - Ваша світлосте! Ми повинні заарештувати Василісу! 
            - Сам знаю, бовдуре!   -  огризнувся чиновник  -  Але, згідно  з договором, ми не маємо лізти на територію її маєтку! Щоб отримати на це дозвіл, доведеться послати гінця до королеви! 
            Настала тиша. Її переривало лише стурбоване буркотіння Вандреляха. Раптом він знову пронизливо подивився на помічника. 
             - О-о-оу, Ви мали на увазі, що це я і повинен зробити?   -  нарешті второпав помічник. 
             - Саме так, дурню!   -   закричав мер, а потім уже навздогін йому додав   -    І скажи командиру варти, щоб він подвоїв охорону навколо маєтку Василіси, й перекрив усі виходи з міста!  
             - Слухаюсь!   -  Вже з коридору відгукнувся помічник. 
             Тепер Вандрелях залишився сам на сам зі своїми неспокійними передчуттями. 
             Чи варто говорити, що ні про який сніданок він уже і думати не міг? 
           
                                               *  *  *
               -...І ми промчали під воротами. Потім ми петляли вулицями, й з розгону налетіли на твій маєток... Ну, ось, власне, і все! 
              Розповідь затягнулася аж до світанку. Альберт сидів біля Василіси, й задумливо дивився в одну точку, слухаючи й наново переживаючи деякі події. Також він частенько усміхаючись дивився на Василісу, аби побачити її реакцію на окремі події. 
            Вона сиділа, обхопивши руками коліна, й гойдаючись на краєчку дивану, з жадібністю вслухаючись  у розповідь. 
      Настала тиша. Нек переводив дух, а вони мовчали. 
            - Воу-у...  -  таки вихопилось в Альбі   -  Я й не знав, що ти такий хороший оповідач! 
           - Знаєш... Я теж!   -  усміхнувся Никифор. 
          Спочатку його розповідь була стислою, та неемоціональною, але згодом він увійшов у смак, і в подробицях описував події, яскраво ілюструючи своїми коментарями! 
           - Шкода, що ми не біля багаття   -  зітхнув Альберт  -  Було б атмосферніше! Хоча, звісно я міг би це влаштувати, але... 
          - Але б одразу отримав по шиї!  -  розсміялася хазяйка. 
         Чарівник так карикатурно скривився, що це викликало сміх і у Чіпки.  
          - Взагалі цікаві у вас пригоди!  -  заспокоївшись, зауважила Василіса.  
          - Еге-е-е...  -  в один голос невесело прохрипіли хлопці. 
          Дівчина зрозуміла, що сказала зайвого, і перевела тему:
         - Але мені цікаво одне... Нікого не дивує, що Баба Яга так просто взяла, й допомогла Никифору? 
         - Та-а-ак!   - протягнув Альберт  - Наша пані "добра матуся" взяла, і ризикуючи своїм життям, допомогла тобі приїхати вчасно у Вовчинськ!   
         Чіпка задумався. 
         - Тепер, коли ви розповіли свої історії, мені теж це не дає спокою... 
         Знову настала тиша. Присутні зачаровано дивилися на сонце, що виповзало з-за горизонту.
          Раптом Альбі позіхнув. Подивившись на нього, Василіса та Никифор теж заразилися, й голосно позіхнули. 
         - Ну-у, добре!   -  Василіса встала, та кілька раз потягнувшись продовжила   -  Щось ми засиділись! Тепер мій режим сну порушений на тиждень вперед! Я скажу дворецькому, аби він одвів вас по кімнатах!
          Вона оглянула гостей, і додала:
         - До речі, як прокинетесь, одразу зайдете у лазарет! Я і вас підштопую, а то ви якісь калічні! 
         - Я б на тебе подивився, коли б ти...  -  і, здавалося, Альберта вже не зупинити від його уїдливих коментарів... 
         - Та годі тобі!  -  вигукнув Никифор, стукаючи товариша у передпліччя. 
         - Зрадник...  - вдавано ображено пробурмотів чарівник, потираючи руку.
         Василіса весело похитала головою. 
         - Еріку!  -  нарешті гукнула вона кудись у коридор. Відповіді не послідувало. 
         - Дивно... Еріку!!!    -  Але дворецький і цього разу не відповів. 
         - Може він вже спить давно?  -  потягуючись, зауважив чарівник. 
         - На нього це не дуже схоже...  Зазвичай він не спить по три дні поспіль! 
         - Можливо, сьогодні четвертий?  -  наполіг Альберт. 
         - Може й так...  -  погодилася дівчина   -  А хай спить! Сама вас розведу.  
         Вона пішла до дверей. Никифор пішов за нею, а Альбі ще на мить затримався, щоб в останнє зазирнути до лазарету.  Упевнившись, що Яга досі дихає, він теж вийшов. 
          Василіса вела їх коридорами не дуже довго. Згодом вона відчинила якісь двері, й запрошуючи поглянути на кімнату запитала:
          - Ну, вибирайте, хто...   -  вона не договорила, бо Альберт одразу безцеремонно прошмигнув туди. Побачивши величезне м'яке ліжко, він раптом відчув усю втому всесвіту, і як мертвий упав на нього. Вже через хвилину кімната наповнилась його хропінням. 
          - До-о-обре...  -  протягнула хазяйка. 
         Вона обережно зачинила двері, й підійшла до наступних. 
          - Ця кімната підійде? 
          - Так, цілком   - відповів Никифор, після чого все ж окинув кімнату поглядом. 
          Все що йому треба було, так це ліжко та вікно, яке давало світло, і через яке можна було б помітити небезпеку, або втекти. На щастя, тут було величезне ліжко, (такого він не бачив навіть у Богатирграді), та вікно майже на всю стіну. 
           - Ну, добре!  -  усміхнулася Василіса  - Якщо щось треба буде, просто подзвони у той дзвоник на столі, й прийде Ерік.  Або просто розбуди мене, моя кімната біля кабінету.   -  Вона зачинила за ним двері, й пішла до своєї кімнати, про що свідчило гучне відлуння її кроків.  
           Дружинник за звичкою, перед сном визирнув у вікно, зачинив двері на засувку, поклав меч біля ліжка, та склав свої речі біля нього ж. 
            Після цього він уже нарешті потонув у обіймах ліжка, й майже одразу заснув. 
            Можливо він не рахував, але він, вперше за кілька тижнів зміг нормально заснути...