Якщо справи кепські!

                                                       За деякий час до цього - у лісі...
        Раніше у гущавині, серед вікових дерев жила тьма-тьмуща різної живності. Від звичайної куріпки, до велетенського південного ведмедя! 
    Нині місцеві жителі залишили свій дім, бо нещодавно по ньому ураганом прокотилося військо лукоморців, що гналося за будинком на курячих ногах.  
   Тепер, серед тварин тут бродять тільки коні без вершників, що не наважуються відходити далеко від своїх загиблих хазяїв. Решту тварин відлякує запах смерті. 
       Тут, серед лісу лежать уламки Хатинки, з яких височіє величезна яблуня. Під нею, у сумнівному, проте все ж захисті стін нерухомо лежали три фігури.  
      Никифор лежав, нещодавно перев'язавши нові й старі рани, й уткнувшись в землю обличчям. Схоже, він втратив багато крові, й зараз почувався не краще від Альберта,  та намагався не марнувати енергію на зайві рухи.
      Сам чарівник сидів обпершись спиною на стіну, й ледь маючи силу гортати сторінки, читав книгу. Завдяки зіллю, у нього були сили чинити спротив отруті, що текла в його крові. Але ніхто не давав гарантій, наскільки довго це триватиме. 
      Яга лежала біля Альберта, який підклав їй під голову свої ноги, й раз у раз стрімко переводив погляд на неї, коли йому здавалося, що вона прокинулась. Але вона досі була непритомна. 
     Так продовжувалося нескінченно довго. Серед звуків навколо було чутно лише гортання сторінок, й цокотіння копит надворі.  
    Зрештою Альберт гучно закрив книгу, й жбурнув об стіну. Такі різкі рухи не залишились без наслідку, й ледь не втративши свідомість, чарівник уже трохи спокійніше вирік:
      - Як я і здогадувався - цілющі заклинання не входять у число заборонених. Отже, і в моїй книзі їх нема. 
      - В цьому є сенс  - Ледь уїдливо прохрипів Чіпка. Після цього він нарешті спромігся нормально сісти.  -  Отже, це кінець? 
     Альбі не знав що сказати. Він лише похитав головою. Потім знову подивився на Ягу.
    - Вона не приходить до тями!.. Проте її стан не погіршується...  -  Сказав чарівник, взагалі-то, ні до кого не звертаючись.  Він з надією подивився на дружинника. 
      - Я бачив таке.  -  Невтішно відказав Нек.   -  Воїни отримували значні ушкодження, й навіть коли вдавалося їх трохи підлатати, вони не приходили до тями. Здавалося, що їх стан не погіршується, але згодом їм таки стає гірше. А потім... 
       - Маячня!  -  Палко вигукнув Альберт.   -  Ти знаєш Ягу лише кілька місяців! Вона не може загинути ось так! Вона ще на наших з тобою могилах потанцює!   
      - Може й так - Іронічно сказав Никифор, якраз харкаючи кров'ю. 
    - Вона прожила вже як мінімум років двісті! - Не здавався юнак.   -  І я не вірю, що вона закінчить ось так! 
   - Тоді треба щось робити, а не скиглити!  -  Никифор суворо зміряв Альберта пронизливим поглядом. 
       Той зітхнув, і знизав плечима:
        - Може ти й правий... Може нам кінець, Чіпко!..
       Дружинник пропустив його слова крізь вуха. 
     - Кажеш як мінімум двісті років?  -  Задумливо протягнув він. 
    Відповіді не послідувало, але вона і не була потрібна. Нек подивився на відьму. 
    - В такому віці люди повинні почати непокоїтись за свою пам'ять. і записувати важливу інформацію. Наприклад...
   -... Рецепт цілющого зілля!!!  -  В один голос вигукнули Альбі й Чіпка. 
   - Так! Тепер згадую!  -  Оживився чарівник.  - Колись, коли я був малим, вона "позичила" в оранжереї ВТЗ раніше не відомі їй рослини. Й зварила з них зілля. Воно на певний час вирощувало крила, але не в тім річ.. Вона записала рецепт в чималу книгу. 
    - Яка повинна бути десь тут?  
   Хлопці, на скільки дозволяли сили, стали обнишпорювати навколо. Через деякий час пошуків  Никифор вигукнув:
     - Така книга? 
  Він тримав перед собою пошарпаний записник, в коричневій палітурці, що колись була червоною, й з пожовтілими сторінками. 
    - Так!!!  - Альберт вихопив у нього книгу з рук, й поклав на уламках столу, розгорнувши. 
    - Дідько...  - здивовано протягнув Никифор.  -  Тут взагалі є якась система? 
  - Ну, слухай, вона писала нотатки, а не підручник!    -  Буркнув Альбі.
    Раптом він помітив, що з книжки стирчить зелена стрічка. Потягнувши за неї, чарівник відкрив приблизно середину книги.  
  - Тут кілька сторінок присвячені цілющим рецептам!   -  Радісно вигукнув він. Проте згодом посмішка залишила його обличчя. 
       - Трясця! Для усіх цих рецептів потрібні Квіти Життя!
       - ?
    - А вони ростуть лише на кількох болотах континенту, найближче з яких було... 
    - Болотним Графством...  -  Похмуро закінчив Никифор, беручи до рук записник.  
    - Саме так.  -  Втомлено зітхнув Альбі.  - Схоже, що справи дійсно кепські!  
     - Точно...  - Здивовано сказав Нек, і штурхнув Альбі ліктем. 
     Той прослідкував за його поглядом, і наштовхнувся на напис:
                       
                          На випадок, коли справи кепські: 
         Напис був зроблений на форзаці. Під ним розташовувалось шість адрес: 
              Велике Графство Ельфів - м.Сакурів  - вул. Божественного світла 2. 
            Лукомор'я -  Вежа Таємних Знань  - крило 5 
     Підземелля - Князівство Роберта Грози Щурів - м.Пекельне  - фортеця 2. 
     Арія  - м. Ківотут - ринкова площа - величезний маєток.  
       Гірна Імперія  - Океанський округ -   с. Тушнорд
      Панство Молота  - Гном'яча гора  - м. Золотисте 
      
        - Вони всі не надто близько до нас!  - Пробурмотів Нек. 
         - Той що з ВТЗ, то напевно я.  -  Зауважив чарівник. 
         - Хай там як, а Вежа на іншому кінці Лукомор'я.  - Відмахнувся Никифор.   -  Найближче буде податись в Арію.
         - Так, але наскільки я знаю, до міста Ківотут три, ну хай два тижні шляху на кареті, або на Хатинці, яка не подає ознак життя уже кілька годин! Пішки ми не дістанемось того міста й до ельфійської пасхи! 
        - А це вже залиш мені!  -  Слабко усміхнувся Никифор, й попрямував до виходу.  - Будь біля Яги, на всяк випадок. 
    - Зрозумів   -  Похмуро відмахнувся Альберт, залишившись сам на сам зі своїми думками.
     Через деякий час, думки почали заплітатись. Тепер навіть просто залишатись при свідомості було важко. 
   Альбі вже майже задрімав, але дивні звуки надворі наповнили його бадьорістю. Він обережно підвівся, й зазирнув у діру в стіні.  
    Никифор йшов з лісу, ведучи за вуздечку двох коней. Вони на диво не чинили спротив, й цілком слухняно йшли за ним.  Дружинник прив'язав вуздечки до дерева, залишивши коней поряд із ще двома.  
     Коли з цим було покінчено, він погладив тварин, і дав кожному яблуко. Опісля підійшов до Альберта. 
   - Спритно ти їх приручив.  -  Похвалив чарівник, зачудовано спостерігаючи за конями. 
      - Нас цьому з дитинства вчили  - Відказав Никифор.  - Це корисна навичка. 
         - Мабуть, багато домашніх улюбленців маєш? 
     - Ні. Не люблю заводити тварин.    -    Він похмуро оглянув коней.    -    Там де я - там і війна. А звичайним тваринам не місце на війні розумних. 
     Альберт вирішив зараз уникнути філософських роздумів, й вигукнув:
        - Це все, звісно, чудово, але я не вмію їздити верхи. Та й Бабу Ягу ми так не перевеземо...
         - Тобі не доведеться їздити верхи.  - Урвав його Нек.  - Поки пошукай навколо все що уціліло, й може знадобитись, і склади в одну купу. 
       - Слухаюсь, шеф!   - Чарівник театрально віддав честь, й поплентався до середини. А дружинник почав збирати дошки навколо.  
      Через годину Альбі зібрав усе, що, на його думку, могло допомогти. Його увагу особливо привернула люлька Яги. Він потримав її у руках, після чого перевів погляд на саму відьму. "Тримайся! Все буде добре!"
         Важко дихаючи, він обперся на стіну, поруч з вікном. Те що він побачив, змусило його усміхнутись. 
     Біля дерева з конями стояв чималий віз. Никифор натягував над ним шкіряний дах, прибиваючи цвяхами.  Стіни теж були зроблені з дощок, й обтягнуті шкірою. І ось, колісниця готова! Нек почав запрягати коней. 
    Альберт не став чекати наказів, й потроху почав завантажувати припаси на борт. 
     Скоро Никифор теж до нього приєднався. Серед вантажу була діжка зі зброєю та стрілами, ящик їжі (що Альберту вдалось врятувати), мішок із хутром, шкірою, одягом, подушки, матрац, і багато іншого. 
    На щастя, віз був достатньо просторим. На останок Никифор встелив дно сіном та  вцілілим килимом, і взяв на борт ящик з яблуками. 
       - Щоб було чим перекусити?  -  Здивувався Альбі. 
     - Я вже бачив цей сорт яблук.  - Пояснив Чіпка  -  Князі вирощують їх, щоб послабляти ефекти отрути. Кілька яблук в день, і скоро ти прийдеш в норму. 
     Чарівник спочатку спантеличено дивився на Нека, а потім швидко взяв собі яблуко, і заходився гризти.  
      - Гого ти раніхе мов...чав?  - Вигукнув Альберт, з повним ротом. 
       Ось уже закінчились усі приготування, й хлопці пішли по Ягу.  
     Нек змайстрував спеціальні ноші, і вони обережно понесли відьму до колісниці. 
        Дружинник зосереджено дивився собі під ноги, аби не перечепитись. Раптом він випадково подивився на Альберта. 
        Той досі був блідий. А зараз ще й нагадував привида.  
     - Дивись, не втрачай свідомість!  -  Підбадьорливо усміхнувся Нек. 
       - Постараюсь... - Досить серйозно відповів чарівник.  
   Через хвилину Яга опинилася на матраці, вкрита подушками та хутрами.  
       Никифор сів попереду, й взяв у руки вуздечка. 
   - Будемо мінятися.  -  Скомандував він  -  До завтрашнього обіду я керую, і ти спостерігаєш, як це робиться. А сам будь біля Яги, і кожні три години змушуй її пити і їсти. Коротше, доглядай. Завтра поміняємось.  
   - Зрозумів.  -  Альберт влаштувався біля Яги, й взяв собі до рук яблуко. 
     Никифор оглянув його і відьму, й попередив:
     - Тримайся, ми будемо їхати швидко!  - по цім слові він скомандував "Но!" й коні поскакали вперед.  
  
                                       *  *  *
    Їхали вони дійсно швидко. Зупинялись лише щоб помінятися місцями, й заразом годували коней. 
     В Альберта спочатку не дуже виходило вести, але за кілька годин їзди він таки чогось навчився, й через пару днів уже досить непогано керував. 
       Яблука допомагали, й з кожним днем чарівнику ставало все краще. 
    Що до Яги, то її стан досі не погіршувався. Навіть здавалось, що вона от-от прокинеться. Але цього не ставалося, й залишалось лише їхати.
     Повз проносились гарні види. Ліси, лани, ріки та пагорби. Але оцінити цю красу майже не було часу. 
       Між тим пройшов уже тиждень шляху. Була черга Альбі сидіти біля Яги. І він використав вільну хвилинку, аби дивитися у вікно. 
      Вже вечоріло, й дерева навколо здавалися ворогами серед тіні, що от-от накинуться. 
        Альберт спіймав себе на тому, що стискав в руках меч. 
       "Чорт!" - Подумав він - "З усіма цими пригодами я стаю параноїком! Ще декілька місяців тому максимальний екшн, на який я міг розраховувати, це дуелі в залі тренувань, у ВТЗ. А зараз майже кожен день доводиться битися за своє життя, чи за життя цілих королівств!.." 
         Чарівник раптом здригнувся.
         "А ще - вбивати..." - сплило в його голові -  "О боги! За ці місяці я вбив людей більше, ніж бачив взагалі людей до цього! А це лише пів року!" 
           Він раптом подивився на Никифора.
        "А в нього з цього складається все життя!" - Раптом подумав чарівник.  - "Від самого дитинства!" 
      Так, за роздумами, він і не помітив, як задрімав. Прокинувся він, коли колісниця перестала розхитуватися. Чарівник одразу підійшов до Нека. 
            - Що сталося? 
        Дружинник приклав палець до губ, а потім вказав на дорогу попереду. 
        Місяць був не повний, але світив  достатньо, аби можна було розгледіти дорогу.
       Раптом з гущавини попереду почали виїжджати льодяні люди. Вони переїжджали дорогу, й зникали в заростях. 
      Тепер і Альберт не подавав ні звуку, неначе він міг привернути їхню увагу. 
        Проте збоку почувся стукіт копит. Нек був готовий уже вести колісницю геть, але вирішив не спішити, бо вершники наближались спокійно, й не ворожо. 
        Їх було троє - і всі вони льодяні люди. Один із них явно був головним. В нього була краща броня, й він віддавав накази.
       Він порівнявся з возом, й після короткого оцінливого погляду, поцікавився:
           - Ви хто такі? 
      Дружинник збирався щось сказати, але Альберт його випередив:
           - Ми торговці, пане! 
       Командир зазирнув до середини, й вирішив повірити їм. 
           - Куди  шлях прямуєте? - Знову запитав він.  
       - Їдемо в місто, продавати товар.  -  Не розгубився чарівник. 
       Вершник знову оцінливо оглянув вантаж, після чого роззирнувся на своїх супутників. Кожен одразу відвернувся, удаючи, що їм цікавіші дерева, ніж що тут діється. 
        Нарешті він запустив руку в маленький мішечок у себе на поясі, й дістав звідти кілька золотих монет. 
         - Ось, з цим купите собі кращий віз, коней, та товар. - З цими словами він кинув монети в руки Альберту.  - І залишите ці землі! Тут ви більше не знайдете нічого окрім пітьми та смерті. 
          Останні слова він промовив якось особливо похмуро.  
       - Щиро дякуємо, пане!  - Чарівник заховав гроші до кишені. 
         - Прощавайте!  -  Командним голосом сказав вершник. 
       Никифор скомандував коням їхати вперед, і дуже скоро вони залишили ту дорогу позаду. 
              
                                       *  *  *
     Наступний тиждень шляху пройшов без особливих пригод. Яга досі не приходила до тями, але і гірше їй не було. Це давало надію!   
       Зараз була черга Альберта, вести воза. Він уже увійшов у особливий транс, поглинутий своїми думками, і не одразу помітив сторожову вежу, що виднілася в далечині.
          - Чіпко!   -  Вигукнув він, нарешті прокинувшись.  -   Попереду кордон!  
      Через двадцять хвилин вони вже були біля невеличкого табору вартових.  
      Їх теж побачили ще здаля, й наготувавши зброю, оточили "гостей".
        - Хто такі?  -  Гаркнув величезний чолов'яга, що певно був тут за головного. 
      Альберт знову взяв усе в свої руки, й назвавшись торговцем, вигадав історію їхньої подорожі.   
          Начальник недовірливо вислухав, й суворо відрубав:
        - Вибачте, але у нас зараз воєнне положення, й прохід закритий!   
     - Послухайте!  - Втрутився Нек.  - У нашого друга смертельна рана, й тільки наш... знайомий з Ківотута може допомогти!   
    - Нічого не можу вдіяти!  -  Розвів руками керівник -  Розпорядження самої цариці! 
      - Але ж цариця вже давно...  - Почав Альберт, але його перебив крик з вежі:
    - Тривога!!!  Зі сходу наближається загін льодяних людей!!! 
     Частина солдат осідлала коней, й рушила назустріч неприятелю, частина стала у щільний стрій, й приготувалася захищати табір, а решта спантеличено стояли біля воза, й не знала що робити. 
     - Ми не можемо битись з льодяними людьми!  -  Вигукнув Альберт.  - Яга не зможе себе захистити, навіть якщо ми зможемо. 
       - Тоді ми не будемо битись!  - Рішуче вигукнув Никифор, й вихопив вуздечку в Альберта з рук. 
       Солдати не встигли опам'ятатися, як колісниця зірвалась з місця, й рушила через кордон. В неї полетіло кілька стріл, але зрештою хтось вигукнув: "Забудь про них!", і обстріл припинився.
         Віз проїхав повз Арійських вартових, на швидкості птаха, але кілька солдат таки встигли зреагувати, й перетворившись на павуків, кинулись у погоню. 
         Дуже швидко вони порівнялись з возом, й один із павуків кинувся на нього!
         На щастя Альберт зібрався з силами, й вистрілив у нього магічним променем. 
      Арахмен видав противний павучий крик, і упав на землю. Це саме сталося і з другим. А третій павук вистрілив павутиною із пащі. 
       Віз стрімко зупинився, й почав рухатись назад, попри старання коней!  
    Никифор перейшов у задню частину колісниці, й визирнув у вікно. 
       Павутина, товщиною з канат прилипла одним кінцем до заднього борту, а  інший  тягнув арієць, перебираючи лапами, й не зводячи зі своєї здобичі усіх своїх очей.   
         Альберт сидів поряд, переводячи дух. 
     - Хай йому грець...  -  Пробурмотів він.  - Усе, приїхали?  
      - Поки що, ні!  -  Відказав Никифор, й дістав сокиру. 
   Щоб перерубати павутину, потрібно докласти багато зусиль.  
    Никифор завдав павутині кілька потужних ударів. кожен із яких завдавав болю йому ж. 
    Нарешті павутина луснула із гучним дзвоном, колісниця рвучко полетіла вперед, а павук перекинувся на спину.  
   Щоб підвестися, йому довелось перетворитися на людину. 
      Коли він став на ноги,  віз із нашими друзями зник серед дерев в далечині... 
                                   
                                          *  *  *
              Після того, як віз подолав близько двадцяти верст, Никифор уповільнив хід, і разом з Альбертом почав вдивлятися в дорогу позаду. 
          Впевнившись, що погоні немає, хлопці трохи заспокоїлись, і продовжили подорож.
          Тепер можна було хоч трохи розслабитись, бо більша частина шляху залишилась позаду! 
          Ще близько п'яти днів вони їхали дорогою, намагаючись натрапити на яке-небудь селище, й запитати дорогу. 
           Альбі для себе зазначив, що в цій частині континенту осінь вже дає про себе знати, тоді як в Лукомор'ї холоди завжди настають пізніше. Тепер навіть доводилось краще укутувати відьму, й іноді й самим приміряти осінні речі. Дякувати, серед бойових трофеїв достатньо речей льодяних людей, що звикли пристосовуватися до низьких температур.
    Зараз черга Альберта вести колісницю. Никифор вже попорав Ягу, поміняв постіль, й сам задрімав. 
         Чарівник раптом згадав, що в останній раз спав після прориву кордону. А потім зрозумів, що дарма про це згадав, бо одразу позіхнув. 
         Він почав побоюватись, що невчасно засне, коли за пагорбом з'явилося село! 
        Альбі одразу збадьорився, й погнав коней туди.  
       Дружинник одразу прокинувся, й тепер міг разом з чарівником оцінити незвичайність Арійської архітектури.  
       Хоча селище було відносно невеликим, усі його будинки здавалися міськими, через свої розміри. А були вони такими масивними, бо усі стояли на гладеньких, високих стовбах, по яким арійці могли спокійно   заходити нагору, а неприятелю довелося б пововтузитись, щоб залізти, або хоча б зламати їх. 
       Також ці будинки були різних чудернацьких форм, та вигнуті у неочікувані боки, аби навіть арахмено-подібний ворог мав складнощі з нападом. Особливо видовищними здавалися двоповерхові будівлі! 
        З інших особливостей - лише гігантське павутиння, що де-не-де з'єднувало між собою стріхи будинків, або просто для краси звисало з дерев; діти, що іноді перетворювались на павуків, під час гри; й загальна незвична атмосфера арійського села.
       А поки колісниця з нашими друзями проїжджала його вулицями, з них не спускали своїх очей усі, хто їх зустрічав. Альберт подумав, що це скоріш за все через коней. Арійці зазвичай використовують замість коней свої павучі подоби, а ці селяни й поготів!  
       Поки чарівник задумливо вів колісницю, Чіпка напружено спостерігав за підозрілими поглядами арахменів, стискаючи сокиру. 
        - Ласкаво просимо!  -  Почувся дзвінкий голос збоку.  
       Альберт повернувся в ту сторону, й побачив дівчину.  
      Вона щиро усміхалася, тримаючи в руках важкий кошик з щойно випраною білизною. Схоже, що її незнайомці не лякали, а навпаки, викликали цікавість. 
       - Здрастуйте, юна леді!  -  Усміхнувся чарівник, намагаючись закрутити надто рідкі для цього вуса  -  А не підкажете, як дістатись Ківотута? 
       Дівчина розсміялася. 
       - Знаю, добродію, чого ж не знати? - Вигукнула вона -  Тут не далеко, до вечора доїдете.
       Енергійно жестикулюючи, дівчина пояснила, як дістатись міста. 
       - Щиро дякую!  -  Усміхнувся Альберт, й скомандував "Но"! 
       Коли вони виїхали з селища, він повернувся до Никифора. 
       - А все-таки, не всі тут прибацані!  -  Зауважив він. 
      Дружинник задумливо проводжав поглядом село. 
      - Так само як і усюди  - Похмуро відповів він. 
      Настала його черга вести. 
      Ніяких пригод не виникало аж до самого вечору. Дружинник потроху підганяв коней, коли вони проїжджали крізь ліс. Неофіційною візитівкою Арії були лісові розбійники, тому в Никифора не було бажання випробовувати долю. 
      Альберт якраз прокинувся, після невеличкого перепочинку, й мав непоганий настрій, коли збирався краще укутати відьму. 
      Але раптом його обличчя нахмурилось. 
       - Чіпко... 
       - ? 
       - Яга... У неї жар!... 
       Нек рвучко встав з місця, й оглянув її, після чого стурбовано пробурмотів:
       - Почалося... Треба швидко дістатись міста!   
       Він знову взяв у руки вуздечка, й одним їх помахом змусив коней летіти стрілою! 
       Альберт схопився за голову, й в паніці кричав: 
       - Чорт забирай!... Цього не може бути!... Ми ж так близько!... А що, як вона... 
       - Ні!  -  Басом відрубав Нек. 
      - А раптом той, до кого ми їдемо, зовсім не дока в зціленні?... Що як Яга просто записала адресу якогось солдата-наймита?
        - По моєму Баба Яга не особливо потребувала колись допомоги звичайних найманців!  -  Відповів дружинник, переконуючи скоріше себе, ані ж Альберта.
       Це вселило в чарівника краплю надії, і він трохи заспокоївся, обкладаючи відьму ковдрою, й підкладаючи подушки. 
       Між тим колісниця, супроводжувана скрипом коліс, рипінням дощок, та потужним стукотінням копит, вирвалася з гущавини, й тепер їхала вздовж нещодавно прибраного поля. 
        В далечині показалося місто. Від напруги рипіли не тільки дошки, а ще й Альбертові зуби. 
       Через лічені хвилини віз був уже біля поста вартових, за кількадесят метрів від воріт.  
        - Стійте!  -  Вигукнув якийсь солдат, вибігаючи зі своєї комори. 
       Никифор роздратовано гаркнув, не маючи сил зберігати спокій, якому його учив наставник: 
       - У нас немає часу! Наш друг помирає, і в цьому місті живе той, хто може допомогти! 
        - Нічого не знаю!  -  Байдуже відказав вартовий.  - Ворота зачиняються на ніч. Чужоземців пускають лише з дозволу мера, а він не любить, коли його турбують увечері. 
        Дружинник переглянувся з Альбі. 
        - У неї почалися слабкі конвульсії! - Ледь не істерично проказав той.  -   І вони посилюються!    
       Нек вирішив, що не час церемонитись, й вдарив у вузди.  
       Віз рушив уперед, ледь не збивши вартового. Той замахав руками, посилаючи у слід порушникам прокльони. 
       Ворота опускались досить швидко, як для воріт, а тому колісниця ледь встигла проскочити під ними.  
       З цього боку брами дії Никифора теж не викликали приязні, а тому навздогін возу полетіли стріли, списи, сокири й усе, що можна було кинути, але коні не звертали уваги.  
       Колісниця петляла лабіринтами Ківотута, намагаючись натрапити на ринок. Між тим за нею ще й кинулись у погоню вартові, у подобі павуків! 
       Альберт відстрілювався від них, як тільки міг! Нарешті Никифор вивів їх на закриту ринкову площу, й за іншими будівлями показався дах величезного маєтку! 
       Ще через пару хвилин коні наштовхнулися на ворота, й знісши їх, понеслися у двір маєтку. 
       Їм вдалося доїхати до самого ґанку, перш ніж їх зупинили охоронці.  
     Чіпка вистрибнув з воза, й підняв руки:
      - Ми не хочемо проблем! Нашому другу потрібна допомога! Тут живе той, хто може допомогти!  
      - Викиньте зброю, і станьте на коліна!  - Скомандував охоронець, ігноруючи його слова. 
       -  Наш друг - Баба Яга!    -   Уточнив   Нек. 
       Солдат кисло усміхнувся:
        - То ви, людята, ще тупіші, а ніж я думав! Не чули про інквізицію? Я влаштую! 
       - Послухайте! - Неочікувано войовниче вигукнув Альберт, створюючи в руці вогняну сферу.  - Ми подолали чималий шлях, аби врятувати мою матір, і врятуємо її, навіть якщо доведеться тут розтрощити все і вся!!! 
      На жаль, для охоронців це все було пустим звуком, й усе вказувало на те, що без бійки не обійдеться. 
     Дехто вже перетворився на павука, й приготувався до випаду...
      - Стійте!  - Пролунав голос з балкона.  
     Він ні на що не вказував "гостям", але охоронці не сміли сперечатись. 
     Силует нагорі деякий час просто розглядав прибульців, а потім знову скомандував:
      - Хай заходять!   -  І зник усередині.      
     Охоронці розчаровано розступилися, і дали Альберту та Никифору взяти ноші, й понести ледь живу Ягу до середини. 
     Вони шалено бігли через коридор пекельні пів хвилини, поки не зустріли хазяйку, яка виявилася звичайною людиною.
     Це була висока дівчина з довгим золотистим волоссям. Вона мала великі сірі очі, а обличчя вкривали веснянки. Погляд у неї був рішучий, а постава владна. 
       Никифора понад усе дивувало те, що вона була одягнена в чоловічий одяг. Так, ельфійки, німфи, та орчихи дозволяли собі таке, але для вовчинських, лукоморських і арійських жінок це незвично. Хоча він бачив воїтельнець, що ходили в чоловічій броні, у повсякденні вони одягали плаття тощо.
         Та думати про це зараз було не доречно.
        Дівчина швидко оглянула чарівника і дружинника, й стурбовано подивилася на відьму. 
         - О Боги...  -  Скрушно пробурмотіла вона.   -  Мама!..
         - Мама?! -  Здивувався Альберт. 
         - Так... - Роздратовано відмахнулась вона  -  Що з нею сталося? 
          - Їй пробив живіт кулаком всесильний рицар.  -  Стисло пояснив Нек. 
         Дівчина на секунду вдивилася йому в обличчя, упевнюючись, що він не жартує. Після чого зітхнула:
         - Це так в її стилі!  
         - ???
         - ???
         - Ви обробили рану?  - Продовжила вона. 
         - Так, цілющим зіллям. 
          - Чудово, дякую!  -  Вона звернулася до охоронців  -  Несіть її до мого лазарету! 
          Ті скривились, але наказ виконувати кинулись. 
         Никифор неохоче відпустив ручки ніш, й недовірливо запитав:
         - Ти можеш допомогти? 
        Хазяйка зміряла його скептичним поглядом, але відповіла: 
        - Вона моя матір, я зроблю все, що в моїх силах, і більше!   -   Після чого  повернулася до галантного виду чоловіка, що стояв поряд, (напевно дворецький), й скомандувала:
        - Поки відведи цих людей до мого кабінету!  -  Після чого побігла за своїми слугами до лазарету. 
       Дворецький ввічливо поманив гостей рукою, й пішов до пишних сходів. 
       Альберт неочікувано грубо схопив Никифора за рукав. 
       - Ти думаєш, ми можемо їй довіряти? - Прошепотів він. 
      - Я не знаю... - Чесно відповів той  -  Але у нас немає виходу! Доведеться довіритись. 
      Альбі відпустив його, і вони разом пішли за дворецьким...