Падіння Лукомор'я!

     Через два тижні Богатирград уже був у облозі. Щоправда, протримався у такому стані він не довго. Дуже скоро віряни Тіні серед міщан допомогли захопити місто зсередини. Близько третини усіх жителів міста присягнули на вірність Тіні, й успішно знищували решту!
      Мало хто міг чинити спротив. Вони барикадувалися у вежах, будинках, утримували цілі вулиці, але шансів у них не було. Один із загонів захисників утримував замок Чорномора, але під тиском нападників був розгромлений, та забарикадувався в тронному залі. 
    Саме туди, не поспішаючи направлявся Герцог Тіні. Розгромленими, пустими коридорами лунало відлуння від його кроків, супроводжуване брязкотом броні. Великий плащ тягнувся за ним, обмітаючи тіла загиблих воїнів, та забруднюючись в їх крові. 
     Нарешті Герцог наблизився до масивних дверей у тронну залу, які скоріше походили на ворота. 
     Так чи інакше, а в них ломилися служителі Тіні. Серед них кілька льодяних людей намагалися вибити двері усією своєю силою, але ті не піддавались. З того боку двері утримували богатирградці. 
      При появі Герцога, нападники розступилися, склоняючи голови. Той навіть не глянув на них, натомість підійшов до дверей, й без особливого замаху штовхнув двері. 
      Вони з тріском відлетіли аж у центр зали, розкидуючи на своєму шляху барикади, й тих, хто на них стояв.
     Лідер нападників продовжив спокійно йти вперед, наближаючись до трону. 
       Захисники, люті та відчайдушні, нападали на нього один за одним. Але зала раз у раз ставала все темнішою, й вони мертвими падали раніше, ніж їхні удари діставались цілі. 
        Коли навколо вже стояв непроглядний морок, живим залишився лише командир богатирградців. 
           Він зрозумів, що приречений, але гордо промовив:
          - Цей трон належить Зорі Чорноморівні! Ти не гідний знаходитись тут! 
         - Ти вірна та хоробра людина...  - Сказав Герцог.  - Але цього не достатньо... 
      Командир замахнувся на ворога своєю сокирою, очікуючи, що зараз теж загине від чарів. Але супротивник без ніяких фокусів відбив напад мечем, й блискавично прикінчив його.  
          - Хоч ти й не гідний супротивник  - Промовив над тілом Герцог  -  Але заслужив смерть воїна.
           Саме в цей час у тронному залі з'явився жрець Тіні. 
         Він оглянувся навколо, після чого урочисто звернувся до свого господаря. 
         - Прямо зараз наші війська знищують останніх ворожо налаштованих богатирградців, пане! Місто тепер наше!   -  Він зробив паузу, аби дочекатися реакції хазяїна, але той мовчав, задумливо дивлячись на трон, тому він продовжив   -  Більша частина Лукомор'я захоплена! Останні джерела спротиву знищуються з феноменальною швидкістю! Наші південні війська теж рухаються повним ходом нам на зустріч. Скоро Лукомор'я повністю схилиться! 
       - Дуже добре...  - Сказав Герцог наче піднесено, але своїм холодним голосом.  - Що з лукоморцями, яких я послав за Хатинкою на курячих ніжках? 
          Жрець зам'явся. 
      - Вони... Вони не повернулись.   -  Несміливо відповів він, очікуючи обурення, але Герцог, здається, не був здивований. 
    - Я так і думав... - Похмуро сказав він.  - А що з військами Григора Темноокого?
   - Не так добре, як хотілося.  - Так само несміливо відрапортував жрець.  -  Ми зазнавали великих втрат. Григір відправив розвідника до селища Ткац, який став свідком зради лукоморців, та Яна. 
     - Григір завжди був параноїком...  -  Кивнув Герцог Тіні. 
     - Отож... - Продовжив жрець - Григір встиг змінити план, й неочікувано зустріти наші війська раніше ніж заплановано. Йому майже вдалось їх розгромити! Якби не підкріплення, що ви відправили, то перемога була б за ним. Сам Темноокий був взятий у полон, але його убили під час спроби втечі. 
     - Шкода... Він, на відміну від свого друга Чорномора, був доблесним, хоробрим та чесним воїном. За це я його поважав. 
      Запанувала тиша. Нарешті Герцог рішуче заговорив: 
   - Переконайся, що його похоронять з відповідними почестями! 
       - Це само собою  - Погодився жрець. 
     - Також передай Дарезу, що потрібно взяти під контроль кожне містечко, село, замок й вежу в захоплених нами землях. АЛЕ, нехай солдати не розпускають руки!  - Герцог повністю розвернувся до жреця, й суворо дивився йому в очі.  - Якщо до мене дійдуть чутки, начебто мої воїни грабують, катують, чи навіть вбивають цивільних!!!...
     - Звичайно! - Запевнив жрець  -  Ви вже казали нам, під час захоплення Вовчинська! 
    - Просто нагадую!  -  Погрозливо відрубав Герцог.  - Тепер іди! 
    Жрець вклонився, прочитав молитву Тіні, й поспішив залишити тронну залу. 
     Герцог же опустився на трон, й урочисто промовив сам до себе:
     - Від сьогодні Лукомор'я пало! І на його місці розквітне нова держава!.. Імперія Тіні!..
                    
                      
                                             *  *  *

    Арія мала репутацію наймогутнішої країни на континенті. Також вона могла похвалитись чималою територією, й багатою історією. 
     І не дивно, адже це найперша більш-менш цілісна країна після "Стародавньої катастрофи". 
    Вона заселена расою арахменів. Хто такі арахмени? У давні часи вони були величезними потворними павуками з раси, назву якої уже ніхто не пам'ятає. Коли їхні племена ступили на шлях війни з ельфами, людьми, гномами, й іншими більш людиноподібними істотами, багато хто з них навчився приймати їхню подобу. З часом це умів кожен павук їхньої раси, і з рештою чари почали в'їдатися у саму їхню кров. Через сотні років жодного павука уже не могли розлучити з його людською подобою. Тепер вони були перевертнями, і більшу частину життя воліли проводити в людській шкірі. На зміну павутинячим тунелям прийшли домівки, більш придатні для двоногих істот, а щелепи та жала були замінені на мечі та списи.
     Так вони перестали бути павуками, і стали зватися арахменами, й відтепер використовують павучу подобу лише в окремих випадках. 
     І тоді, коли арахмени почали бути більш цивілізованими, їх під своєю владою об'єднала родина Всевидячих, і почала зародження Арії, названої на честь першої королеви. 
  Королівство процвітало, завдяки доблесному й справедливому роду Всевидячих і скоро зайняло своє місце на континенті.
          
      Нині корона Арії належить Валерії Всевидячій. Саме за її правління королівство стало на чолі континенту. Вона була відома не тільки як мудра правителька, а і як один із найвправніших воїнів поряд із Чорномором, Ігорем Сірим, Мартином Сірим, та навіть Кощієм Безсмертним! 
       На її рахунку багато вдалих походів, в успіх яких ніхто не вірив. 
     Але на цей раз перевага на її боці! Валерія якраз очолювала штурм сусіднього князівства гномів. Останнім штрихом у  її  тріумфі  була  атака острівної оборони навколо гном'ячої столиці.  
      Спочатку Арійський флот майже повністю розтрощив острівні укріплення, а потім висадив піхоту, аби знищити залишки захисників. 
      Арахмени перетворилися на павуків, й не залишали ні шансу хоча і сильним, проте все ж малим воїнам. Навіть не дивлячись на те, що гномам на допомогу прийшли крилаті гарпії, Арійці спокійно змітали всіх на своєму шляху, хапаючи крилатих створінь у павутину.  
       Останній загін з гномів, під прикриттям гарпій-лучників вирішив дати фінальний бій, й пішов у наступ на одну із найслабших стройових ліній павуків. 
       Від неочікуваності, арійці зазнали величезних втрат, і змушені були відступити. Ось, у гномів та їх союзників з'явилася надія, аж раптом із натовпу арійців вибігла величезна  павучиха! Мало не в півтора раза більше за звичайних арахменів! Незвичного, темно-фіолетового кольору, з величезними очима. 
        Вона без особливих труднощів одним вдалим стрибком повалила на землю гарпію, одразу убивши, й в один момент  спіймала у павутину решту крилатих воїнів. 
         Один із гномів викрикнув бойовий клич, й замахнувся на павучиху своїм молотом, але та вивернулась, й проштрикнула його своєю лапою ззаду. 
       Раптом вона почала зменшуватися, й через секунду перетворилась на прекрасну жінку, з таким самим фіолетовим відтінком шкіри. 
      В руках у неї з'явився меч, а на обличчі азартна посмішка.  
     Двоє гномів напали на неї, розмахуючи своїми сокирами, але вона відбила один з ударів, схопила гнома за бороду, й неначе булавою, змела ним його напарника, після чого добила оглушених супротивників. 
       Інший гном метнув у неї молота, але вона легко відбила його мечем в іншого гнома, й блискавично відтяла йому голову. 
          Віра в перемогу дуже скоро залишила коротунів. 
        Усі супротивники воїтельниці були мертві, коли до неї підбіг інший фіолетуватий, проте менший павук. 
        Менш ніж за секунду він обернувся високим, але надто молодим юнаком. На вигляд йому було ледь більше ніж дев'ятнадцять. Він поклонився, й королева нарешті помітила його присутність. 
        - Як бачиш, синку  -  Весело звернулася до нього вона, витираючи кров з обличчя  -  Бути хорошим правителем не достатньо, потрібно ще вміти володіти зброєю!  
      - Ви безумовно праві, ваша величносте!  -  Ще раз поклонився принц. 
      - Годі цих формальностей!   -  Розсміялася Валерія.  -  На полі бою можна звати мене мамою.
        - Добре... Мамо...   -  Ніяково проказав він. Для нього було не звично називати її мамою. В замку вона завжди наказувала звертатись до неї "Ваша величносте!". Проте він не хотів засмучувати свою матір. 
        - Ото ж бо!  Я рада, що ти прийшов, Алан! Коли мене не стане...
      - Що ви таке кажете!... - Вигукнув хлопець, щиро обурившись. 
      -... Ти займеш моє місце на троні!  -  Спокійно продовжила королева  -  І тобі корисно дізнатися про ведення бою.  І ніколи не заперечуй смерть! Ми живимо й вмираємо. Колись і я піду від вас, як йде під вечір сонце! 
        - Так, мамо!  - Погодився Алан, потупивши погляд. Вирішивши, що треба змінити тему, він усе-таки зізнався   -  Насправді, я не тільки за цим прийшов... 
          Валерія уважно зосередила погляд на своєму синові.
       - До замку прийшов гінець із Козацької Держави. Він каже, що ви маєте прийти на Вежу Зборів, і що це терміново!
          Вона здивувалась:
        - Вежа Зборів? В останній раз лідери Могутньої Четвірки збиралися досить давно, та й то, аби переглянути кордони. Що могло такого термінового статись?
       Королева знала, що її син не знає відповіді, а тому просто підгукала до себе генерала. 
      - Я думаю, ви тут без мене впораєтесь?  - Владно запитала (хоча, скоріше - наказала) вона, коли він перетворився на людину. 
      - Звичайно, моя королева!  -  Поклонився генерал, знімаючи трикутного капелюха.  -  Гноми будуть зломлені! 
        - От і чудово! Ходімо!  - Останні слова були адресовані Алану. 
       Удвох вони обернулися павуками, й швидко побігли до берега, аби на кораблі принца повернутися до столиці... 
   
                                             *  *  *
      Вежа Зборів, не звертаючи увагу на назву, являла собою скоріше високу скелю. Вона розташована приблизно на однаковій відстані від чотирьох наймогутніших країн. Та вважалася нейтральною територією.
    До вершини скелі вело чотири східчасті  підйоми, підніжжя яких охоронялись відповідно людьми кожного з правителів Континентальної Четвірки, на час зборів. 
     На вершині скелі розміщувалося кільце із колон, у центрі якого стояв масивний стіл з білого каменю, прикрашений дорогоцінним камінням. 
      За цим столом уже сиділи, терпляче очікуючи Валерію, Гетьман Козацької держави та Імператор Гірної Імперії. 
    Нарешті вона показалася із-за останніх сходів, супроводжувана своїм сином. 
     Вона вирішила, що Алан вже достатньо подорослішав, щоб бути присутнім на таких зборах, але щоб  бути вірними традиціям, залишила його біля входу. 
    Королева павуків підійшла до столу, й злегка поклонилась присутнім. 
    - Дякую, що зачекали.  -  Промовила вона.  - Здрастуйте,  Миколо Брат Вітру!  
       Гетьман поклонився. Микола був з роду сатирів, досить спритних створінь, але навіть по їхнім стандартам був швидким та міцним воїном, за що й отримав своє прізвисько, й у свій час завоював визнання козаків. 
          - І вам здрастуйте, Хакон Стовбур Неба! 
       Велетень поклонився, на стільки, на скільки міг. Він сидів, схрестивши ноги, аби хоч якось вміщатись біля столу, й все одно йому доводилось сидіти трохи осторонь. 
       У Гірній Імперії більшість жителів були велетнями - створіннями, які у середньому мали метрів сім у заввишки, а Хакон міг похвалитися усіма десятьма! Коли він іде, найближчі поселення в паніці рятуються від землетрусу. Колись він розсунув цілу скелю, аби застати ворога зненацька! 
        - Вітаю тебе, Валерія Всевидяча!  -  Прогримів він.  - Ми раді, що ти прийшла.
       Королева сіла на своє місце, й перейшла одразу до справи. 
        - То, навіщо ми тут зібралися? Й чому я не бачу тут Зорю Чорноморівну? 
        - Стосовно цього ми й зібралися!  - Промовив сатир, закручуючи козлину борідку  -  Зоря не впоралась, її доля нам достеменно не відома, але за чутками її заслали в іншу частину континенту, аж за Смертельним Гірним Хребтом! 
          - Тобто, я правильно вас зрозуміла? Лукомор'я... 
       - Лукомор'я пало!  -  Перебив її громовладний Хакон.   - Тиждень тому на його місці з'явилась Імперія Тіней, на чолі з таким собі Герцогом Тіні. 
       Валерія спохмурніла. У неї в голові не вкладалося, що Лукомор'я могло просто взяти, та зникнути, але в голос вона сказала: 
           - Скоріше - Імператор Тіні.
      - Давайте не будемо зараз прискіпуватись до його вибору титулів!   -   Трохи роздратовано вигукнув Гетьман, не зриваючись лише з поваги до її королівського статусу.   -  Ясно одне! Цей чоловік достатньо впертий, аби віднайти Тінь у надрах підземель заради своїх дивних цілей, та достатньо сильний, аби перемогти Чорномора, сімейство Сірих, та ще бозна-кого!  
      - І наскільки нам відомо,  - Продовжив за нього велетень.   -  Льодяні люди й далі набирають сили. Схоже, що на Лукомор'ї вони не зупиняться!  
    - І ви пропонуєте?  - Запитала Валерія, уже здогадуючись, до чого все йде. 
    - Пропонуємо поки що припинити усі бойові дії на континенті! Якщо Імперія Тіні завдасть удару по комусь із нас, або по якихось інших країнах, ми прийдемо на поміч! Ми повинні створити глобальний союз проти цих фанатиків!   -  Хакон гаряче вдарив кулаком по столу, підкреслюючи свою неприязнь до них. 
      - Он воно що!  -  Усміхнулася королева.  -  А коли ворог буде переможений, і наші війська перемішані між собою, розпочнеться перерозподіл земель на континенті, і де гарантії, що Арія не постраждає з цього?  
     - Гарантій немає  - Сухо промовив Микола  - Але без цього союзу немає гарантій, що хтось із нас не постраждає раніше. 
    - Як на мене  - Валерія встала із за столу.   -  То це проблема тих, хто не може за себе постояти!  Арія не з їх числа! Моєму королівству не потрібні сумнівні союзи, аби відбити атаку пари тисяч учорашніх дикунів!   
    - Ви забуваєте про  те, як закінчив Чорномор!   -  Велетень почав втрачати терпіння. 
   - Чорномор був старим дурнем, який поліз не у своє діло!  - Вигукнула королева через плече, уже направляючись до сходів.   -  Я не повторю його помилок!   
    - Справді?  -  Почувся моторошний, холодний голос.   - Мені здавалося, що його головною помилкою була самовпевненість! 
     Усі здивовано повернулися в той бік, звідки лунав голос. 
   За спиною Миколи Брата Вітру, біля вершини сходів стояв чоловік, закутий у чорні лати з темнувато фіолетовим плащем, й шоломом, що закривав своєю тінню обличчя, й був прикрашений величезним чорним пером. 
   Коли перша хвиля здивування пройшла, їй на зміну прийшла лють!
    - Як ти пройшов повз моїх солдат!?  -  Закричав Гетьман, дістаючи шаблю.  
    - Хіба це не очевидно?   -  Гість витягнув руку з під плаща, й встромив перед собою закривавлений меч. 
     Хакон уже скочив на ноги, ледь не збивши колонну, й хапаючи свою величезну сокиру загримів:
      - Ти смієш говорити про самовпевненість? Ти прийшов у обійми своєї смерті! 
          - Ти Герцог Тіні, чи не так?  -  Вигукнула Валерія, дістаючи меча. 
         Він кивнув:
         - Так, ваше величносте. І я прийшов не заради бійки. 
       Така зухвалість обурила присутніх, але вони не напали. 
     - Як ви зрозуміли  - Продовжив Герцог, упевнившись, що його слухають.    -   Я збираюся захопити континент. Але він мені не потрібен! Так само як і зайва кров... Мені лише  треба, щоб люди прийняли віру в Тінь! Я вже приходив до вас, аби мирно все вирішити, але ви мене прогнали! Проте зараз я прийшов, і хочу дати вам другий шанс! Я надав вам достатньо доказів того, що це наймогутніша релігія, та джерело сили на світі! Вона здатна зціляти найважчі рани, захищати невинних, знищувати невірних! На це здатні Дажбог, Один, чи Диявол? Не думаю.  Отож якщо ви приймете віру в Тінь, і станете моїми васалами, ми обійдемось без війни, й усі від цього виграють!  
    - Не дарма ми тебе вигнали тоді!  -  Усміхнулася Валерія Всевидяча.  -  Ти безумець! Ніхто не поміняє свою рідну релігію на іншу, хоч яка вона буде сильна!  Тим більше -  примусово.
  - Ви мене втомлюєте...  -  Похмуро зітхнув Герцог.   -  Схоже, я просто марно витрачаю час? 
     - Ну все! Ти мене дістав, малюк!  -  Заревів Імператор, кинувшись на зухвальця. 
     Хоча велетень не надто швидко наближався, Герцог не спішив щось робити. І ось, важка сокира Хакона врізалася у кам'яну підлогу, розкидаючи величезні шматки каменю навколо. 
    Але Герцог в останній момент вивернувся, й з силою рубанув йому по нозі.   
      Супротивник впав на одне коліно, але знову замахнувся своєю зброєю. 
       Проте Герцог знову вивернувся, й вдарив по іншій нозі, на цей раз відрубавши повністю.  Велетень не впав, лише тому що обперся на руку. По ній Герцог стрімко побіг уверх, до голови. Коли Імператор намагався розплющити ворога іншою рукою, супротивник без особливих труднощів відтяв і її.  Нарешті  зухвалий  гість  зупинився на плечі велетня, й заховав меча. 
     Решта правителів, що спостерігала за боєм, злякано відійшли від столу, коли після потужного удару, на нього приземлилась відірвана голова Хакона, розтрощивши в щенд! 
      Удар, і подальше  падіння голови та тіла велетня підняли у повітря весь пил навколо. 
      Валерія відволіклась на свого сина, якого знудило при виді величезної відірваної голови. А коли повернулась, то побачила, що на уламках столу уже стоїть Герцог Тіні. 
      - Схоже, що час для переговорів сплив...  -  Суворо проказав він, після тривалої тиші.    -   Я піду, але ви знайте, що всі хто загинув, і ще загине, тепер не тільки на моїй совісті. 
        Після цього він в останнє оглянув присутніх, й ступив у хмару пилу, в якій і зник. 
      Валерія, наче зачарована, дивилася на залишки Хакона, не звертаючи уваги ні на вартових, що носились туди-сюди, ні на Миколу, який розлючено намагався щось їй сказати.
       Ще ніколи, до сьогоднішнього дня, вона так серйозно не замислювалася над своєю притчею про вечірнє сонце...